«Вірші повинні падати з неба…»

Сьогодні — офіційно 70 років з дня народин Петра Сороки (6 січня 1956 — 5 червня 2018).

Напевно, в один життєвий момент, яким би дивним не видавалося, письменникові нічого не залишається, окрім просто померти. Підкрюслюю — просто: не чекати, аби прийшли запалити передсмертну свічку над головою; більше не морочити собі голову ніким, бо, на відміну від егоцентричних літературних телепнів, які думають лишень про себе, а література так […] хай живе і котиться перекотиполем — коротше, почекає, ніде не дінеться, головне — Я!, ти вічно кимось/чимось жив, болів, хворів, переймався; викинути у вікно клятущий телефон — хай хоч трісне, бо їм вічно від тебе щось треба; навіть не говорити перед смертю, не зронити ні слова, ні перед ким не звітувати (лишень найріднішим): нащо їм знати, що ти вмираєш і що там з тобою? Де вони були до того, як ти вмирав, як тебе щось заболіло? Ага. Точно — жили. Думали про себе, коханих і щасливих: як би то пристосуватися якнайнай– […] вигідно їм. І коли вже не годні з тебе скористати, мимоволі стаєш непотрібним — у кращому випадку, у протилежному — шукають, чим тебе вколоти. Ага. Чим? — твоїми ж огріхами, наче святі і безгрішні.

Я не знаю живого Петра Сороки: мені було одинадцять, коли він помер 5 червня 2018-го (одинадцять: 2 дні не дожив до мого дванадцятиріччя), тому навіть не відала, що такий чоловік живе і пише. Але згодом мені пощастило його читати, хоча буду одверта: є речі, які свідомо не сприймаю в його писанні, причому абсолютно. І це не неприязнь, а читацький фільтр, закроєний на індивідуальному світосприйнятті, радше — внутрішній принциповості. Але є речі, написані/скоєні Сорокою, про які забувати не маємо права.

Мене не цікавить літератур(щин)а тих, хто виріс у вакуумних умовах, ніколи не знав біди, ще й вічно думає про себе, а коли пробує щось сказати, воно настільки неприродне, забембане псевдофілософськими дурницями, перепхане «я», що аж тоді я вже не знаю, що сказати, хоча зі своєю нестримною натурою вічно знайду, що сказати.

Література — коли вмієш віддавати, а не тільки користати. Перше, що зауважу, — Петро Сорока не користолюб, і взагалі, цей чоловік стільки віддав літературі, людям, які прийшли леда пововтузитися в ній, що мені дивно, як він зумів залишитися людиною, бо коли віддаєш, не тільки втомлюєшся, ще й вихолощуєшся зсередини. І що б там не втнув, можливо, десь сфальшивив — залишається світлим чоловіком. Письменником. Все згадую його денниковий запис, який, як на мене, пояснює всього Сороку з його метаницями:«Можливо, я помиляюся. Так, я часто помиляюся. Але я помиляюся у вірі, а не в безвір’ї».

Сороку любили і не любили. Сприймали і не сприймали. Заздрили, — зрештою, як і кожному талановитому письменникові, який має що сказати світові і людям і який знає ціну сказаного, навіть коли каже неусвідомлено.

Хотілося б, щоб Петрові Сороці віддали належне, щоб говорили про денники, та й не тільки про них, хоча в денниковій прозі він залишається автором вияскравлено класичного ґатунку. Попри світоглядну патетику, вічну мета́ницю, якесь незрозуміле поодиноке, водночас почасте зринання численних спроб пошуку істини в тому, чого нема, Петро Сорока залишається письменником зі світоглядним вкоріненням у ґрунт національної традиції. Його неспокійний нерв працелюба залишив по собі світлий слід. І взагалі, гадаю, він умів бути Письменником, а не лишень називатися ним.

І в нинішньому хаосі, коли втомлюєшся навіть від себе, інколи згадуєш отого різного Сороку, коли читаєш вірші, які читаєш, коли найдужче болить, і мимоволі ловиш себе на думці: «Вірші повинні падати з неба…», — так казав Петро Сорока…

Тетяна Торак, м. Івано–Франківськ