Віталій Квітка народився 26 вересня 1971 року в селі Протопопівка на Кіровоградщині. 1990 року дебютував як поет в альманасі «Вітрила», друкувався в антології «Молоде вино» («Смолоскип», 1994). Переїхав до Литви. 1998 року став лауреатом конкурсу ім. Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя». 2002 року взяв участь у 68-му литовському міжнародному фестивалі поезії «Poezijos pavasaris» як перший офіційний представник України від часів Незалежності. 2012 року дебютував як автор малої прози в альманасі «Квартали» Харківської обласної організації НСПУ. 2016 року новели Віталія Квітки друкувалися у збірках видавництва «КМ Букс». Кілька років тому вдруге переїхав з України до Литви. 2022 року написав книгу поезій, 2023 року – книжку новел. 2023 року вдруге взяв участь у фестивалі «Poezijos pavasaris».
Віталій Квітка
ШИРОКИМИ ШЛЯХАМИ НАЧЕ З УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ
у переспівах Олександра Клименка
.
***
не говоримо про ліхтарі та біль
який нависає наче чорна завіса часу
не говоримо про степи й поля
про розлуки наприкінці літа
ми маємо значно простішу уяву
і вона відпливає на палубах наших кораблів
зведені докупи збиранням врожаю
дізнаємося більше про зірки –
ті що в собі ті що насправді існують
світ від зорі до зорі належить нам
але нам не належить місяць
крокуємо Шляхом Чумацьким
«ще не скоро жнива
і природа нова-не нова
стара під червневим небом»
отираємо піт
угорі пролітає пташка і ще одна
кілька пташок нічних над полем
над палубою
.
***
свічі несе Господь з далекого світу
ліворуч праворуч душі що на них вже покладено меч
вогняно-холодного подорожника
денні й нічні квіти густо засіюють простір
ноги утоплеників бюсти мотоциклістів на залізничних переїздах –
ніч усіх випускає з тенет
спека і прохолода потойбіччя і яв
життя урівнюється зі смертю на цьому полі
.
***
горілка «абсолют» відкорковується
повільною як смерть рукою воскрешаючи мляві тіні
нічні журавлі летять угорі
притискаючи до прохолодної землі
одурманеного спекою життям і запахом трави
пастуха на далекій межі
.
***
сонце щезло
кольори квітів нарешті стали справжніми
й орел пролітає над головою
.
подивися в майбутнє – знову сам-один
віра у святе на старих вітрилах нових кораблів
сонет тривожної дійсності сонет наближення смерті
забуті в очах й у часі краєвиди
однак знову настає день і дихає знову тіло землі
очима очей збирає бджола нектар й несе далі –
у майбуття й у минуле
.
***
світ не змінився щоб не сталося
щоб не писали не говорили
ріки так само не змінили своїх річищ
плаче у небі бусол явлений у дитинстві
ніби ніколи не танули навесні сніги
ніби ніколи не існувало книг
ми вирушаємо далі
поетизуючи власну загубленість
поетизуючи казки історії та сни подаровані небуттю
.
***
дихаю вчора завтра тепер
як безпомічне й скинуте з небес теля
живу аби упевнитись що живу
у тілі об’єктивного «я»
у тілі об’єктивного дня
у тілі того що є болем
у тілі без різниці чим зраненому
або живу деінде
в іншому часі в іншому місці
й із кожним промовленим у майбуття словом
народжується світанок та змахи легких крил
політ душі – політ золотої бджоли
.
I’m a king bee
Well, I’m a king bee
ти – бджола моїх снів
жалиш мене миттєво
колами розпливається у моєму тілі
твій спів
.
***
вертаюся на сорок восьмому році життя
з глибини міста до моєї оселі до далекого дому
по нерівній горбистій дорозі вертаюсь я
враження – десь загубився в степах
навіть розуму – а не тільки ногам у черевиках – тісно
вертаюся босий пів поля достоту знайомого огинаючи
вертаюсь мовби посилюю ретроспективу
щораз далі вертаюсь – з якого я тіста?
ноги болять болить голова темніє й темніє обрій
все надто невчасно відбувається пульсує нерв
земний шлях у жнива стає схожий на муки
небесних ангелів
широкими шляхами широкими наче з української пісні
останніми – з можливих – кольорами людина переливається
наче котиться полем
тяжка хода нерівна короткочасна
щораз ближче до виходу на сцену
.
***
моя сім’я – мати-земля
птахів літ сумний
плескіт линів у водах Дніпра
клин скошених трав
простір що стрівся з обрієм солов’їних пасажів
збережених у нічному блокноті
разом із фресками зруйнованого цегельного заводу
щось що було і сьогодні й учора
що полотном зашиває печери людей –
образом їхнім навіки стає
їхнім руном
.
***
світло розкрилось повністю – стало днем
птахи з блокнота тепер над дахами
води напитись можна
навіть з блідої душі
навіть з пилу
.
***
а небо й справді ближчає з кожним днем
і качур опускається на світанку у ріку душі
пливе крізь глевку її товщу
.
***
перед видінням вроди твоєї я принишк
як смертельно зранений вепр
– земля – сказала ти
і вітер ущух згорнувся як мертва папороть
заповз у вже давно викрадену шкіру свою
споглядає поверхню планети
.
***
кобзар з-за обрію яким я дихав
сліпий мов телепень ніхто його не чує
мучиться у своїй імлі
донька запитує де спить він уночі
де плаче крига його серця?
кажу: там де порожньо наче у шлунку
і чисто немов у храмі
– залазь на воза брате і їдьмо звідси
залишмо тіло світу згасати при дорозі –
тіло світу з якого вивільнюється біла пара
хай про нас скажуть: нічого про них сказати
немає кращої пісні:
кобзар пішов за обрій
і залишився чистим спогадом
.
***
снилась мені батькова сестра
із жовтим блокнотом
знітившись здригнувся спросоння:
від сміху чи від плачу?
античний глечик
тримала вона в руках
.
***
маячок електричний ледь освітлює обличчя
щоб дотепним воно залишалось і благородним:
нарешті стаєш тим
про кого з колиски напророкувало твоє прізвище
.
***
листя маслин не втрачає колір коли заходить сонце
справжнім є також самотнє сіно скошеного рапсу
і той чоловік що крадеться з серпом попід сусідським тином:
крастиме лише для гусенят
.
***
тепер допоможуть вила:
залишилися тільки дві незнані квітки
решта – сіно спаплюжене
.
***
не відпускай мене світло –
круки над хатою кинулися
після цього розплющую очі: наче нічого й не було
окрім крику схожого на ранковий туман
.
***
пробуджуюся бо хтось уже розмовляє
сни втягнули холод ночі в ранок
він обплутує зміями мої пласкі ступні
чую посмикування електрички на пагорбі за рікою
.
***
величезна рука намагається вимести мене звідси
знаю: вітрам у парку я вже набрид
чи хоча б намагався йти дощ чи таки ні? – питаю в каштанів
хитаються у відповідь і мовчать
упиваючись сонцем
.
***
бурштинове листя тремтить
спадаючи під ноги
небо оживає для нас восени:
навідуються родичі з-за забуття
мертві не сняться
.
ТРИПТИХ З БАТЬКОМ
.
1
у повітрі запахло цвіллю: побачив батька уночі
він плив угору на великий борт вантажної машини
велика шевелюра висоталася з труни
.
2
злився з сухим і чистим
він став листям перетворився на вмерлу пташку
кивав звідти аж не вірилося
я сказав: батьку здрастуй це ти?
дочекатися відповіді – все що мені залишилося
.
3
картоплина вкинута в сиру землю – наш рис узимку
тягну дні понад досі незораною ріллею
ніби вони прив’язані до плечей
батько помер у липні
чи схочеться рису?
.
***
акацією пахнуть думки надії люди
біла як камінь
її корені вночі намацують з-під землі
тебе літнього
кладуть до люльки й заколисують
наче ти сон і летіти тобі у вічність
.
***
– слухай слухай-но сирен
– не можу: я – тварина
– тоді розплющ очі й дихай на повні груди
а сірники хай принесе найменша сестра
.
***
річища рік ніжаться наче лебеді на гладіні озера
зламані двері риплять я росту і вмираю
четверте гніздо не стало найбільшим
поїзд я пригадую він випливав із самісінької голови
проте море не глибшає дихання спинилося
сьогодні нарешті знайшов і тут вербу
розривається моє серце чуже й безпорадне
самотньо у безгрішному світі
дмухну на кораблик – розсиплеться як від поштовху
ніби на кульбабовому полі
Leave a Reply