Існування вічних категорії часу і простору в поезії Станіслава Новицького проявлено у збірці «Кора снігу» символічною винятковістю. Проблема образного втілення хронотопу у метафору незмінна та архетипна і виражається в філософських рядках про непевність часу, у якому живе поет. Але також у хисткому житті та надреальній вічності, яка так виразно заявляє про себе у цей тривожний час війни, яка ширяє Україною.
(…) ти знаєш
давно не чекаю дощів
давно перестав усміхатись до світу
лиш в білім вікні пропливають сніги
нитка біліє у білім вікні…
Шукаючи філософського ключа в поезії Станіслава Новицького, натрапляємо на хронотопні лексеми, на фрази з крилатими сенсами та на цілісні ідіоми, які не дають спокійно пройти повз них. Адже вони є будівельним матеріалом натхнення і їх присутність дуже важлива в творчому дискурсі автора. Сама книга «Кора снігу» сприймається, як цілісний дискурс слова і почуттів, з якими сусідує поетична відвага і мужність, безпосередність і відвертість:
чорна нитка навколо нікого немає
світло далеке за нашим тривожним вікном
знаєш
ще будуть за нами такі ж молоді небеса
будуть за нами чужі та не пізнані сльози
(…)
Збірка поета цінна тим, що вона задумана як автентична данина українській мові. Адже у ній ті літописні вартості хронотопу, які рідну українську мову наближають до ідеалу. Згадаймо літописні історії, які у книзі «Кора снігу» якби повернуті знову український мовній пам’яті. Бо що таке кора снігу, чи не міфічний праобраз чогось нематеріального в мові, як об’єктивна реальність, збудована з філософського ідеалу і, сперта на самосвідомості. Тому українська література збагачується новою вартістю. Навіть, коли не бачимо цієї символічної кори снігу, відчуваємо її структуру, її пам’ять у фактурі заголовка. Тому хочеться доторунутись до кори снігу, наче до причастя і збагнути її первинність. Хто як не поет, дає вказівки як володіти символами крилатої поезії, яку можна би назвати мовою степу, чи врешті – мовою снігу, яка має своє оконтурення в сніжинках. Кора снігу може також символізувати вибілені простори Батьківщини поета, яка в білій магмі затулює своїми кучугурами міста, села, узагалі людські двори та безгомінні шляхи до них. Вона сцілює замерзлі квіти, щоб весною вони знову наповнилися життям, коли уступить темрява зими і настане світло. Кора снігу, це вічний повтор у природі, підкреслений в поезії новою номінацією. Отже філософською символікою приналежності поезії до міфу і його безтілесної сутності:
(…) ти знаєш
давно не чекаю дощів
давно перестав усміхатись до світу
лиш в білім вікні пропливають сніги
нитка біліє у білім вікні…
Поезія збірки Станіслава Новицького не є легкою у її прочитанні. Відчутно глибину її метафоричного фарватеру. Тому недарма літературна критика (Тетяна Яковенко, Тадей Карабович, Леся Ненчинська, Інна Василевич, Дмитро Дроздовський) займалася з’ясовуванням поетичних відображень творця в різних її парадигмах. Це була і площина історичного бачення світу в поезії Новицького (рідний степ, річки дитинства, балки), філософська сутність (душевні дилеми творця) та моральна замисленість (обличчя українського сьогодення, визначеного дійсністю війни та руїни). А ще згадані поетичні прийоми, зокрема у домінуванні напруженого внутрішнього емоційного стану, зосібна у творах присвячених друзям, близьким особам, чи зустрічним душам на літературному шляху. Все це складається на образ кори снігу, як філософії і як живої поезії, якою творець продовжує свій творчий дискурс. Тому війна стає також темою до переосмислення:
хтось напише про цю війну краще за нас
а поки слухайте як прокидаються наші серця
як у підземеллі чужих думок
як у церковній силі молитовних подихів
кажуть
що кожному з нас далеко до Бога
але близько до того що зветься любов’ю
близько до нас молоді стіни будинків
або ті ж солонуваті подихи крові з потом
гарячі як літнє каміння біля дороги
гарячі стіни обпалених будинків (…)
Автор поділив книгу на три взаємодіючі частини. Не порушуючи цієї авторської структури, збірку в свою чергу можна поділити на три наближені до себе категорії. Перша із них – це свідомість філософії часу. Це сучасний стан перебування в часі та вплив тих чинників, які діють на кожного із нас. Друга категорія – поняття надреальності поезії в стосунку до себе, якийсь невидимий годинник, що пересуває стрілки життя і будує Вавилонську вежу поета. Третя категорія – дар створювати безпосередність слова в його вічній іпостасі таємничого сакруму, давати іншим частку себе в поезії. До цієї незбагненної категорії, можна віднести присвятні вірші, які є окрасою збірки, бо вони показують, що поет прагне розділити своє натхненне слово присутністю з іншими. Отже, Вавилонська вежа поета височіє серед українського чорнозему поезії і світиться, загорнена в кору снігу, як у пелену вічності. Хтось може сказати, як це так, коли навколо вирує життя своїми подіями та сама дійсність така непередбачлива? Це правда, але як знаємо, для поезії у Всесвіті завжди вимощувалися ніші. Бо сам стан поезії був вже святом, і тому категорії часу та простору для неї бігли іншими шляхами і означали інший стан дійсності. Про цей стан говорить поет у своїй книзі «Кора снігу», і не лишень стишеним голосом, але також мовою серця, згущеною в окремих рядках і вагомих тільки для нього праобразах:
(…) вище сльози тепер моє серце
живу як останній паломник степу
вовк у забутому Богом світі
де самота стає повітрям
де самота стає небом
де самота стає сонцем (…)
Поетичне слово Станіслава Новицького виражене в його особистісній думці, відкривається на універсальні вартості покликання до свята, бути творцем і бути участником Поезії. Автор знає про існування універсального в літературі, втім він у постійному приватному пошукові коду своєї літературної дороги. Це його поетичне ДНК, яке він зберігає і передає від слова до слова, наче від покоління до покоління в генетичному коді поезії. Тут і відбувається непросте ставлення крапки над «і», спрямоване в бік алегоричних топосів. Тому топоси в «Корі снігу» символічні і допомагають назвати поезію своїми іменами. Це музи поета, так дорогі його серцю: Евтерпа – муза ліричної поезії та Ерато – муза любовної поезії. Якраз третю частину збірки виповнюють любовні вірші, що акцентують на вірності поезії. Як це було в український літературі вчора, як є сьогодні і як буде завтра. Можна це уявити на прикладі сковородинського стилю мислення, якому поклоняється поет у своїх медитативних творах про вічність:
(…) колись
спитаю у тебе
як там Дніпро ріка
чи київське море
загублених
душ
маленькі соняшники
в чорних вітринах
великі бетонні мури
створені для смерти
спитаю
бо тут
де моє вікно
я бачу поле і велику
яблуню
ще дві липи
і бджолу на склі
здається
що я знаю близькість
і безрухомість зору
висоту звуку
за чужим вікном
У збірці «Кора снігу» відчувається, шо метафори насичуються світлом поезії, а асоціативні образи – філософськими концептами буття. Можливо, це звучить надто науково, але варто читати поезію Станіслава Новицького, щоб переконатися в береженні автором поетичної миті, що є основою його натхнення. На перший план висувається тут формулювання про те, що творчість – це віно, тобто придане до життя і тому слід розуміти її як дар від Вселенної. Освітлюючи у слові мить існування, поет наповнює свою творчість пантеістичними мотивами та надією. Особистісні вислови серця стають універсальними і їх можна зарахувати до вагомих здобутків української літератури, в так важких часах нашого незбагненого ще сторіччя.
Тадей Карабович
Leave a Reply