Павленко Марина. Домовичок і купа проблем. — Харків: Видавництво «Ранок», 2019. — 176 с.
Якщо порозмислити, то писання для наймолодших читачів завжди є надважкою справою для літератора, хоч ледь не всі з неймовірною легкістю беруться за неї. Але не дивуюся многоті імен на цій царині. Вже хоча б тому, що окремі письмаки наче забули, що вони самі пережили дитинство і за простотою літеросплетінь не приховують власного тяжіння до дидактики, котра і їм колись не дуже подобалася. Правда, нині вони самі про це не згадують (навіщо компромат супроти себе?) і загравання з юними поціновувачами слова вважають потребою власної душі, якій усі мають молитися.
Але давайте залишимо в спокої цю помилковість. Неможливо щось вдіяти проти неї. Заперечити прикру очевидність можна тільки хорошою книгою. Принаймні так і зробила Марина Павленко, явивши читацькій аудиторії вельми цікаву книгу «Домовичок і купа проблем».
Про що ж розповідає це видання? Якщо коротко, то у фокусі погляду письменниці опиняється звичайнісінька школярка з великими та малими проблемами щодення. Про деякі з нині поведу мову у цих нотатках. З самого початку Оксана Маляренко, від імені якої ведеться розповідь, обурюється тим, що знову на цілу гривню подорожчав хліб і їх залишається менше здачі, яку мама дозволяє взяти собі на дитячі витребеньки. А хіба не хочеться дізнатися про контрольну з природознавства, для якої визубрено тільки один параграф? Чи, може, оминемо таке захоплююче питання, як почуття дитини, в кімнату до котрої підселили приблудне кошеня? Словом, з книги можна дізнатися про чимало цікавих історій, які неповторно розкривають добру душу головної героїні у найнесподіваніших ситуаціях.
Звісно, що ці «виклики сучасності» не завжди сприймаєш однозначно. Інколи навіть іронічно. Мовляв, Оксанці варто поринути в «море дорослих проблем» й тоді її власні страхи видадуться смішними. Можливо, й так, але ворожити на кавовій гущі – невдячне заняття! Письменниця описала все так, як воно є у реальному житті, поглянувши на все очима дівчинки. Й написаному — віриш! Хіба може бути щось головніше?
Своєрідного шарму «Домовичку і купі проблем» додає і якась казковість ситуації. Маю на увазі присутність Домовичка, якого Оксанка Маляренко вважає цілком реальною особиною: як старшу сестру чи приблудне кошеня.
Чому всі ці нюансики позитивно сприймаються? Не гадаю, що мені вдалося знайти універсальну відповідь на це сакраментальне питання. Кожен сам висновковує. І, зрозуміло, говоритиму лишень про те, що мені найбільше заімпонувало. Не пробуватиму також свої судження втиснути в рамки суворих літературознавчих означень. Бо об’єктивності у традиційному розумінні цього поняття не буде, а натомість прийде суб’єктивність. (Не думаю, що її треба боятися, як вогню пекельного укупі зі смолою. Якщо розібратися, то кожна оцінка є виявом суб’єктивізму. Себто усе залежить від об’єктивно-суб’єктивного погляду оцінювача).
Цю тему, безперечно, можна продовжити. Але більше не теоретизуватиму, а зупинюся на конкретиці з книги. І передовсім поведу мову про порівняння, якими послуговується авторка. Оскільки їх назбирається чимало у цьому виданні, то згадаю лише про окремі з них. «На мене вона глянула, як на порожнє місце, і стала погладжувати Кацьорку», «Бродила, мов заворожена, уся наче перетворилась у великі зелені очі, які вбирали кожну стеблину, кожен листочок і кожну ягідку».
Це — порівняння зі сполучниками. Але водномить маємо взірці такого тропу без них. «То — від святого Миколая», «Вош — це така худоба, що злодій не вкраде, і ніяка пошесть не зведе». Чи не можна після отаких слововиливів говорити, що за звичністю порівнянь прихована органічність мислення, котре наповнене зануренням в дитячий дивосвіт, де повновладно співіснують реал та уява?
Зрештою, у книзі повсюдно віднаходимо не тільки такі словосполучення. Бачимо і неперебутні метафори. «Ловила сонячні тіні від ясена», «Стрельнула зеленими очицями», «Хатка для Мурки і цю ніч ночувала без неї». Всі ці вдатності не виглядали б так привабливо, якби прозаїчка не наповнила свій текст неординарністю епітетів: «лютневий характер», «відьомські груші», «зелені люди»…
Є ще кілька моментів, котрі, як на мене, не можуть залишитися поза увагою. Скажімо, ми часто говоримо про необхідність культурологічних акцентів у художніх творах. І перш за все тому, що шкільні програми страждають від зменшення годин на вивчення доробку класиків. А що вже говорити про вивчення літератури рідного краю, коли воно взагалі опинилося на задвірках уваги? І тому тішуся, що Марина Павленко так природно вводить у контекст імена Генріха Гайне, Лесі Українки, Павла Тичини, Степана Павленка. Ще подобається те, що авторка тонко відчуває звуки музики. Особливо пікантними є згадки про Святослава Вакарчука — своєрідного ідола нинішнього покоління читачів.
Подобається і те, що авторка так органічно використовує приказки чи стійкі словосполучення. «Вік живи — вік учись», «Бий своїх, щоб чужі боялися», «Куди котиться світ?!».
На цьому фоні таким дивовижним здається слововживання: «його блискітки є видними чи не на кожному кроці», «дівота», «Втікляндія». Якщо на них і на подібностях помітні впливи неологічності чи рідковживаності, то маємо і слівцята, котрі до певної міри слід вважати школяризмами: «фізра», «зарубіжка», «фемінітиви». Та й шепелявість Домовичка робить твір привабливішим.
Не сумніваюся і в тому, що читацьку аудиторію причарують і інші виражальницькі моменти. Але впевнений і в тому, що існує протилежність. Дехто, безумовно, переконаний, що до оцінки прозового твору не слід підходити з поетичними мірками. Та смішить мене така позиція, бо викривлює суть справи. По-перше, філологічні аспекти свідчать про оригінальність стилю атворки. По-друге, за оцими виявами творчого індивідуалізму прихована набагато глибша проблема. А саме спроба донести до наймолодших непрості подихи абераційного часу.
Мені здається, що Марина Павленко мала це на меті, коли говорити про пейзажність. Про випадки живописання словами розмірковую, коли читаю наступне: «Ясениця гладила тепер жовті квіти і її сукня відсвічувала золотавим», «Коли очі звикли до сутінків, ми побачили, що тут майже порожньо», «В чеканні я натрапила на пенька, обліпленого охайними соковитими бурими грибочками». Ніби й немає нічого надзвичайного у цих простих фразах, але саме цим вони подобаються, бо видно неодноманіття довколишності.
Та й діалогічність приваблює до себе. Адже чи не в кожному розділі бачимо діалоги та монологи, які не випадають з контексті твору. Особливо тоді, коли йдеться про спілкування головної героїні з родиною, друзями і Домовичком. Отут думаєш ще й про таке: усі ці тиради, мабуть, не були б такими доречними, якби не мовили про оригінальність голосу юного покоління, який, враховуючи регіональні особливості, простує й на загальнонаціональні обшири. Принаймні, мені вдалося вловити це з книги Марини Павленко. Видання, яке таке потрібне юному читачеві у цілому в цей непростий час, коли важезність привида уніфікації намагається причавити паростки неоднорідності.
Ігор Фарина,
член НСПУ,
лауреат премій братів Лепких та імені П.Куліша,
м.Шумськ на Тернопіллі
.
