Письменники, про чиї книги ви чули, – це тільки верхівка айсбергу. Існує ще багато тих, про яких ви, скоріше за все, ніколи не почуєте. Талановитих людей багато, але не всім судилося донести свої твори до загалу. У когось не вистачило грошей на видання, у когось – сміливості. У інших – не вистачило освіти, щоб написати те, що б’ється всередині… Когось «зарізали» друзі-письменники. Ось так лежать десь у шухлядах геніальні твори, а ми про них нічого не знаємо…

Свою місію як керівника чи не найстарішого літературного об’єднання України (Кіровоградське обласне літературне об’єднання «Степ» засновано у 1939 році) я бачу саме в тому, щоб знайти ці рукописи й оприлюднити їх. Знайти людей, здатних до творчості, і спонукати їх до написання творів.

Так виникло декілька проектів. І вийшла книжка – збірка оповідань на задану тему. А тема вічна – помста. Така ж, як і любов, дружба… «Графів Монте-Кристо» у літературі безліч, і ці оповіді читають з цікавістю – у кожного є своя історія боротьби зі злом.

Оповідання, які увійшли до книжки «Тенета помсти», написані на мою пропозицію. Автори «Степу» азартно взялися до пера, навіть ті, що не вважали себе прозаїками. А ще кажуть, що на замовлення писати – моветон!

Замовлення, чи завдання – це екскаватор, який дістає з глибин золоті самородки, яких, можливо, автори ніколи в собі не знайшли б.

Тож нехай вони самі розповідатимуть, як це було.

Від себе скажу – це було неймовірно весело! Мені вдалося роздмухати вогнище творчості… чи заманити в його «тенета»?..

Олена Трибуцька. Більшість героїв мого оповідання – реальні люди, і в основу його покладена реальна історія. На мою думку, найкращий письменник – це саме життя, а літератор лишень бере історію і описує її, застосовуючи художні прийоми.

Насправді помста – акт дуже складний, енергозатратний і небезпечний,  перш за все, для того, хто вирішив помститися. Тому тут, на мою думку, треба дослухатися до голосу Святого письма, яке закликає нас не мститися, а віддати це у руки Божі. Адже дійсно, дуже часто ми стаємо свідками того, як неправедні діяння отримують справедливу оцінку й покарання самим життям. Моє оповідання саме про це. Можливо, хтось побачить в одному з головних героїв оповідання – судді – навіть жертву обставин. Але це так лише на перший погляд. Насправді суддя був малодушним і жадібним, порушив суддівську присягу і спокусився на перспективи та щедрі подарунки. І доля жорстоко покарала його. Доля – а не люди. Хоча й дала надію, бо надія дається тим, хто розкаявся.

Отже, найголовніше – самому не втрапити в тенета помсти, адже Провидіння зробить те ліпше за нас…

Максим Липкан. Коли Ольга Миколаївна запропонувала нам знову написати прозу на спільну тему, я погодився одразу. Ще вирувало в голові п’янке відчуття попереднього досвіду (спільне написання повісті «Сороки далекого села»). Але, коли я почув тему, а саме – «пані Помста», то я був трішки спантеличений. Частенько у фільмах жага помсти висвітлювалось, як щось негідне, варварське: «Помста – це так просто». А ось і ні. Помста – це дуже емоційне почуття, це сила, з якою потрібно рахуватися. А що може бути емоційнішим від опису жінки, яка відчайдушно одержима цим почуттям? І, як пряність до страви, я додав елемент вишуканості, щоб читач відчував здивування від суміші жіночої люті зі стокгольмським синдромом. Головна думка моєї повісті те, що помста – велика зброя з надпотужною мотивацією, але не можна спершу стріляти, а потім цілитися, бо буде рикошет.

При написанні свого оповідання мені відкрилося розуміння, наскільки важлива помста. Кожна здійснена помста – це попередження для майбутніх злодіїв, що краще зла не чинити. І наскільки ж лицемірними є вислови «підстав другу щоку» та «в тобі лишиться порожнеча». Я порожнечу заповню чимось потрібним, а не буду в собі тримати киплячу лють.

Наталя Фесенко. Задум написати «Казочку» виник спонтанно, але сформувався підсвідомо в результаті поневірянь щодо вступу до Національної Спілки письменників України в Кіровоградській області. Він затягнувся на довгі роки…

Ексголова спілки мав суб’єктивний підхід до оцінювання творчості літераторів, багатьом зіпсував письменницькі долі за часи свого «правління».

Ця казочка про таких, як він.

Ніна  Даниленко. Історія мого оповідання «Уб’ю!..» унікальна.

Свого часу в рамках майстер-класів, які практикуються в Кіровоградському обласному літоб’єднанні «Степ» ім. В.Погрібного, ми з письменниками Ольгою Полевіною та Олександром Архангельським вирішили провести експеримент: написати оповідання у співавторстві «втемну». Тобто без жодних попередніх домовленостей щодо змісту хтось один мав написати що завгодно, переслати другому, той – дописати на свій розсуд і переслати третьому, той – продовжити і – на друге коло.

По жеребу мені випало починати. Це дуже легко: не треба  продумувати сюжетну лінію і дбати про розвиток дії та фінал. І от ледве я встигла доволі недбало (а нащо напружуватися, коли завдання розкрутити інтригу ляже на плечі колег?) зробити студента юрфаку жертвою двох тяжких злочинів, як без жодних зовнішніх чи внутрішніх імпульсів у мене в голові вималювалися продовження і завершення історії мого героя!

Це було нечувано. Зазвичай, я можу крутити в голові якийсь сюжет і перебирати варіанти об’єднання уривчастих епізодів у одне ціле тижнями та місяцями. А тут раз – і в уяві все вже збудоване!

Я негайно нашвидкуруч накидала інший початок для експериментального проекту. Його підсумком стала повість «Гілочки під оксамитом», яка надрукована в кількох медіа.

Щойно ми на літстудії обговорили цей твір, як Ольга Полевіна дала нове завдання: написати оповідання про помсту. Бінго! Та мені ж і думати не треба, бо ота моя почата історія про студента якраз і передбачала його відплату кривдникові. Залишилося тільки її покласти на папір.

Для головного героя мого оповідання «Уб’ю!..» категорично неприйнятні благочестиві настанови про необхідність підставляти ліву щоку  після отриманого ляпасу по правій. Він діє за принципом: якщо тебе несправедливо б’ють, бий у відповідь. Якщо не судом, зброєю чи кулаком, то власним розумом.

По факту він не має ні фізичних, ні фінансових можливостей покарати злочинця в правовому полі; йому лишається тільки самосуд. Його арсенал –ненависть до негідника, уміння орієнтуватися в інфопросторі, раціонально використовувати зовнішні обставини і власні дитячі спогади.

Попри назву оповідання, у ньому об’єкт покарання зостався живим і неушкодженим. Мій месник і не збирався його вбивати. Звісно, у житті  зрідка трапляються успішні операції, виконавця яких неможливо вирахувати, але для художнього твору це було б надто прямолінійно і казково. Тому на шлях помсти я відправила свого героя в супроводі двох вкрай незручних попутників – страху та манії переслідування. До них доєдналася й третя – симпатична дівчина. Інстинкт самозбереження ідеально спрацював у героя в той момент, коли провал, здавалося, був неминучим. Пригода, якою все завершилося, – це реверанс у бік любителів хеппі-енду. У цій історії закладений ще й непрямий месседж для мерзотників. Ти можеш цинічно знущатися над іншими людьми необмежений час. Ти можеш зухвало тішитися, що тобі за це нічого ніколи не буде, – бо досі ж не було. Та в якусь мить неподалік може непомітно прошкутильгати жалюгідний рибалка з відерцем напівдохлих карасів в одній руці – і ти так ніколи й не дізнаєшся, що в іншій він тримав безжальний караючий меч Немезиди.

Надія Чичкан. Це так дивовижно – отримувати домашні завдання, особливо, коли тобі багато років і шкільна пора давно забута. Це надихає. Налаштуєшся на задану тему – сонет, есе чи главу повісті – і літери наче самі набираються рівненькими рядочками. Найцінніше, що це часточка єдиної творчої роботи колективу.

Я вдячна долі, що привела мене до літературної студії, бо до цього я писала тільки вірші.

Історію про перемогу добра над злом можна було вигадати. Мені вигадувати не довелося. Наш дуальний світ збудований саме з таких цеглинок. Оповідання «Секрет успіху» – це історія про дівчинку, яка зазнала буллінгу від однолітків, про високий професіоналізм директора школи, учителів, психологів. Велика їм вдячність, шана і низький уклін!

Зі злом зустрічається кожний. Це перевірка людини на те, як вона на нього зреагує. Якщо це реакція люті, мстивості, то вони прийдуть ще не раз. Якщо ж реакція спокійна, а на найвищому пілотажі – прощення, то зло згине від голоду, саморозчиниться чи трансформується, і мститися не потрібно.

Олександр Архангельський. Для мене літературна студія – щось на зразок літературного інституту, тільки у вільній формі. Аби урізноманітнити ці форми, вигадуємо різні творчі завдання: то пишемо сонет, рондель, тріолет на запропонований перший рядок, то перекладаємо вірші, то пишемо колективну повість чи оповідання.

Цього разу були оповідання на тему помсти. Десять авторів з достатнім життєвим досвідом, десять різних підходів. У того, хто тяжіє до прози, вийшли класичні новели, оповідання та повісті. У тих, хто схильний до віршування, вийшли прозові мініатюри.

Моє «Аз воздам» я відношу саме до цього синтетичного жанру. Це історія взаємин двох учителів, яких звела доля. Різні підходи до «кар’єрного росту», різні моральні цінності.

Історія не вигадана, але домислена, десь прикрашена, десь зі згущеними фарбами. Вона – як саме життя, яке інколи таке піднесе, що й не придумаєш. Але, коли довго живеш, то бачиш усе в ретроспективі. Це – як у забігові на довгу дистанцію: переможець завжди той, хто пробігає довшу відстань (від народження до смерті), бо він, на свій лад розставляючи акценти, може формувати думку про події минулого. Не без того, що виставляючи себе в кращому світлі. Тому й ставитися до написаного слід як до художнього твору, а не як до упередженого переказу автобіографії.

Тетяна Микитась. Чому я пишу вірші чи прозу? Ми домовлялися відповідати щиро. Тож правдиво і говорю: «Не знаю. Просто так мало статися. Хтось невидимий продиктував написане мною, переважно в тиші безсонних ночей».

А якщо задуматись, то це була, очевидно, самотність. Ні, у мене є діти і внуки, є чим і ким зайнятися. Та в них свої турботи, свої проблеми, які часом ой як нелегко вирішити!.. До того ж, мій досвід застарів принаймні на пів століття. Нові часи, нові вимоги, інші правила буття… Але ж, окрім цього, поряд з тобою завжди стоїть минуле. Воно переплітається із сьогоденням, турбує тебе, примушує думати, порівнювати, робити висновки. І, як правило, робиться все це поночі.

Спокій, тиша, бездонне темне небо… Ох, ці безсонні ночі! Думки, слова, спогади… І тоді береш ручку й папір і пишеш, пишеш… А вдень переписуєш, переробляєш речення, викреслюєш цілі словосполучення, змінюєш слова і… викидаєш у сміття. Інколи, що подобається мені, відправляю редакторові. Тоді мучиться над цим він. Читає, виправляє, змінює… і – викидає в сміття. А що сподобається редакторові, те може потрапити до друку. Хочеться сподіватися, що надруковане чогось та варте. Мені імпонує думка редактора, що до людей повинне йти лише якісне слово. У літоб’єднанні «Степ» таким вимогливим і справедливим редактором багато років на альтруїстичних засадах працює О.Архангельський. Моя йому подяка за цю важку працю.

Звичайно, написане інколи приносить краплю задоволення. Це коли мої однокурсниці говорять, що написала я їхніми словами, точно передала їхні думки. А інакше і бути не може. Адже ми жили в один і той же час, нас турбували практично одні й ті ж проблеми, хвилювали однакові емоції. Усе це й на сьогодні зближує нас, робить ніби ріднішими. Особисто я вдячна їм за це.

На сьогодні ще одне тримає мене в «Степу» – колектив. Це талановиті, доброзичливі, емоційно розкуті люди. Кожен з них має здібності чесно, правдиво і красиво висловлювати свої думки, грамотно, з літературної точки зору, викладати їх у своїх творах. Тому й хотілося б якомога довше спілкуватися з ними, адже ці зустрічі додають тонусу на життєвому шляху.

Амбіцій з приводу визнання  чи впізнаваності не було. Просто так ставало легше душі. Адже ще св. Антоній  сказав, що написане на папері – як розповідь хорошому слухачеві. Тому треба кожен свій день записувати. Це застерігає від скоєння гріхів. Адже ніхто не хоче, аби про його гріхи знали сторонні. Чи це правда? Теж не знаю. Він жив у кінці 3-го на початку 4-го століття. І пішов у вічність, коли йому було далеко за 90. Мій вік не дозволяє перевірити цю думку. Нехай спробують молоді.

Тож чому я пишу? Не знаю. Хтось невидимий інколи диктує мені думки. І тоді я беру ручку і папір…

Ольга Полевіна. Про свої твори писати складно. Тому цитую статтю-відгук Стефанії Сапсан на вихід книжки «Тенета помсти», до якої я добре приклала руки:

«Ольга Полевіна надала до збірки «Тенета помсти» три твори.

«Лана». У класі появилася новенька і «над нею дівчата відверто знущалися, мовляв, негарна, зачіску робити не вмієш, хто тебе заміж візьме… хлопчики допитувалися – ти дівчина чи ні, і всі, дурні, іржали». Учениця виросла, описала свої шкільні роки в книжці і випадково дізналася, що її колишній клас виявися «проклятим»…

«Ліс». Дві подружні пари аферистів, де кожен таємно чи не дуже ненавидить та хоче підставити іншого, взяли з собою на пікнік дівчину, на яку хотіли повісити свої фінансові махінації. Чи не кожна деталь їхньої  іронічно описаної поведінки свідчить: ці особи заслуговують того, щоб їх «вовки пожерли». І звірі не забарилися…

«Чорне і біле» – це філософська притча з елементами містики. Дві чарівниці сперечаються, що робити зі зловмисниками карати на смерть чи залишати їм шанс для виправлення? Одна сама провокує людей на злочини; інша намагається навернути  осіб із лихими намірами  до добрих вчинків».

Ось така написалася книжка. Видана вона невеликим тиражем, і з часом стане «рідкісною книгою». Упевнена, що в неї буде багато читачів, бо історії про покаране зло не тільки розважальні…

Ольга Полевіна