Сорока П. Вибрані твори. Том перший. Поезії. Рубаї. Віршовані казки та оповідання для дітей. Київ. «Український пріоритет», 2020, 832 стор.
1. Часове
Не є секретом, що рідна земля завжди джерелить письменницьку творчість. Це – не випадковість. Адже ловці слів (так іноді називають літераторів), ніколи не відчували себе космополітами. Про це думаю, коли перечитую твори Віталія Березінського, Ростислава Братуня, Василя Гея, Бориса Нечерди, Петра Осадчука, Петра Скунця, Миколи Сома, як уже відійшли у засвіти. Боюся, що багато молодих поціновувачів слова навіть не підозрюють, що жили на цьому білосвіті такі поети. А все через те, що нині ніхто не думає хоча б над тим, аби перевидати найліпше з їхніх доробків.
І цей мартиролог, на жаль, можна продовжити. Валерій Бойченко, Борис Демків, Роман Качурівський, Михайло Левицький, Микола Мачківський, Микола Федунець…Хто скаже, що їхні тексти добре знають нинішні читачі? Бо ж не можна говорити про цей процес, оперуючи тільки кількома виданнями, що вийшли мізерними накладами.
Більше поталанило тим, чиї твори побачили світ помітними (як на наш час) тиражами.
До таких, зосібно, належить і перший том «Вибраних творів» Петра Сороки, який упорядкувала дружина передчасно згаслого письменника Галина, а допоміг його видати Володимир Шовкошитний – очолювач столичного видавництва «Український пріоритет», членом ради котрого був наш краянин.
У книзі зібрано вірші, поема, поезії для дітей, віршовані і прозові казки. Якщо вчитуватися у написане давнім знайомцем, то висновковуєш, що в кожнім творі найбільше приваблює неординарність думок. Але не хочу деталізувати ці думкування, бо не терплю обширних нотаток, тому й зосереджуся лишень на «дорослих» віршах та поемі. Бо переконаний, що саме вони найліпше говорять про глибинність почуттів автора.
–
2.Темарійне
Коли аналізувати строфи з цього видання, то зіткнешся з думкою, що поет не шукає чогось надзвичайного у темарійному плані. Він пише про те, що хвилює кожного з нас. Але вміє знайти несподіване у вираженні міркувань. Громадянськість, філософічність, пейзажність та любовність по- своєму промовляють.
Почну з розмірковувань про громадянське начало у творах нашого краянина, яке позначене двоєдиністю. Автор прискіпливо вдивляється у минувшину рідної землі. І розуміє важливість питання про пам‘ять, як про моральну категорію. І логічно стверджує: «Хай цей світ без пам‘яті обходиться, але як людині обійтись?!». По своєму ця тема зринає у рядках на кшталт: «темні крила козацьких могил сіють тишу над Україною». «Птиці вертаються з вирію тисячоліть». Крізь плетиво дум про проминуле проростає вдивляння у сьогочасся. «Стара криївка в темних хащах лісу враз розірвала літ важку завісу», «І добре відчути, що прірви нема між нами»… І ще, мабуть, варто сказати, що ніжності та неординарності сприйманню таких текстів додає взорування автора на тему через призму природи навколосвіття.
Ще зримішим це стає, коли пірнаємо у любовність, котру теж можна поділити на дві частини. Бо з одного боку маємо вплив залюбленості в рідну землю, «Я люблю ці галицькі містечка, де година в вічність обертається, а життя миттєво проліта». А з другого боку йдеться також про любов до жінки, без якої не може існувати душа: «…А в твоїх обіймах засинаю, і у снах літаю і росту».
Промовляє до сприймачів поетичних текстів і пейзажність. Вона показує уздріте ніби й так, як бачимо усе ми. Але водночас десь у глибині душі народжується відчуття бентежності почувань: «Падаєш в небо або у жито, кожна клітина волає: жити», « Нема мені над ліс оцей держави».
Природньо, що все це несподівано відсвічується у філософічності лірики. Але водномить ловлю себе на думці, що всі оці теми в нинішньому поетичному світі незбагненно переплітаються, наповнюючи поезомовлення несподіваною вибуховістю.
–
3. Образне
Тому й вважаю за необхідне більше зосередитися на питаннях виражальності, які спроможні зробити цікавішою та збагненнішою кожну тему. І тут перш за все варто, либонь, говорити про літературні тропи, серед яких свої місця займають порівняння, епітети і метафори.
Але порівняльність не є такою простою, як може здатися спочатку. Передусім через різність підвидів цього тропу. Скажімо, маємо його взірці, котрі діють зі сполучниками типу «мов», «як», «наче»,»ніби» і т.п. «Я ліси читаю, наче книгу», «тільки я так відлітати вмію, як у небо пісня журавлів», «цей дощ, немов навала мук». А поряд з такими взірцями вільно почуває себе безсполучниковість: «Я – зітхання і плач струни», «моє життя – такий собі лік без. А вчителі – трава, медунка й без», «ладан осені – дим картопляний». Цей порівняльний ряд доповнює присутність та відсутність сполучників: «навіть дуби – як хрести», «тільки я – мов точка больова», «молитва й сльоза – наче душа». А хіба не свідчать про порівняльність такі словосполуки як «коні – змії», «маляр – поет», «хляпавка – осмута», «стежка – бігунка», «дуб – воїтель», «вовк – брат»?
На дві частини умовно ділимо й епітети. І зрозуміло, що першими на авансцену сприймання виходять авторські тропи: «таємниця глибини», «провокація любові», «сльоза скам ‘яніла», «пригорща одробин», «гостроокий серпик», «піки тополь». Зрозуміло, що на їхньому тлі не надто приваблюють «тепла хата», «синя далечінь», «надвечірня тиша», «віхола січнева», «душа нетлінна», «пташина пісня»… Але похмурість думання зникає, коли оцінюєш їх в контекстах окремих творів, бо там вони є такими доречними.
Цікаві образи створюють й метафори з творчого арсеналу краянина. Вчитаймося у дивнющості поетових слів’ят: «навіть в оці чорнозему заплачуть мої ненароджені діти», « п‘ємо пісню з криниці вічності», «наші душі, що сюди приходять,приносять відблиск золотих небес», «наївних мрій зітру полуду».
–
4.»Мешканцеве»
Досі йшлося про літературні тропи у так званому «вільному плаванні». Але не менш чарівно вони виглядають й у згадках про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила.
Підтвердити це спроможні чимало рядків: «І ромашка просить: «не порань», «…осики і дуби столітні моляться одвічній тишині», «Доки вірять у безсмертя дятли і деревам хочеться рости, є мені де смуток заховати», «та оком білки ліс мене пасе», «місяць гуляє лісом, як зголоднілий пес», «каміння перестрибують зірки»…
Ще одне спостереження. Інколи, коли читаєш поетичну книгу, то кортить натрапити на поєднання різних представників «населення», що робить образи ще місткішими, та, на жаль, таке трапляється лише деколи. Перший том «Вибраних творів» Петра Сороки заперечує цю сумноту, бо сув’язі тут почуваються привільно. «Гарне товариство – ластівки й корови», «…згоряє сонце в полинах», «Не тримай мене, Боже, в жмені, відпусти журавлем під зорі…»
–
5.Барвисте
Поєднання є характерними не тільки для рядків зі згадками про «населення». Воно побутує і у кольорових екстраполяціях: «…це мої зелена й біла книги (про природу і людину у ній), «Бачив чорні моря і сині», «листоноша гроші у кишені принесе за продану любов – сині, фіолетові, зелені, і червоні, бо червона кров», «І відчути сивину на скронях, як ореолу сяйво золоте», «сизий ліс у білому вогні», «Всевишній біло-голубим цей світ малює», «Ліс, як в чорно-білому кіно».
Гарнота постає перед зором. Та вона не менше привалює і в словобарвистостях без сув ‘язей, «в мене достатньо сили у нетрях зелених життя», «… мені світило небо голубе», «… каже вечір губами білої зими», «в ста відтінках явлене зелене», «…Я пив натхнення золоте вино», «…залишаючи серцям срібний сон блукаючих зір», «…все це не стане рудою золою, бо в засвіти візьме душа із собою».
Не менше бентежних «спалахів» кольорових екстраполяцій існує і у рубаях. «Зливаюсь із зеленою стіною, вдихаю тишу – видихаю хвою», «Мороз і сонце на заметах малюють сонце золоте», «дракон, що сіяв страх і жах, посинів з люті – і зачах», «кричить моя до світу сивина», «не без гірчинки смутку, бо позаду уже моє цвітіння золоте».
–
6. Словесне
А розповідь про поетові слововияви хочу почати з відгуку письменника Геннадія Щипківського з Одеси на книгу Петра Сороки «Апокрифи лісу» у своїй книзі «Неримовані думки». Він захоплювався тим, що автор вдало використовує рідковживаності типу «уприщерть», «рістня», «підпахвини», «промопти», «навередилося», «уперешепт».
І справді незвичайних буквосполук з познаками неологічності, рідковживаності та говірковості у першому томі «Вибраних творів» чимало. Не впевнений, що мені вдалося відшукати усі. Тому назву тільки ті, які упіймало око. «тужба», «загуба», «натщекрові», «здив», «одробини», «льос», «осмерклий», «пагуб», «розвидень», «прамова»,
«умлівока», «розколини». А ще ж не можуть залишитися поза увагою такі слів ята, як «кінецсвіття», «страшок», «притиння», «осмута», «ситчисті», «східень», «мертвизна», «жарінь», «непрозриме».
Помітне і тяжіння автора до алітераційності: «снилась сичеві самотня сова».
–
7.Помежівне
Ще, либонь, можна ствердити, що вираженню думки сприяє різноформ’я. Адже у «дорослих» віршах маємо саме його, бо перед зором з’являються поеми і і фрагменти такого формовираження, багатострофні вірші, верлібри, катрени і рубаї.
Але мене більше цікавлять моменти з лексичними засобами, котрі бродять помежів’ям темарійності і вражальності. Маю на увазі присутність богошукальницьких мотивів та культурологічні акценти.
Задумаймося над глибиною людських відчуттів, які звучать у релігійних мелодіях віршів. «Звучати має в кожнім слові осанна Богу і людині», «Це низько – думати про Бога, що він суддя і прокурор», «І вже в мені не власне кров пульсує, а вічна, животворна кров Христа», «Вічність – як цілунок Бога», «Кора дерев – Господні письмена», «Гарну землю Бог для нас придумав». В цих та інших подібних рядках відчувається дихання неперебутнього сплаву оригінальності висловлення думки і філософського вдивляння автора у навколишність.
Про такий сплав мислиться, коли думка вглиблюється у культурологічні акценти. Вони, до речі, теж позначені різністю, існують, зокрема, присвяти письменникам Євгенові Барану, Богданові Бастюку, Юрієві Гудзю, Ярославу Павуляку, Валентині Мастеровій, Ользі Яворській та іншим. Існують також вірші з епіграфами з Тараса Шевченка, Василя Стуса, Ліни Костенко… Окремі твори пронизані асоціаціями з образами Миколи Вінграновського, Ігоря Римарука, Михайла Дяченка…
Тут, напевне, варто наголосити, що авторів потяг до освоєння існуючого літературного багатства народжує власне крилато слів’я: «поет щасливий тим, що нещасливий, та це найбільше щастя на землі», «та ліс не тільки для очей та втіхи, а й для спасіння вічної душі».
–
P.S.
Поетичний світ незабутнього Петра Сороки – материк, який ще освоювати і освоювати. І ці нотатки можна вважати першим «розорюванням» віршоцілини. Упевнений, що тут має рацію Іван Потій, який прочитавши доробок, написав: «Я справді захотів перечитати. Поговорити. І поговорив!»
Задушевні бесіди триватимуть й у майбутньому. Вірю в це!
Ігор Фарина,
селище Шумськ