Сходив, мабуть, свої ноги святий Миколай добряче… Бо аж із самого Січеслава приніс дарунок мені духовний – свіжу поетичну збираницю професора Анатолія Михайловича Поповського «У роздумах плинного часу…».

У чудовій смарагдовій окладці причаїлися поетичні грона, переклади та запашні посвяти колегам, щирим друзям і тим, хто здобув науковий ступінь.
Джон Леннон сказав якось, що час утрачений із задоволенням, не вважається втраченим. Тримаючи в руках сентенції плинного часу, з упевненістю скажу, що Анатолій Поповський не марнує час, Богом йому відведений, а усвідомлює всіма флюїдами душі своєї його Істину – всьому приходить час родитись й помирати… Минулому немає вороття – майбутнього не можна розгадати.
Знаю, з якою любов’ю Поет виїжджає на свою малу Батьківщину – вітцівщину. У збірці тому й уміщена світлина батьківської світлиці. Тут він і садок догляне, й у землицю щось укине, промовляючи таємні слова козака-характерника. Тому й запрошує сусідів (і мене теж) на духмяні груші-яблука-сливи. Аж захлинається, оповідаючи чудові моменти на вітцівському спадку.
Як кредо життя Вченого бринить його щира молитва: «Благословен, хто бур’ян мовний поле Й оберігає мовні устої свої». А на неоглядній ниві мовній він і плугатар, і сійник, і женчик. Безліч наукових статей, монографій, посібників – ось його рясна жниновиця.
Любляча бездонна душа Поета суголосна найголовнішій Божій заповіді – Любові. Він боготворить усе: очі – очі людей – то їхні душі, І вони віддзеркалюють скарби духовні; вітчину – бо тягнеться до батьківського дому і до стежин мовчазних цвинтарів; зиму – вона бринить січневою струною; ніч – а по зоряному небу котить повне коло й щедро світить на світ Божий; поезію – я ту поезію люблю, яка бере мене за душу; науку – творіть все те, що Бог дає; почуття – вселюдські почуття хвилюють завжди нас; миті життя – щаслива мить, коли вона щаслива, коли вона свята; молитву – помолимось, браття, за те, що живем в цьому світі…І таких Поетових леліток його божественної душі можна збирати пригорщами.
А домінантою поетичного світу є, поза всяким сумнівом, Любов. Любімось, братіє, допоки дух жиє в здоровім тілі! Всевишній нас колись запросить в своє царство і грішних, і святих на змученій землі.
Окреме Слово має свій запал. А скільки їх наснажених тут у цій книжечці «У роздумах плинного часу…»!
Бажаю читачам зоряного читання, а Поетові – бездонної ліричної Криниці, як Небо над головою!

Зиновій Бичко, НСЖУ