Гіркі думки памʼяті дитячого серця

27 грудня 2021 р. у Львові встановили памʼятник депортованим українцям із Закерзоння (територій сучасної Польщі), розташований на перехресті вулиць ім. Василя Стуса, Іларіона Свєнціцького та Снопківської, що символізує вирване з корінням дерево із назвами сіл, звідки виселяли людей. Цей меморіал увічнює памʼять сотень тисяч українців, яких примусово переселяли в 1944–1951 роках в рамках операції «Вісла» та «евакуації» за угодами між СРСР та Польщею, позбавляючи їх домівок та земель. 

Чую ваш голос простий і ласкавий,

Предки безсмертні мої:

Праця людини – окраса і слава,

Праця людини – безсмертя її!

Василь Симоненко, «Вибрані твори»

Дещо з особистого: «Пече лиш те, в якому сам гориш» (Ліна Костенко, «Вибране).  Мої батьки в 1946 році були переселені з села Бояничі Люблінського повіту (сім кілометрів від Сокаля) до Тернопільської області. Там я й народився. На початку 1950-х батьки повернулися на Сокальщину в село Завищень (два кілометри від Сокаля). Ще не доїхавши до села, дідусь Іван зліз із вантажівки й пішов у поля. Не знаю, що він там робив, але моє дитяче серце підказувало, що він сльозами поливав грудочки землі з переораними межами. Прожив 87 років – не палив, не випив жодної чарки, дуже любив землю. Оце згадую і ридаю гіркою сльозою пам’яті…

І як ми змогли вижити за таких умов? З нічого творили родинне гніздо. Поклик предків, енергетика рідної землі додавали сили в немочах, а я ось так подумки повертаюся в ці часи… Хоча в сьогоденні ми виразно бачимо, «а що пройшло – ізнов живе і діє» (Ґете).

Минуле не хоче вмирати. Розорані межі пам’яті почули слово – грудочка землі… Хай «Всі знають : є на світі Україна! / Не грудка, а земля народом є!!!» (Степан Пушик, «Грудочка землі»).

Боже, додай сили знести всі тягарі сьогодення…

Сутність людини – бути собою, не зрадити себе й своєї памʼяті, пізнати себе, нашу ідентичність у мові, в рідному слові. Щоб ми до нього дослухалися, жили ним, а наш поступ був очевидним і діла свідчили: ми пізнали себе й ідемо такими, як є. Ми горді тим, що вистояли й такі, як є: Я – УКРАЇНЕЦЬ.

Ми утверджуємося… Науковці дослідили і запевняють: якщо людина, подорожуючи лісом, зламає гілку дерева, то воно відчуває біль і тремтінням листочків передає інформацію переживання іншим деревам. А що ж трава? Коси не коси – жодної реакції, їй важливо, щоб неушкодженим залишилося коріння, тоді вона й надалі буде рости. Така її природа, яку, як і менталітет України, «шаблинний» генотип українців, нездатна знищити жодна сила. Згадаймо Тараса Шевченка: «І оживе добра слава, / Слава України…»

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів