Роман Соловчук «обізвався своєю новою книгою – «Дві брами» («Сполом», Львів, 2016 р.). Перед тим він видав ще дві: «Барабський міст» – роман (2005 р.) та «Краяни» – нариси (2010 р.). Перша його книга зазнала вагомої критики. Рецензенти – Євген Титикайло, Роман Пастух, Анатолій Власюк, автор цих рядків, інші читачі. Книга нарисів взагалі не була помічена, крім хіба що тими, про кого у ній йшла мова.

За що «Барабський міст» зазнав справедливої критики? За перекручення історичних подій та фактів, за хронологічно-часову неточність, за незнання зображуваного матеріалу, за засмічення русизмами української мови.
Автори рецензій сподівалися, що журналіст Роман Соловчук з подячною гідністю сприйме слушні зауваження критиків та читачів. Аж ні, затаїв злість! 56-річний автор немилосердно ганив тих, хто йому, молодому письменнику-початківцю, лише добра бажав. Він, де тільки міг, кожного уїдливо обмовляв, ширив, пліткуючи, неправду серед людей, мовляв, автори рецензій недоброзичливі, некомпетентні, проплачені…
В анотації до книги «Дві брами» зазначено: «Оповідання і новели, що увійшли до книжки, засвідчують високу майстерність прозаїка. Це проявляється у стислій, але виразній оповіді кожного окремого епізоду з людського життя, який гостре око вихоплює із буденності та виливає психологічно тонко, схвильовано і щемливо на папір». І далі: «Тематика творів різноманітна, тому запевняємо читача, що читання книжки не буде нудним, а принесе чимало переживань і триматиме в напрузі від першої сторінки до останньої».
Отакої! Чи не занадто автор книги залюблений у своє нове твориво?! Так і хочеться вигукнути колишнє: «Читайте, завідуйтє, я…». Тут є все: і « висока майстерність» і «виразна оповідь», і «гостре око», і «тонкий психологізм», і «напруга від першої сторінки до останньої»… Либонь, після такої самохарактеристики (як правило, анотації нині пишуть самі автори) не багато знайдеться читачів, котрі горітимуть великим бажанням увійти у творчу лабораторію письменника. Напевно, так себе славославити – занадто! Читач (й тільки він!) має дати своє оцінююче слово щодо вартості нової книги автора.
В передньому слові «Коли настає час істини», автором якої є один маститий письменник зі Львова, аж занадто високо підносить художню планку авторської майстерності Р. Соловчука – не тільки як романіста, але й як досить досвідченого новеліста. Він пише: «Р. Соловчук пройшов славну школу журналістики, об’їздив-обходив увесь край, тому кожна деталь, кожен нюансик прозового полотна новел правдиві, обгрунтовані, містять у собі ту життєву істину, що ніяким талантом, ні начитаністю не вигадати; це все бралося душею автора з дитинства, цим він жив і живе, це стало тим «будівельним матеріалом», із якого будують досконалі твори новелістичного жанру».
Чи так воно насправді, га? У збірці «Дві брами» усього цього аж ніяк не бачимо – ні тої майстерності, ні тої життєвої істини, ні правди життя, тим більше досконалості новелістичного жанру… По суті, це – і не оповідання, і не новели, а звичайнісінькі нариси і газетярські штампи. У кращому разі – журналістська публіцистика.
Шкода, дуже шкода, що такий поважний прозаїк із міста Лева проямо за вуха тягне до вершин творчого зростання пересічного літератора, отого літератора, котрий у «Барабському мості» скомпроментував себе фальшуванням історії, а то й замовчуванням правди життя, обпльовуванням наших національних Героїв й самої України…
А тепер трохи конкретики. Сам автор визначає жанр своїх нових творінь – як оповідання та новели. Визначив, бо так йому заманулося, – хоч, як уже наголошувалося, ні до того, ні до сього жанру вони не належать. Тепер поговоримо про сюжетику та художню якість творів. Ось оповідання «Дві брами» – про нестерпні умови українців під час польсько-шляхетної окупації. Народ бідує, стогне, сподіваючись якихось перемін. Усе чекає собі порятунку. Від кого – й сам не знає. Може, від німців чи «перших руских»?..
Звідки надійдуть оті «визволителі» – одному Господу Богу відомо! Все ж, хто б не прийшов, а зустрічати треба якось – звичайно, що з хлібом-сіллю… Тож сільський мудрагель Василь Цимбалюк порадив людям поставити дві брами – з різних частин села. Східну – для совітів, західну – для німців.
Селяни так і зробили. Замаїли їх, брами оті, смерековим галуззям, прикрасили стьожками (либонь, стончаками, стрічками? – А. Г.), спекли коровай. Чекають. Наспіли кіннотники – совєцькі, звичайно. «Визволителів» привітали піснею «Вічний революціонер». Займанці не нажарт розлютилися, бо, виявляється, поруч із червоним стягом гордо майорів жовто-блакитний… «Кто ет-та повєсіл?!» – офіцер-комісар кинув погляд на український національний прапор. При цьому витяг револьвер і кілька разів пальнув у повітря. Людей – як вітром здуло. Не зрушили з місця лиш Петро Торб’як із комуністами і Василь Цимбалюк із Марією. Так, стояли, як вкопані, тримаючи на руках запахущий коровай, власне, отой, який для «визволителів» і спекли.
Направду, сюжет «скроєний» більш-менш непогано, але… Але, на жаль, в оповіданні не відчутно світоглядних глибин народного характеру, абсолютно відсутнє цілісне сприйняття трагізму події. До того ж, автор недостатньо володіє самокритичністю щодо окресленого факту. Крім того, діалогам бракує експресивності та завершеності.
Так, прочитав це оповідання – і подумав: подібний епізод я десь вже читав… Ага, згадав – у «Барабському мості». Правда, у початковій частині роману, де весь час щось капає: кап-кап-кап… У «Двох брамах» дзвін довго бамкає: бом! бом!.. бом!.. бом!.. бом!.. Словом, і там, і тут сюжет – немов двійники. Буває, що й губиться основна думка, від чого сюжет дещо втрачає, зокрема свою завершеність. Втім, в позарядкових зносках не дається виразно пояснення. Наприклад, слово «видиш» пояснюється не як «бачиш», а як «очевидно». Таке пояснення щодо слова «видиш» було б зрозуміле, якби автор у ньому поставив наголос на другому складі – «види́ш».
І ще одне щодо цього оповідання. Дуже сумнівно, аби галицькі селяни зустрічали загарбників двома стягами – червоним і кольору неба й пшениці. Це – одне. Друге: аж ніяк не відважився б хор виконувати славень «Вічний революціонер» (музика Миколи Лисенка, слова Івана Франка), оскільки галичани вже чули про голодомор-геноцид 1932-1933 рр., знали й про новітнє рабство, яке запровадили на Великій Україні кремлівські ляльководи. До того ж, не міг хор співати «Вічний революціонер», бо вона, пісня ця, акапельна, – отже, не надається до звичайного хорового виконання. Краще б співали вже «Реве та стогне Дніпр широкий…».
Читаю друге оповідання (скоріше – нарис). – «Білі метелики». І що тут бачу? Теж про події давніх часів – нелегку долю галичан. Про тих, хто розділив важку ношу із тими, що «в лісі», себто з українськими повстанцями, котрі зазнали тяжких буднів, поневірянь, а також сибірів. І в цьому оповіданні, як і в першому, відчуваємо певну «рихлість» сюжету, невміння вибудовувати його стрункість, всеціло окреслити художні образи, відсутність авторського відчуття реальності.
Є в книзі й оповідка-спогад «Тернове вино». Сюжет рівний – як палиця. Редактор газети (Р. Соловчук. – А. Г.) у своєму кабінеті вином-тернівкою пригощає вояка УПА, Семена Загайного, про якого у місті ходять чутки, що він, мовляв, «добровільно видав карателям НКВДе мало не десяток повстанців і дві криївки». А коли гість захмелів, то дорікнув редакторові за його, автора, «публікації совпедівської епохи проти повстанського руху»…
Звісно, редактор на гостя не гнівається і не кається, а, навпаки, виправдовується: «Що й казати, то були часи, коли багато хто грішив проти істини, носячи хіба здоровенну дулю в кишені…». Виявляється, Семен Загайний зрадив тому, що під час катування «на всіх десяти пальцях ніг колишнього повстанця не було жодного нігтя, а на їх місці синіли великі рубці». Аж тоді редактор зрозумів, що «отак у пана Семена «освободітєлі» вибивали «добровільні» свідчення й зізнання». Еге, благородне розуміння. А сам, що витворяв?!. Ну, Соловчук…
Тут потрібне деяке уточнення. Це оповідання – автобіографічне. Редактор газети – сам же Роман Соловчук. Газета – «Нафтовик Борислава». І Семена знаю, але не Загайного, а з етичних причин не називаю. Так, Загайний зрадив. Чому? Бо, виявляється, його катували… Хоч, здавшись, їм, чекістам, добровільно служив. За що його «одружили» на своїй шпигунці… Це так, до слова. А хто того Р. Соловчука катував? Навпаки, він сам, аби бути на вершині кар’єрної слави, не примусово, а добровільно слугував комуно-московським окупантам. Було, не одному українському патріотові життєву долю перепаскудив. «Кальоним желєзом» пера свойого галанівського патрона катував т. зв. українських буржуазних націоналістів, неславив Бога, Святу Церкву, святих отців. До речі, Р. Соловчук своє колоборанство пояснював тим, що, мовляв, були «такі часи» і що його «примушували (відомо хто!) отак писати»… «Примушували? Але чомусь у нього, як у героя оповідання Семена Загайного, пальці на ногах рубців не мають… А щоб читач глибше збагнув автобіографічність цього оповідання, то раджу прочитати такі книги (вони є в Інтернеті на моєму сайті): «Золотоперий підголосок» («По́світ», Дрогобич, 2007 р.), «Прощення не буде» («Карпатська Брама, 2014 р.), а також у часописі «Нафтовик Борислава» за останніх двадцять років перед відновленням нашої Державності, та навіть у збірниках «Пост ім. Ярослава Галана» (м. Львів), в інших виданнях. Через отаких, як наш «герой» (себто Р. Соловчук), колись проводилась така страхітлива кровава косовиця, що знищила не тисячі, а мільйони найкращих синів і доньок України, котрі лиш одного бажали – мати свою самостійну державу. «Тернове вино» – це, мабуть, оправдувальний пассаж на випадок можливої викривальної турболенції: аби себе якось захистити…
Цикл «Сокровенне» – чотири речі, котрі за жанровою ознакою скоріше підходять до образків, аніж до новел чи оповідань. Усі вони суто автобіографічного плану. Це – «Первісток», «Мамина балада», «Світлина у газеті», «Щедрість у вишиваній тайстрині». Усі вони побачили світ у газеті, в якій автор був за шефа-«виконроба»… Сюжет тих оповідок, як і попередніх, якийсь аж забагато «перехресний», не зовсім рівний, – ну, як у того недосвідченого школяра, що щойно вчиться щось там писати…
А ось замальовка «Первісток». У пологовому будинку, де лежала мати автора (Р. Соловчука. – А. Г.), переплутали дітей: «Хтось із санітарок чи то випадково, а чи зловмисно мене (Р. Соловчука. – А. Г.) підмінив… До маминих грудей підсунули якогось малюка – і голос не рідний, і вигляд не рідний… Як мати наробила крику, то сина таки повернули – личко дрібненьке, оченята трішки розкосі, волосячко – мов би з конопель вичесане…».
У цій «сімейній» замальовці відчувається правда життя, але, на жаль, за жанром теж не є новелою.
На хибних життєвих фактах зладнані й інші твори циклу. Останній – «Щедрість у вишиваній тайстрині» – теж автобіографічний, адже запопадливий Р. Соловчук, будучи редактором, не раз і не два віншував начальству, посіваючи їхні офіси вівсом чи пшеницею. При цьому приговорював: «Сійся-родися, жито й пшениця, всіляка пашниця». Ця річ, як і попередні, скоріше спогад, а не новела, чи, пак, оповідання.
Патріарх нашої літератури Борис Антоненко-Давидович тим, хто вперше брався за перо, радив таке: «Письменник має переймати мовні традиції нашої класики, використовувати й мовне багатство фольклору, живої мови народу, щоб мова була образною, барвистою, жвавою. На жаль, цих напутніх засад автор «Двох брам» не дотримувався, бо що не річ – то канцелярщина, сюжетний хаос, газетно-публіцистичні штампи, непоправна сірість.
Автору цієї книги бракує ще й елементарної скромності: у біографічній довідці до свого творчого доробку додає літературно-мистецький збірник «Бориславський ізмарагд» (2002 р.), у якому він – всього-навсього співавтор. Заради правди, скажу, що він та журналіст Іван Швед редагували це видання.
А до «високих творчих нагород» Р. Соловчук хвалькувато прилучив й «Золоте перо»… А що воно ім. Я. Галана – то скромно замовчує. Либонь тому, що він, як і його патрон Я. Галан, добровільно служив московському окупаційному режимові. А як було не служити? Він – москволюб! І – яничар!..
І не відзначили його роман «Барабський міст», як він твердить, у Фонді Волянських-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету у Нью-Йорку, а лиш повідомили, що він лише брав участь у цьому поважному конкурсі…
Можна б навести ще й інші неприємні факти з життєвої і творчої біографії автора книги, але хтось зможе подумати, що це якась моя помста… Ні, не помста це, а лиш великий біль за тих, кого він упосліджував і на кого, куди треба, доносив. Не більше, не менше.
І останнє. На жаль, перо журналіста Романа Соловчука і в цій книзі не є «золотим» а всього-навсього школярським, а сама книжка, як мовиться, ні в тин, ні в ворота…

Андрій ГРУЩАК,
журналіст, письменник
м. Борислав