Витончена провінціалка Берта ще з дитинства дуже любила милуватися своєю неземною вродою. Красива, як маківка, струнка, як берізка, а чорне, як вороняче крило волосся, литки лоскоче. У люстерко гляне – ну чисто Афродіта. На вулицю вийде – дівчата від заздрощів губи кусають, хлопці роти роззявляють – ну, як у таку не закохатися. А вона усе перебирає ними. І цей їй не пара, і той – негодящий.

– Та я з такою красою за мільйонера можу заміж вийти, – стовпом перед дзеркалом Берта своїм подругам хвасталася.
А ті лише заздрили потайки: «Дав же Бог таку красу… Та швидше б уже вийшла, тоді і їм можна буде з сільськими парубками романи крутити».
– Ні в кого такої красуні-дружини не буде, – цілувала мати рум’янощоку доню та все своєю вродливицею не могла натішитися.
Поцяткована веснянками рудоволоса Ірма найбільше заздрила божественній красі Бертиного обличчя. Дівчат ліктями розіпхала – ану відійшли мені! Берту на стілець перед дзеркальною шафою посадила, сама позаду стала та гребінцем по косах: «Рости коса аж до п’ят, бо наречені кваплять». А в голові прокльони лихі: «Нехай твоя краса як квітка без води зів’яне! Щоб ти в дівках так і посивіла, без кохання висохла!». А Берта лише на своє віддзеркалення споглядає, одно хмикає маркітно, мовляв, немає у селі для неї достойного жениха. Так і проходили дівочі посиденьки весь час біля дзеркала. Сумирно. Без особистих образ. Ірма камінь за пазухою тримала, а в Берти – гординя серце їла. Та хто ж тоді знав, що і в дзеркал природа двоїста – не тільки користь приносити, а й шкоду…
Ідея стати хірургом виникла у Берти одразу після закінчення школи. Її не надто розумна голівонька свої плани снувала – нові знайомства, зв’язки – як сходинки до багатих мрій. Попервах Берта з цікавістю дослідника по саме тім’ячко занурилась у вивчення основ оперативної хірургії – і захват, і страх брав. Якби голова не йшла обертом від карколомних перспектив, подумала б: чи воно їй, красуні, треба? Та було вже пізно – друзями обросла, від залицяльників сякі-такі подарунки отримувала, а підстаркуваті професори, такі як Aрсен Петрович, ширше, ніж раніше Берті усміхалися. І Берта подякувала Богові за те, що роздивилася у гладкому старигані зі шкіряним портфелем чималий діловий потенціал: він влаштує її в елітну клініку. На що старанно почала імутувати своє улесливе захоплення до його персони. Aрсен Петрович відреагував миттєво – ще б пак, гріх не скористатися такою нагодою. Яскрава юнка – очей не відірвати, а біля його ніг гадюкою в’ється. І Берта розтанула в обіймах круглого, як гарбуз, діда. Тож одного дня старий професор таки влаштував Берту на омріяну нею роботу – тепер вона майже на вершині, а вдало вийти заміж – то півсправи. Та повсякденна метушня мордувала не тільки тіло, а й душу – цілодобово як білка в колесі. Усе плакала-жалілася в дзеркальну гладь на нелегкі робочі будні, бо з дня у день жили рве, а радикально блаженних змін так і не відчуває. Берта тисячу разів уявляла собі, як зустріне омріяного нею мільйонера, як він усміхнеться до неї задьористо, а вона, у відповідь, затремтить від азартного збудження – доля. Але все було не так. Схлипнула. До газет на скляному столику потяглася. «Віщую за допомогою дзеркал. Відкриваю завісу майбутнього» – великий, на всю шпальту заголовок прочитала. Із журливих думок – у реальність: треба до відьми на прийом записатися.
Наступного дня, ближче до полудня, Берта вже сиділа за ампіровим столом у «хоромах» підстаркуватої відьми, найавторитетнішої в цілім світі, як вона реляційно зазначила. Кілька нехитрих маніпуляцій перед дзеркалом і враз – майбутнє маревом попливло… Відьма кілька судомних хапків повітря зробила, а потім, витримавши пекельну паузу, на Берту глянула:
– Святі-грішні! Підійди подивися. І Берта власним очам не повірила.
…Доля відгукнулася на Бертині одвічні молитви вже за кілька років. Якось сиділа у затишному кабінеті після напруженого консиліуму зі стосами паперів, аж тут, дірку невідомості неначе хтось золотавою ниткою полатав.
– Молодий чоловіче, ви до головного хірурга? Він завтра буде. – Берта здивовано підняла брови і… всі ті хвилювання, пантрування, мрії – у неї перед очима.
Візитер зупинився за метр від Берти і раптом несподівано для самого себе заявив: «Ви вірите у кохання з першого погляду?». Берта усміхнулася спантеличено.
– Уперше вас у філармонії побачив, вдруге – тут. Містика якась! Хочу вашій клініці новітнє обладнання подарувати.
Берта смикнулася – так би й впала йому в обійми, забідкалася. Добре – у відповідь. А потім якось усе закрутилося: вдень – ділові зустрічі, ввечері – романтичні побачення. Згодом – чого часу гаяти, про весілля заговорили. Берті до сверблячки хотілося похизуватися перед подружками заможним женихом, що ті, як одна враз з’їхалися аби відстежити передвесільну метушню вкрай файної пари. Руда Ірма теж приїхала – відчаю – по вінця, і собі щастя хочеться…
– Я так за тебе рада, доню! – сонцем сяяла мати.
– У нього нерухомості – майже в усіх куточках світу, – Берта дівчатам хвалилася.
– А як покине тебе? – осміхнулася Ірма. – Мільйонери – люди досить перебірливі – сьогодні одна, завтра – інша.
– Та хто ж таку красуню покине? – мати руки-крила на Бертині плечі опустила.
Берта навіть уваги не звертала на заздрощі, весело перед дзеркалом дзиґою крутилася, а воно – трісь.
– Що за чортівня? – Берта від страху аж підскочила.
– Ой, лишенько! – побіліла мати. – Це ж погана прикмета – сім років щастя не видать.
І біди не забарилися. За добу до вимріяного весілля автівка Бертиного нареченого перекинулася і той помер на місці.
– Цього не може бути! – Берта в істерику. – Мені відьма іншу долю пророчила!
На ліжко впала, ридала, поки сил вистачало. А мізки вже складали план: завтра до відьми знову треба навідатись. Та варто було наступного дня Берті випурхнути зі спальні, як мати з дівчатами так і отетеріли від побаченого. У дверях стояла на кілька літ постарівша, худа, як лозина Берта. Безпомічно в дзеркало зиркнула, до дівчат гавкнула: «Скоро повернусь. Справи.». До відьми бігла ногами й думками плуталася. Та невстигла Берта й на поріг ступити, як двері самі розчахнулися.
– Я чекала на тебе. Сідай поруч. Мовчи. Я все знаю, – відьма поглядом прикувала. – Думаєш, я тобі збрехала?
Маленьке дзеркальце на стіл кинула: «На, поглянь на себе!». Та що там дивиться – волосся посивіло, шкіра обвисла, лише очі – перлини.
– Сім речей укорочують людині літа: злість і заздрощі, хтивість і пиха, наклепи, розпуста й лінощі. – повела. – A ти, моя дорогенька, в цих гріхах, як собака в реп’яхах. Твої недобрі наміри дзеркало на себе брало, мало-помалу красу відбирало. Вже доста. Тому й луснуло – негараздами відплатило. Смерть твого нареченого – тому підтвердження.
– А ви чого тоді не роз’яснили? Порадили б щось, – букнула Берта.
– Не ображайся, любко, – відьма повела. – Смерть уже давно мене зачекалася, та нікому свій дар передати. Побачила в дзеркалі, що душа у тебе відьомська, тому й мовчала. Залишайся.
Берта простогнала подумки: «Назад дороги немає. Кому тепер потрібна ця зів’яла троянда? Прощавайте діаманти, вілли, острови…». Зосталася.
– Ти тут тепер за господиню, – золотими зубами усміхнулася відьма. – Спочатку сама свої гріхи сповідаєш, потім – іншим допоможеш. Доля…

Лідія Ракова, Черкаська область