Час продовжує відносити у вічність страшний період панування комуно-російського режиму на одній шостій частині землі. Після розпаду в 1991 р. «імперії зла» – Совєтського Союзу (згідно з мовними правилами тут і далі власні російські назви, прізвища та імена подані в українській транскрипції) про нечувані в світовій історії злочини його влади вже видано і буде ще написано велику кількість наукових праць і досліджень.
Проте й через багато десятиліть цю тему не вичерпають, бо вона бездонна. Одним із її найважливіших аспектів залишається час диктаторського, тиранічного, сатанинського правління в СССР Іосіфа Сталіна. Він розвинув богоненависницьку, людожерську, нічим не обмежену політику Владіміра Лєніна, що характеризувалась агресивним, войовничим поборюванням релігії та духовенства, брехнею, демагогією, популізмом, шантажем, грабежами, репресіями, рабською працею, терором, депортаціями цілих народів, масовими вбивствами совєтських і несовєтських громадян і дійшла до нечуваного в історії апогею. Кількість його жертв навіть приблизно навряд чи хтось колись полічить.
Та як не старалась сталінська кліка приховувати свої злочини від демократичного світу, інформація про них просочувалась через залізний кордон і ставала відомою в інших країнах. Особливо велике витікання жахливої правди про становище в СССР спостерігалось під час і після закінчення Другої світової війни, коли масово емігрували на Захід утікачі з «совєтського раю». Одним із сотень тисяч, мільйонів біженців був журналіст і письменник Олександр Ващенко. Потрапивши у вільний світ, він по свіжих слідах насвітлив у своїх пресових публікаціях і книжках, крім інших питань, головний привід (причини були відомі) вибухоподібного «великого терору» 1937-1938 рр. під керівництвом вірного сатрапа Сталіна, «народного комісара внутрєнніх дєл» (НКВД) СССР Ніколая Єжова.
На підтвердження теми автор розповів про таємно підготовлений план державного перевороту в Совєтському Союзі, що в останній момент був викритий і зазнав поразки. Знайти документальну чи подану серйозними свідками інформацію про розгул «єжовщіни», на тлі якої оприччина Івана Грозного в середньовічній Росії виглядає укусом маленької оси, навіть нині складає чималі труднощі. Принаймні авторові цієї статті не вдалось натрапити на інші вірогідні джерела, крім того, про який ідеться далі. Якби були оприлюднені документи з російських архівів стосовно плану державного перевороту, про них стало б відомо і в Україні. А наразі…
Звернусь до майже раритетної книжки Олександра Ващенка «СССР без маски», виданої під псевдонімом А. Височенко. Народився автор 12 вересня 1909 р. в Києві, за іншими даними – у Полтавській губернії. Закінчив Київський інститут журналістики. Від 1930 р. працював кореспондентом головного друкованого органу ЦК ВЛКСМ «Комсомольская правда» (Москва), ідеологічно-пропагандистського рупору ЦК КПСС – інформаційного агентства ТАСС, а також центральних газет і радіомовлення (Київ), Упродовж передвоєнного десятиліття він спостерігав зблизька за життям та діяльністю високих компартійних і владних чиновників, всієї тоталітарної системи.
У вересні 1939 р. як журналіст брав участь «у поході на Польщу». На початку німецько-совєтської війни влітку 1941 р. О. Ващенко перебував на Південно-Західному фронті, що обороняв від гітлерівської армії підступи до Києва і в кількості 500-600 тисяч вояків потрапив у полон. Там автор на власні очі бачив, як покинув напризволяще фронт, що розвалився, і панічно драпав у тил разом зі штабними офіцерами перехвалений маршал, один із головних воєнних злочинців СССР Сємьон Будьонний. Підтвердження кримінальних злочинів 1-й Конної армії під командуванням маршала можна знайти, зокрема, в досі актуальному і дуже повчальному для нащадків документальному романі Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр».
Щодо О. Ващенка, то після втечі з німецького полону, тривалих поневірянь він опинився у 1944 р. в Словаччині у котлі антигітлерівського Словацького повстання, організованого НКВД СССР. По закінченні Другої світової війни певний час провів у пересильному таборі для ДіПі (переміщених осіб) у м. Ганновері (Німеччина). У 1948 р. разом з дружиною Клавдією Єзерською емігрував до Бразилії. Від 1953 р. проживав у місті Куритибі, штат Парана́, де осіла значна кількість українських емігрантів різних років. Працював редактором газети «Хлібороб». Майже чверть століття був кореспондентом газети «Свобода» у США. Як письменник, користувався псевдонімом А. Височенко, як журналіст – Михайло Килимний. Його перу належать згадана книжка «СССР без маски» (Арґентина, Буенос-Айрес, 1951; Канада, Вінніпег, 1952) і друга книжка – «На генеральній лінії» (Франція, Париж, 1960). Помер 21 червня 1974 р. Похований на цвинтарі Аґва Верди в місті Куритибі, Бразилія.
На прохання бразилійської преси О. Ващенко присвятив мотивам та причинам покинення СССР цикл нарисів для португаломовного часопису «Діаріо де Сан-Пауло». Перегодя автор уточнив і доповнив їх додатковими фактами й розділами. З газетних публікацій і народилась книжка «СССР без маски». Спочатку її надрукував частинами український тижневик «Наш клич» у м. Буенос-Айресі (Арґентина). Там же вона мала вийти окремою книжкою у видавництві «Перемога». Через фінансові труднощі процес затягнувся. Тоді автор запропонував свою працю українському тижневику «Новий шлях» у м. Вінніпезі (Канада). Тільки-но цей часопис закінчив публікувати її, як арґентинському видавництву «Перемога» нарешті вдалося видрукувати книжку. Треба було так статися, аби саме у той час в Арґентині прийняли закон про заборону вивезення книжок за кордон. Це зробило перше видання книжки недоступним для широкого загалу за межами Арґентини. З огляду на поважну причину редакція «Нового шляху» здійснила друге видання книжки, котре дещо відрізняється від першого.
Як випливає з книжки А. Височенка «СССР без маски», жахливий «великий терор» – «єжовщіну» 1937-1938 рр. викликала «справа» видатного совєтського полководця і водночас не меншого воєнного злочинця періоду «гражданской войни» Міхаїла Тухачєвського (1893-1937). У 1919 р. майбутній маршал СССР командував розгромом білої армії генерала А. Дєнікіна, білої армії адмірала А. Колчака в Сибіру, у 1920 р. – завойовницьким «походом» Красной армії в Польщу, зазнавши нищівної поразки під Варшавою, у 1921 р. – розгромом антибільшовицького Кронштадтського повстання, у 1920-1921 рр. – антибільшовицького повстання «Антоновщіна» в Тамбовській губернії Росії. За його наказом було знищено тисячі повстанців і десятки тисяч мирного населення, незадоволених кривавою грабіжницькою і людиновбивчою політикою більшовицьких узурпаторів. Після закінчення «гражданской войни» Тухачєвський мав великі заслуги в технічному переозброєнні, розвитку військової тактики й стратегії Красной армії, зміцненні обороноздатності чи точніше – агресивності та нападоздатності СССР.
Серед тверезо мислячих і критично налаштованих політичних та військових кіл в СССР, на Заході Тухачєвського вважали можливим найдостойнішим главою Совєтського Союзу. Як пише О. Ващенко, коли маршал «перший ішов за труною англійського короля Георга [V, який помер у 1936 р.], найвищі чужоземні достойники-учасники жалобної процесії перешіптувалися між собою: – Ось кому б належало керувати совєтським Союзом! – такої ж думки був і Тухачєвський. Він органічно не виносив усіх партійних та енкаведистських контрольорів в армії. Відтак, всією душею ненавидів і Сталіна. Трагедія села, обездолення міста, єжовський терор НКВД показали йому, що настав час діяти».
Для цього вимагалось усунути від влади Сталіна і його узурпаторську компартійну кліку, що встановила в країні, «гдє так вольно дишіт чєловєк», криваву диктатуру. Але диктатуру не «пролєтаріата», а над «пролєтаріатом» і рештою народу. До дня організованого, особисто спланованого і очоленого ним державного перевороту Тухачєвський посідав посаду заступника голови Рєввоєнсовєта СССР. Це було надзвичайно секретне, смертельно небезпечне завдання. До провідної участі в змові маршал залучив лише найближчих своїх товаришів – кількох командирів і генералів. Своєю чергою ті довірили величезну таємницю тільки своїм найбільш певним командирам. Взагалі у виконанні плану перевороту передбачалась участь дуже незначної кількості офіцерів, а в Москві ще й солдатів. Армії і народу мали повідомити про події після його успішного закінчення. Само собою напрошується порівняння плану цього перевороту з невдалим повстанням дєкабристів у Санкт-Пєтєрбурзі в грудні 1825 р., хоча відомо, що всяке порівняння «шкутильгає».
Згідно з планом Тухачєвського батальйон пролетарської дивізії під командуванням генерал-лейтенанта, сина «всеукраїнського старости» Григорія Петровського, теж Петровського (у книжці ім’я сина відсутнє), з дислокацією в Москві повинен був увечері за встановленим порядком заступити на охорону Крємля і відправити звідти денну енкаведистську охорону. Далі генерал із підлеглими мали зайти до зали, де зазвичай із вечора час від часу засідало політбюро ВКП(б). Вони повинні були заарештувати цю злочинну кліку, а Петровський-син – власноручно розстріляти Сталіна. Спільникам доручалось без суду знищити всіх членів політбюро, негайно зайняти партійні, урядові, комсомольські будинки, заарештувати присутніх там керівників, що йшли спати лише після того, як далеко за північ Сталін їхав з Крємля на свою заміську дачу в Кунцєво, і взяти під свій контроль засоби зв’язку.
Відтак маршал мав повідомити умовним сигналом командувачів військових округів у Києві, Білорусі, Лєнінграді та Грузії, аби ті арештували й розстріляли тамтешніх намісників Сталіна. Нарешті о 23.30 год. Тухачєвський повинен був оприлюднити по всєсоюзному радіо замість щоденних «Послєдніх ізвєстій» офіційну заяву про державний переворот в СССР і перехід усієї влади до Воєнной Дірєкторії на чолі з ним. За постановою цього тимчасового органу компартія та її структури усувались від управління державними органами; в національних республіках, краях і областях уся влада переходила до відповідних командуючих військових округів; розпускався кривавий терористичний НКВД, а підтримання порядку й дисипліни в країні покладалось на армію та місцеву міліцію; скасовувались колгоспи; дозволялась мала́ торгівля та дрібне виробництво; відновлювалась релігійна свобода; звільнялись політичні в’язні. Воєнная Дірєкторія устами маршала збиралась привітати народи СССР з поваленням ненависної комуністичної сталінської диктатури, закликати громадян до активної співпраці з метою побудови вільного життя. Далі готувались наступні кроки в цьому напрямку. Короткий план першочергових рішень Воєнной Дірєкторії О. Ващенко насвітлив «за словами офіцерів колишньої московської пролетарської дивізії», котрі йому довіряли.
Однак ретельно спланований і організований державний переворот, призначений імовірно на кінець травня-початок червня 1937 р., провалився через зраду начальника Політуправлєнія Красной армії, члена Рєввоєнсовєта СССР Яна Гамарніка. Він розгубленим голосом зв’язався по телефону з Крємлем, де саме зібралось політбюро ВКП(б) на чолі зі Сталіним, і попросив Єжова негайно приїхати до нього додому, бо справа небувало важлива. Сталін дозволив. За лічені хвилини нарком з великою групою енкаведистів прибули на квартиру до Гамарніка. Знайшли його на підлозі мертвого з простріленою головою та револьвером біля правої руки. На столі лежав його лист із подробицями перевороту на чолі з Тухачєвським. На думку О. Ващенка, «Гамарнік психічно не витримав останніх годин перед переворотом, став зрадником» і наклав на себе руки, адже його б нізащо не пощадили.
Згідно з «Радянською енциклопедією історії України» (РЕІС, Київ, 1969-1972), Гамарнік вчинив самогубство 31 травня 1937 р. Стривожений Єжов швидко пробіг очима лист, кинувся зі свитою до будинку, в якому перебував Тухачєвський, увірвався до кабінету, без жодного попередження вистрілив з пістолета і важко поранив маршала. Сталін наказав Єжову кинути проти змовників усю репресивно-каральну машину НКВД. Велика кількість енкаведистів з Москви та околиць захопили казарми пролєтарської дивізії, заарештували генерала Петровського-сина і роззброїли всю військову частину.
Блідий від смертельного переляку Сталін перервав засідання політбюро і заявив:
-Ми щойно уникли найбільшої небезпеки, відколи існує совєтська влада! Ми уникли негайної смерти! Мене самого син Петровського хотів прикінчити першим!..
Стікаючого кров’ю Тухачєвського доправили на ношах до «суду при зачинених дверях». Очевидно, малася на увазі сумновідома тюрма НКВД у Москві на Луб’янці. Поки організатора і керівника перевороту катували й допитували, туди ж доправили інших головних змовників, совєтських генералів: командувача Українського військового округу Іону Якіра, командувача Білоруського військового округу Ієроніма Уборєвіча, начальника Військової академії ім. М. Фрунзе Августа Корка і ще декотрих. Допити із застосуванням «мєр фізічєского воздєйствія» тривали протягом першої декади червня 1937 р. Учасники змови, як сказано в книжці, трималися мужньо і зустріли смерть з винятковою гідністю. Однакова для всіх дата розстрілу Тухачєвського, Якіра, Уборєвіча і Корка 11 червня 1937 р. подана в згаданій РЕІС. Отже, писання О. Ващенка підтверджено ще совєтським джерелом, тому не вірити їм не вбачається підстав. Згодом із прагнення затушувати історичну правду в окремих совєтських виданнях подавали різні дати їхньої загибелі.
Услід за переліченими воєначальниками з певною перервою в часі були знищені командувач Дальнєвосточной армієй, кавалер майже всіх совєтських орденів і почесних відзнак за № 1 маршал Васілій Блюхєр (9 листопада 1938 р.), начальник Гєнєрального штабу Красной армії маршал Алєксандр Єгоров (22 лютого 1939 р.), а далі тисячі інших генералів, старших і молодших офіцерів, сержантів і старшин. Скажімо, найавторитетнішого, найвпливовішого після Тухачєвського совєтського воєначальника Блюхєра викликали з Дальнєго Востока до Москви нібито на військову нараду. По прибутті його відправили на Луб’янку, зірвали з кітеля нагороди, зняли ремінь від штанів, кинули в одиночну камеру і після жорстоких допитів розстріляли. Не інакше, як з міркування «Как би чєво нє вишло». Очевидно, він був потенційно не менш небезпечний для Сталіна, ніж Тухачєвський.
Невдовзі Сталін оговтався і з властивими йому крайнім цинізмом, лукавством і жорстокістю викликав з Києва Г. Петровського, подав і наказав підписати підготовлену самим вождем ухвалу ВЦІК (Всєсоюзний Цєнтральний Ісполнітєльний Комітєт – попередник Прєзідіума Вєрховного Совєта) СССР про винесення смертного вироку його синові генерал-лейтенанту (за тодішньою конституцією СССР голови ЦВК «союзних рєспублік» вважались одночасно співголовами ВЦІК СССР). Той украй розгубився, трохи помнувся, а тоді з покірністю переляканої овечки перед голодним вовком тремтяче підкорився. Та й чи тільки він запобігав перед Сталіним? Відомо, як вірнопіддано, по-лакейськи «чєво ізволітє» служили маніакально владолюбному вождю його найближчі поплічники Молотов, Калінін, Кагановіч, Ворошілов, Будьонний, Малєнков, Хрущов, Жданов, Куйбишєв та інші совєтські «тузи» навіть тоді, коли тиран руками Бєрії запроторив дружин декого з них у концтабори ГУЛАГу. А хіба нині в Росії не запобігають по-лакейськи перед диктатором Путіним владолюбні підпомагачі, причетні до багатьох злочинів його режиму?
Невдовзі «єжовський» маховик репресій і терору проти «тухачовщіни» закрутився у просто-таки шаленому темпі, з гіганським розмахом і гекатомбами жертв. Найперше нещадний карально-репресивний меч НКВД з усієї нищівної сили вдарив по Красной армії. Руками Сталіна та його поплічників вона була майже цілком знекровлена без війни і в своїй країні. У цьому стані її могла розбити навіть армія малої держави. Далі настала черга арештів і знищення чиновників компартійних і державних інституцій, починаючи від ЦК ВКП(б), Совнаркома і т. д. «От Москви до самих до окраїн» лилась кров, конали і падали жертви, мчали в Сибір товарні ешелони з репресованими людьми, сіяла паралізуючий страх паніка. Одним словом, в СССР «вовсю» правив бал вусатий сатана з люлькою в зубах. Сталін заборонив військовикам включно з найвищими носити при собі зброю. Нею вони могли користуватись тільки на навчаннях і на варті, після чого мусили здавати в «ружєйную комнату» під охорону «особих отдєлов» НКВД. Заборона для всіх маршалів і високопоставлених генералів на носіння зброї тривала аж до вересня 1939 р. Відтоді у вождя розвинулася боязнь кудись їздити і літати, бути отруєним. Тому Сталін до самої смерті не довіряв лікарям, а за піґулками посилав свою служницю в щораз інші підмосковні міста.
Над цілим Совєтським Союзом запала зловісна чорна ніч. Внаслідок нечуваного розгулу «єжовщіни» в СССР було розстріляно близько 300 тисяч і заслано в концтабори близько 3,5 мільйона осіб. Передусім дев’ятий вал великого терору 1937-1938 рр. скосив кількаразово особові склади Генерального штабу Красной армії, наркомату оборони, майже всіх партійних, совєтських, комсомольських, військових, господарських, промислвових керівників СССР, союзних республік, країв, областей, районів, підприємств, організацій та установ і дійшов до низового рівня. Після тотальної «всєсоюзной чісткі» Сталін звільнив Єжова, який керував НКВД протягом 26 вересня 1936-24 листопада 1938 рр., перевів його на нижчі невпливові посади, а 4 лютого 1940 р. знищив. Можливо, ця дата навмисно сфальшована, і Єжова розстріляли раніше. На його місце в НКВД вождь призначив ще зловіснішого Бєрію. Уцілілі поплічники вождя Хрущов, Малєнков, Кагановіч та іже з ними залишились при владі і в червні 1953 р. знищили й Бєрію як «врага народа». Тобто одні «врагі народа» знищували інших «врагов народа». Інакше кажучи, у Крємлі продовжувалась закулісна перманентна гризня найвищих кримінальних злочинців СССР за владне місце біля державного корита. Для порівняння: Гітлер після невдалого замаху на нього 20 липня 1944 р. знищив лише близько трьох тисяч причетних до змови осіб. А тут – у сто разів більше і, за мізерним винятком, фактично непричетних до перевороту осіб!
Щодо України, підсумував автор книжки, то протягом 1937-го і першої половини 1938 рр. тут теж, як і в Москві, було розстріляно кілька складів ЦК КП(б)У, Раднаркому (уряду), президії ЦВК УРСР (попередниці Президії Верховної Ради УРСР.-Авт.), компартійних і комсомольських обкомів, райкомів, а також облвиконкомів, райвиконкомів і т. д. Будинок ЦК в Києві стояв майже порожній. Хто ще там залишався, з години на годину чекали свого арешту і судного дня. Це могло статися будь-коли і з будь-ким. Принаймні так виглядає перебіг описаних О. Ващенком страшних подій того часу.
Слід гадати, час і дослідники проллють більше світла на події в СССР міжвоєнного двадцятиріччя. Тоді стане відома значно жахливіша правда про них, у тому числі – про причини замовчування, завуальовування спроби державного перевороту під керівництвом Тухачєвського. Коли б його задум удався, то міг дуже або навіть корінним чином скоригувати чи суттєво вплинути на подальший хід історичних подій у Європі і в світі. Як вони могли розвиватись і до чого призвести, залишається хіба додумувати. Але, як сказано в Святому Письмі, немає нічого таємного, яке б не стало відоме. Не нині, не завтра, то потім. Історії уроки – повчальні, та жорстокі…
Роман ПАСТУХ,
журналіст, письменник, краєзнавець.