“Мар’ян Нищук відпускає свою інтуїцію, аби прийти вже не на розпростерте порожнє місце, а в певну систему координат, цілісну та виразну. Далі – шлях майстра; письменник долає його…”
- Розпочаток
Його гра уяви – не заангажована на якихось домінуючих окремих об’єктах. Радше, персонажі живуть у своїх світах, розвиваючи їх, а також еволюцинізуючи свою духовну подобизну разом з автором. Письменник ніби самотужки освоює свої ж тексти, будучи водночас і суб’єктом, і героєм автентичних оповідань і оповідок.
…Подекуди, наче пробний камінь, М. Нищук відпускає свою інтуїцію, аби прийти вже не на розпростерте порожнє місце, а в певну систему координат, цілісну та виразну. Далі – шлях майстра; письменник долає його. (Мар’ян Нищук, „Нетутешні оповідання”, Львів, „Піраміда”, 2022 р., 327 с.).
- Одначе
Оте кафкіанське відчуття іншості втілено зовсім у, здавалося б, простих сюжетах оповідань „Гуцул-експрес”, „Гроші”. І тут не особливо йдеться про зовнішні події, хоч може здатися, що елементи нарисовості все ж присутні. Одначе, – це лише тло, та – не більше. Хтось, ніби сторонній, висвічує героїв та події, намагаючись побачити-почути, що ж там, за лаштунками. А потяг мчить, хоч і не надто прудко: 28 км/год. „Потяг стугонить колесами, а дорога перед ним ще далеко. Та пробуджені сірим світанком чекають її кінця.
А за вікном – незриме сонце вичавлює сірий туманний день, а люд, усупереч цьому, обставляє словами свої спогади та мрії заплутаною уявою про сотворений Богом світ”.
Не проґавлю ще й такої важливості. Трагічний драматизм Нищукових оповідань тяжіє до особливого способу споглядання життя, до стефаниківського внутрішнього болю, що подекуди вихлюпується аж через вінця, витворюючи спромоги-неспромоги для героїв. І, нишком, видається мені, такі потужні конфлікти могли б двигати навіть драматичний твір. Особливе. Очевидне.
- Кривизна
„Криві дзеркала”, – спосіб побачити себе іншим. Як у Гессе з його магічним реалізмом або реальним містицизмом чи у знакомитому телесеріалі „Твін-Пікс”, де герої нишпорять дзеркальними закапелками та, зорієнтовані певними магічними візуальними акцентами, все ж приходять лише до себе… Тобто, тривога не зникає, вона лишень множиться, захоплюючи все нові й нові локації. Криві дзеркала, як нам здається, спотворюють світ, насправді ж їхні кривляння – це лише знущання над нами, намагання не впустити нас у свої прóстори. І ми, скулившись, повертаємось – „У долині під вранішнім сонцем мліло місто. Що вище валка піднімалася згористою дорогою, то більше місто немовби розчинялося у глибині дня. Згодом тільки сонячні блищики з вікон нагадували, що там роїться життя, життя смертних людей”.
- Вектор „плюс”
Є у Мар’яна Нищука і оповідки (короткі оповідання), я б назвав їх екзистенційними фрагментами. Нагнітають очікуване та не залишають напризволяще вже здолане. Вони, – як зачин до певної повісті чи роману…
„А може, спізнати добро і зло – це все одно, що вийти у безпросвітну темну ніч і йти наосліп із молитвою, сповненою відчаю, у якій віри є лишень крапля. Йти, допоки не відчуєш, як хтось крадькома, – так здається на перший погляд, а насправді до цинізму відверто – з усього розмаху зарубає тобі в груди сокиру по топорище.
Справа – добро, зліва – зло, – скаже він зі здобутком чогось вагомого в голосі”. (Оповідка „У ніч”).
Чи завжди у них винайдена раціональна категорія знаходить свою метафоричну окремішність? Радше – ні. Проте, є очевидним, що тут текст наче змагається сам із собою в керунку певної художньої навігації.
- Споглядання
Приведу одну з прозових мініатюр М. Нищука повністю. Мені вона імпонує формотворчим пошуком та лаконізмом. Отож, „Відповідальність”:
„Проза завжди горизонтальна. Поезія – вертикаль. Небо і горизонт… І з усіма наслідками…”. Письменник – ретельний спостережник. Втім, не тільки; він ще й художник-споглядальник того, що, як зауважує, воно відбулося. І, за метафізичним законом, набирає нового буття.
- 6. P.S.
Про Мар’яна Нищука тут скажу максимально стисло. У літературі давно. Перевірений часом профі із екстремальними захопленнями у житті. Не розбещений увагою критики. З читальником на „ти”. Бо довіряє. Вірить у його нетутешність.
І ще одне: є сенс говорити не лише про нетутешність об’єктів оповідей, але й про нетутешність самого оповідача…
- P.S. 1
У текстах „Нетутешніх оповідань”, понишпоривши, можна подекуди виявити приватно-довірливі штрихи і до портрета самого оповідальника:
„…Я любив у цю пізню пору зайти в одну кав’ярню і посидіти на самоті за гальбою пива. У тім була якась ілюзія затишку і відчуття спільної долі з усіма, хто там був”.
Віктор Палинський