Початок почаївського монастиря губиться в сивій далечі, закутаний у чар легенд і поезії. Переказ говорить, що під почаївською горою вже у тринадцятому віці жили монахи-пустельники в поосібних келіях, мали й малу дерев’яну церковцю Успення Діви Марії.
Раз один монах пішов на верх молитися, а недалеко пастухи пасли вівці. Нараз загорівся на тій горі полум’яний стовп вогню. Монах упав на коліна, прибігли пастухи. А як світло пригасло, на скалі стояла Божа Мати. Коли й Вона зникла, полишила на скалі відбиту стопу своєї правої ноги, а в тій заглибині почала збиратися вода. Люди приходили на те місце молитись, а хто напився тієї води або помазав нею хворе своє тіло, уздоровлявся.
Місцевість Почаїв і той ліс і гора належали тоді до панів Гойських. Пані Анна Гойська, бездітна вдова, проживала в недалекім замку в Орлі (Урлі). У своїй домовій каплиці зберігала вона даровану якимсь проїзним митрополитом (кажуть звався він Неофіт) ікону Богородиці. Служба нераз ночами бачила дивне світло навколо ікони. У пані Гойської був рідний брат Пилип, від народження сліпий. Цей каліка часто молився перед цією іконою. Одного разу він нагло прозрів, ожили його від народження мертві очі. Пані Гойська боялася тримати довше таку святість у своїм домі, то просила луцького єпископа торжественно перенести ікону до церкопці монахів під горою, що й зроблено. Пані ще й постановила вибудувати для монахів монастир, щоб жили разом і обслуговували тепер святиню Богородиці й її ікону та служили, побожним людям, що тепер громадами приходили до небесної Владичиці. Гойська зробила 14-го листопада 1597 року запис, у якім віддала для монастиря гору й ліс, багато піль і сіножатей та призначила давати на монастир десятину з усього жнива в Почаєві. За часів польського короля Яна Собєського, року 1675 напали на Галичину й Волинь турки. Вони під проводом хана Нуредина знищили місто Збараж, а відтак пішли ще на Почаївський монастир, бо чули, що там багато золотих дарів зложили побожні, уздоровлені при св. Іконі. З добре знаної пісні знаємо цілу історію чудесної оборони монастиря появою Божої Матері з ангелами, що відвертала на голови невірних їхні власні стріли. Вони, перелякані, відступили від святого місця. На пам’ятку цього чуда здвигнено пізніше при монастирі малу церкву Перемоги Богородиці, або Богородиці Переможниці.
Мусимо пропустити багато цікавого з дальшої історії, щоб перейти до будови теперішньої великої церкви-собору в Почаєві. Дивним дивом ця будова постала завдяки ще дивнішому панові Каньовському. Він властиво називався Микола граф Потоцький; його руські предки сполыцились і перейшли на латинське. Але він не дуже долюблював польську шляхту. Знаємо про нього багато: за молоду вів гуляще, грішне життя, особливо знущався над євреями. Та милостивий Господь приготував йому ласку навернення.
Одного разу їхав він з Белза рівною дорогою й уже було видно почаївську гору й церкву. Нараз, не знать від чого, коні зноровилися, як навіжені, пігнали повіз пана в поля, на яких тоді працювали люди. Повіз перевернувся, пан і візник вилетіли з повозу, потовклись, але не дуже. Та розлючений, гордий пан вихопив з-за пояса свою добре випробувану пістолю та наміряв її просто у візника; хотів його вбити, і крикнув: “Гинь, собако!” А бідний візник глядів на почаївську гору й молився тихо: “Матінко Божа, Ти сяєш чудесами, рятуй мене!” Пан три рази пробував стрілити, і три рази пістоля не стрілила. Візник з переляку вже аж кричав: “Матінко Божа Почаївська, рятуй мене!” Люди за той час притримали ошалілих коней, привели, а що все бачили, то й собі поскидали шапки та молилися з візником. Тоді й розбещений пан скинув з буйної своєї голови шапку, вклонився до почаївської гори, скочив на повіз і крикнув один наказ: “До почаївської Божої Матері!”, — бо й він зрозумів, що лише Вона не допустила йому вбити невинну людину.
В церкві перед Іконою впали на коліна і пан, і його візник. Молилися довго і в часі тієї молитви переродилася здичіла душа бундючного пана. Він став ревним богомольцем св. Ікони. Повернувся до нашого обряду, обряду своїх предків, забажав стати монахом. Та наперед постановив вибудувати для св. Ікони таку величаву церкву, якої тоді не було в цілій Польщі. Спровадив на-йліпших архітекторів, не жалів гроша. На високій кручі треба було ставити високі підмурування. 5 років утрачено на це. Будову почали 1771 року, закінчено 1782. Церква вийшла величава: 56 метрів висока, 54 довга, 40 широка, може вмістити 6 тисяч народу. Здвигнена на самій горі, на високих підмурованнях, неначе висить у повітрі. Російський цар Микола І, як оглядав її 1831 року, коли мав відібрати її від оо. Василіян, сказав: “Дерзка (за смілива) будова!” При церкві вибудував ще Потоцький і великий монастир.
Коронація Ікони
Старанням гр. Потоцького й оо. Василіян відбулася вона 1773 р. На їх просьбу Пана Климентій ХІV-ий наказав нашому (уніятському) єпископові Луцька С. Любінецькому-Рудницькому, провірити правдивість чудес Ікони. Єпископ прибув до Почаєва 14-го червня 1771 і довго переслуховував свідків під присягою про різні чудесні уздоровлення. Звіт вислав до Риму. По довгому перевірюванні щойно в 1773-ім році, 23-го квітня, Папа Римський видав буллю, щоб Ікону коронувати та осібним посланцем вислав з Ватикану дві щнро-золоті корони для Богоматері й для Ісуса Христа.
Єп. Рудницький написав до народу послання, що його мали прочитати в усіх церквах його волинської дієцезії та прибити на всіх церковних дверях. Післав послання й іншим з’єднаним єпископам. Торжество коронації призначено на день Народження Діви Марії, 8-го вересня.
Нова будова великого храму щзе не була скінчена, а церква Пресв. Тройці була замала для здвигу народу. Приїхав крім єнископа-коронатора ще й холмський єп. Макс. Рилло. Священиків зібралось понад тисяча, народу понад сто тисяч.
Того року празник Народження Діви Марії припадав на неділю. Торжество почали вже увечері в суботу великою процесією, яку провадив єп. Рилло, а єп. луцький, коронатор, чекав на Ікону в самій каплиці. Коли її принесено, він виставив її на високім престолі, а тоді всі впали на коліна, і з тисяч-тисячів грудей понеслася Марійська пісня, — “яко шум вод многих”: — “Под Твою милость прибігаєм”… Опісля соборно відслужили вечірню й від несли процесійно Ікону до церкви.
В 2-ій годині ранку заревіли гармати, скликуючи нарід на утреню. Потім за Іконою, яку несли два архимандрити. проігумсни Василіян о. Братський і почаївський ігумен о. Яновський несли на подушках прислані Папою золоті корони. У каплиці єп. Рудницький поблагословив корони і прикріпив їх над головами Марії та її Сина. Тепер верталася процесія з коронованою вже Іконою до церкви, де мали відслужити Божественну Літургію. При кожній брамі процесія приставала, св. Ікону підносили високо-високо на всі сторони світу, щоб нарід міг бачити прославлену, короновану свою небесну Владичицю. Гармати ревіли, гриміла музика, сотні співаків надривались, щоб і їх чути було понад увесь той гриміт. — Цілу ніч священики сповідали: висповідалося тоді 24 тисячі вірних і 9300 латинників. При 30 малих вівтарях правлено Сл. Божі, в різних місцях священики збирали менші громади людей, щоб усі могли чути проповіді про славу Марії та про надані Папою відпусти.
Святкування протягнулося аж до наступної неділі 13-го вересня. Щодня прибували нові процесії зо своїми священиками. Була й велика процесія з галицьких Бродів, з усім своїм духовенством.
Про торжество коронації сам граф Потоцький видав 1775 року в почаївській друкарні по латині книгу, що по нашому її титул так треба би читати: “Коротка історія про початок, старинність і про преславне діло коронації чудотворної на Почаївській Горі Пресв. Діви Марії”.
Граф помер 1782 р., діставши перед смертю від Папи всі відпусти й благословення. Прийняв перед смертю монаший постриг, поховали його у василіянській мантії у храмі (як фундатора) з лівого боку при вході. Своє серце казав граф вложити в спирті і зложити його недалеко св Ікони, яку так щиро полюбив по своїм наверненні. Вона ж бо зробила з блудного сина щирого покутника й праведника на старі літа. Полишив ще багато грошей для 22 василіянських монастирів на молитви за впокій своєї душі. Це й він побудував також василіянський монастир і церкву та школу в місті Бучачі, де був його замок. Там багато кас, ще нині живих, учились і бачили в монастнирській їдальні його портрет.
На торжество коронації зложено василіянами 4 осібні пісні, що булинаперед осібно друковані, а опісля ввійшли в збірку т. зв. Почаївський Богогласник. Найвеличніша з них це пісня-славень: “Божія Матер сіяєт”. Там і запевняється всіх:
“Хто лиш прийде, — поміч прийме!
Ніхто дарма не відійде!
Вона дасть знати, що Вона Мати,
Сильна дати благодати!”
о. Василь Ваврик, ЧСВВ