Гайворонська Ганна. Хочу додому: – Вінниця: твори. 2024 -136 с.
Про те, що на Луганщині є така цікава поетка, як Ганна Гайворонська, чули давно. Принаймні вірші, котрі з’являлися у періодиці вказували на це. А от книга «Хочу додому» (окреме видання версифікаторки до нас потрапило уперше) ще раз переконали у правильності такого міркування. І, звісно, годилося проілюструвати його образними висловлюваннями. Та зумисно ще не робитимемо з цього виражальницьку ікону. Спершу поведемо мову про спонукальні мотиви. Правда, їх можна логічно поділити на дві частини. Але тут, мабуть, зробити наголос на те, що поетичну та творчу половину сувора логіка наших буднів поєднала. Маємо на увазі наступне. Вже сама назва видання «Хочу додому» вказує на те, що авторка творів висловлює болісні почуття туги за рідним краєм тих людей, яких суворість жорстокої війни з московськими окупантами змусила покинути малу батьківщину. Адже вона – тимчасово переміщена особа, яка жила і творила у Кремінній на Луганщині. Отже, біль у душі та непохитна віра у перемогу. Саме так! «Моя Луганщино! Війни мені крилом і обійми натомлену дитину. Хай сяє сонце над твоїм чолом. Якщо ти згинеш, то і я загину». «І моя Кремінна все приходила в сни, Пригортала рукою ялини». «Але у хвилях неба. Там, за часом я прошу, щоб згадали ви мене серпневим сонцесяйним днем летючу, білу ластівку Донбасу».
По своєму підсилюють це враження вірші «Полинові вітри», «Дві зими», «Каховська біда». Але поряд з яскравими відсвітами громадянськості існують філософічність, пейзажність та любовність. Хіба не свідчать про це такі рядки, як будьте подібними до Боголюдини», «сонце окреслює контури зеленого птаха», «прочитай мою молитву, як сльозу». Та переконані, що усі ці тематичні нюансики не були б такими цікавими без промовляння виражальності й звкономірно, що тут чи не найосновнішими стають літературні тропи, до яких належать метафори, епітети та порівняння. Останні, до речі, є багатоликими. Чи не найчастіше надибуємо словосполуки із сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «Там, де сонце, як прапор, зорить», «І сива, мов кульбабка, мати», «пронизливий погляд, наче вітер? Але поетка …. не була б собою, якби у своїй поетичній практиці не використовувала фраз без сполучників: «глибокий день – то рвана рана», «наші душі – легенькі пір’їнки в білім вальсі вплелися у час», «душа – маленьке дівча». Немає нічого дивного у тому, що на тлі таких образностей поетка закономірно вдається і до використання словесних конструкцій з очевидним використанням поєднання присутності та відсутності сполучників. Про це, до речі, говорять такі вислови, як «війна, мов блискавиця – навпіл дім», «щастя – бути вільною, наче дорога, носити в собі Бога», «сонце втопилося – пірнуло у воду, як риба». Порівняльний ряд спроможні завершити випадки поєднання іменників з іменниками, які по-своєму пояснюють те чи інше слово: «вітер – бродяга», «соняхи – квіти», «квартири – пустелі», «душечка – свіча». До літературних тропів належать й епітети, котрі умовно варто поділити на дві частини. Адже кидається у вічі, що нерідко маємо «звичайні» для зору і слуху і вислови: «час розлуки», «боса нога», «стежки лісові», «чорні хмари»… З одного боку можна було подорікати віршарці за експлуатацію подібного. А з другого боку перед сприймачами поетичних текстів постає доцільність у контекстах. Ще більше загострюють це питання епітети з авторською барвою: «глина слів», «стежин рукави», «надріз неба», «цілунки айстр». Між іншим, авторські епітети порушують ще одне питання. Його суть полягає у такому: іноді чуємо думку, що у таких словочарівностях «зблискує» метафоричність. Не будемо дискутувати навколо цього, погоджучись чи заперечуючи. Але тут все-таки, мабуть, є раціональне зерно. Зацікавлять, безумовно, своєю метафоричністю вислови на кшталт: «я відчуваю кінчиками пальців піяльця, на які накинуто полотно Всесвіту», «коли душа цілується з душею», «в моєму домі вже затерп поріг». (Звісно, що кожна метафора є по-своєму цікавою. Але в кожному випадку, либонь, більше зацікавлює вміле поєднання реальності та уяви.) Ці літературні тропи, безумовно, не залишать поза увагою й згадки про «населення» книги, до якого належать рослини, дерева, звірі і птахи, і небесні світила. «Чорнобривцями м’ятими стеляться в жовтень стежки» , «тож кохай, черемхо, доки літо босе», «білі лебеді вибілюють озеро», “він мружився немов на сало кіт”, “врізається у небо зірка рання”, “п’ю з жбана сонце – квітну”.
Чарівності подібного плану бачимо й у кольорових екстраполяціях. “Я аркуш білий, наче кольоровий сніг своїми списую свідоме”, “у час грози, де блискавки мечами знов розтинають неба синю плоть”… “Пташки вишивають хрестиком небо блакитне”. “Ворушить вітер клен рудий і холодний”. “Човгає ніч калошами чорними об асфальт. “День в рожевій пелюстці світав”, “Вечірнє листя жовте, як вино, приклеїлося на дощове вікно”. “Зелені шнурівочки соняшникового поля прив’язані до неба”.
Але інколи трапляється і так, що поетичні барви вражають усіх чисельністю кольорів, бо їхня різність звучить в одному рядку чи строфі: “…яблука зеленоокі, рожевощокі виглядають з саду”. “… мій кароокий, чорнобровий, сивий”. “заграй скрипалю, про моє життя, про день цей, сиві ранки малинові”. А іноді трапляються й випадки сумнівів у мешканцевих прообразах. “Кульбаби – пухнасті курчата”, “…сонце наче кульбаба”. “собака той розцвів, немов будяк”. ( Тут зрозуміло ховається двоїна сприймання, бо деякі рядки трактуються неоднозначно).
Існує ще одне непросте питання. Якщо, приміром, літературні тропи, згадки про “населення ” книги та кольорі екстраполяції однозначно належать до виражальності, то цього не скажеш про богошукальні мотиви і культорологічні акценти. Бо вони в однаковій мірі характеризують спосіб висловлення думки і тематичність, бо належить до філософської лірики.
Спершу, мабуть, варто поговорити про поетичне богошукання. Тут чи не кожного “примагнітять” рядки типу: “де мама – там всміхається Господь”, “душа пристала до душ, вона вбирає силу Божу”, “звучить в душі органна нота Бога”. (В кожному з таких рядків очевидною є органічність звучання на противагу релігійним мотивам в доробках окремих поетів, які більше переймаються актуальністю теми, але не оригінальністю написаного.)
Цікавинки маємо і в культурологічних акцентах. Передусім зацікавлює той факт, що маємо згадки про Пилипа Орлика, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Ярослава Павуляка. А триптих “Три пристрасті’’ народжений фразою Раселла Бертрана, яку цитує авторка. Не може не зацікавити й припадання поетки до фольклорних джерел: “Нема де душу припнути – навколо снаряди і міни”.“…Йому наступають на крила і витирають об нього брудні ноги.”. “ Він мружився, немов на сало кіт”. Не буде, очевидно, перебільшенням й думки про те, що подібні вислови “народжують” крилаті слів’ята версифікаторки. “Головне – цільне полотно життя і твоє повсякденне життя”. “Не захована сонцем труна”. “ Душа з прозорістю ріки на чужині також міліє”.
Про виражальність вслід за уже згаданими моментами промовляють й слововияви. Бо в книзі “Хочу додому” неординарностей маємо чимало. І чи не найчастіше зустрічаємо буквосполуки з неологічними забарвленнями: “сніжень”, “небоколо”, “ніжнотканні”, “світлоликий”. Вистачає й рідковживаностей: “співстраждання”, “журбинка”, “плюскотінь”, “шмаття”… Чи таке? В одному з віршів авторка вжила діалектизм “ябко”. А ще раніше та говірковість була в Ярослава Павуляка, світлій пам’яті якого Ганна Гайворонська присвятила свої рядки. Може, це свідчить про те, що такі слова почали долати регіональні межі?
А завершать ці нотатки згадки про формотворчість. Адже побутують у книзі міні-поеми, триптих, вірші та верлібри. Але різності, напевно, не завдали б катрени, рубаї, ронделі, сонети. Все це сподіваємося уздріти в наступних виданнях поетки, бо вона живе творчим пошуком. “А десь у витоках доріг моє дитя спішить до мами”.
Олег Василишин, доцент Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім.Тараса Шевченка
Ігор Фарина, член НСПУ
м.Кременець – смт Шумськ Тернопільська обл.
Leave a Reply