Дирда

Вона давно уже на трьох! І треба ж таке? Ота палиця… При ній уже понад десять років. Чи вона не пам’ятає? Отоді, коли ледь не впала. Заточилась, у голові щось перевернулось, ноги самі по собі заплутались… Ще трішки і гепнулась би. А їй давно уже радили: “Бери костура до рук! Чого соромитись? Не молодиця… Он молодші за тебе уже підпираються… А ти? Ич, гонорова яка!”

А вона таки довго не наважувалась. Взяти костура?! Це як? Це з нею відбувається? Отією, що ще наче вчора вихором літала по селу, закликаючи виходити на колгоспну роботу. Був колгосп, було процвітання, готувались до приходу комунізму. Правда, ніхто, навіть секретар парткому товариш Мах не уявляв собі, як воно відбудеться? Оте входження в комунізм. Оте настання раю на землі! А що? Рай церковний вони тоді зліквідували. Он і храм у селі замкнули, а перед тим всередині святині розтрощили іконостас, подерли хоругви та подряпали настінний розпис. Сказано – Бога нема! Будуйте комунізм – земний рай!

А запитань уже тоді виникало чимало. Це ж як – сьогодні ще соціалізм, а завтра зранку – здоровенькі були! Зустрічайте комунізм!  Що! Як? Хто і скільки? Якщо скасують гроші, що передбачалось найперше при настанні комунізму, то вона, передовик колгоспного виробництва, колишня ланкова, а нині бригадирша Анна Михайлівна Дирда матиме стільки, скільки приміром пастух колгоспної худоби Йван Шпирка? Але  усім відомо, що Йванцьо трохи хворенький на голову. І пасе він худібку,  нічим більше не переймаючись. А на ній он скільки покладено обов’язків! І тоді завтра при комунізмові  все буде  порівну зі Шпиркою? Щось воно не те! Бо вона також може піти у пастухи і мати не менше, аніж  колгоспне начальство, а клопотів при тім у рази менше… Ні, щось таки не те… Не згідна вона… Не згідна – і все тут! Ви її хоч на бюро райкому партії викликайте! Ви її портрет знімайте з районної дошки пошани! Ви її з партії виключайте.. А вона залишиться при своїй думці…

Але що вона? Ти хто така, аби йти всупереч генеральної лінії рідної КПРС? Сказано на з’їзді з високої трибуни, записано у партійній програмі, запротокольовано у відповідних документах: нинішнє покоління житиме при комунізмі! І відводилось на те, аби належно зустріти комунізм,  двадцять років. Що таке два десятка літ? Пхе… Як ото батогом ляснути! Терміни підтискали. Але щось воно не збігалось, не трималось купи. Що там товариш Мах! У самому райкомі компартії толком не могли пояснити. Вона ж бо завше так діяла. Коли виникали питання – чіпляла до лацкана піджака орден Леніна, протирала його рукавом, і в райком! Орден вона отримала за рекордний врожай цукрового буряка. По-правді кажучи, буряк вродив і без її участі. Але ж треба було знайти і показати “героя”. Вважай, на усю область показати. От льос і випав на неї – на Ганну Михайлівну.

У їхньому райцентрі, куди доставив її колгоспний УАЗик, на видному місті – дошка пошани. Тут висить гордість усього району! Портрети передовиків виробництва ретельно відретушовані та належно підмальовані. І серед цих трударів – вона, Дирдиха, бригадир колгоспу імені 40-річчя Жовтня. Гордовито  проходить повз “іконостас”. Звісно, найпильніше вдивляється у своє зображення! Як там? Мухи не обсіли? Хулігани вуса не домалювали? На портрети передовиків з високого п’єдесталу зиркає  вождь світового пролетаріату товариш Ленін. Погляд у нього добрий в теплий, Аякже! Він так любив  маленьких діток і бажав щастя трударям усього світу. Про це вона читала. То нічого, що освіта у Ганни Михайлівни така собі. Але грамоту вона знає. І читає книги про Павлика Морозова, Зою Космодем’янську, про молодогвардійців і, само собою зрозуміло – про життя товариша Леніна. Ліва рука на постаменті звисає так собі наче без діла, зате правицею Ілліч вказує кудись уперед. І коли пильно придивитися, то “вказівний напрямок” акурат збігається  з тим місцем на  дошці пошани, де портрет Ганни Михайлівни Дирди! Отак! Це вона давно підмітила, але мовчить, нікому про таке не говорить, бо ж нечувана справа, аби сам Ленін виділив її з-поміж інших!

У райкомі усі її знають. Ще здалека кланяються, вітаються і розтупаються, даючи змогу пройти аж у кабінет першого. Має вона на те законне право! Он її перепустка – орден Леніна! А вона ж не тільки орденоносець, предмет заздрості усіх тих райкоміських інструкторів, але й член бюро райкому! Отак-то…

Перший якраз націдив собі мінералки зі скляної півлітрової пляшки. З етикетки можна було зрозуміти, що водиця ця “Боржомі” називається. Вона з порогу:

-Перепрошую, можна?

-Заходьте, заходьте…

Як тут відмовиш орденоносцеві?

А бульбашки у стакані грають! Перший п’є, а затим смачно гикає. Гази на поверхню просяться і покидають тіло у найпридатніший спосіб. Перший – він також людина!  Перший району гикає точнісінько так, як і її Василь, чоловік себто. Він також як переп’є самогону, то гикає так, що горобці на току геть розлітаються куди бачать. Василь – комірник. Стереже колгоспне збіжжя і рахунок знає. Загалом, дитвак у неї чоловік! Он носить кальсони навіть у  найспекотніші дні жнив. Каже,  “його” слід у теплі тримати! Кого такого “його”? Ну, звісно, того, що у нього в штанях, того, з допомогою якого Василь спромігся на двох діток – Михайла та Марічку. На більше Василя не вистачило. І не треба! Ганна своє знає….

А перший райкому що? Прислали його десь з Хмельницької області. Місцевим галичанам владу не довіряють. Тут суцільні бандерівці! Марять своєю незалежністю.  От і доводиться залучати кадри з-за Збруча. Може, оті зазбручанські, не такі вже аси своєї справи, зате перевірені і націоналізмом не страждають. Так, у всякому випадку, видавалось компетентним органам.

-Що, Ганно Михайлівно? Щось термінове? – перший поспішно закорковує та ховає пляшку з недопитим “Боржомі”.

-Та як сказати! – і трохи знітилась. Чи говорити? Може, він її за дурепу матиме? А їй виставлятися дурною не можна. У неї на грудях орден Леніна!

-Комунізм, Геннадію Павловичу, коли настане?

Перший зиркнув на неї з явним подивом. В очах його залукавилась посмішка:

-Настане, коли рак на горі свисне!

Що? Що це він каже, а вона чує? Вона – член бюро райкому партії!

-Як ви можете таке говорити?

-Можу, бо он сама партія вже внесла корективи. Строки упровадження визнано авантюрними!

Он як? А вона не знала цього! Виходить, не через двадцять років, а пізніше? А коли пізніше?

-То коли ж конкретно?

-Навіть політбюро не відає?

-А політбюро що? Такі ж люди, тільки трохи кращі за нас.

 -Але ж вони – партія! Честь і совість нашої епохи!

-Слухайте!

І перший смачно так: гик-гик… Ну, чистісінько як її Василь! Може, перший також у кальсонах? Ото б смішно було!

-Слухайте, Ганно… Ганно…

-Михайлівна я!

-Так от,  я й кажу…  Вам  що – зайнятися нічим? Ви справу комунізму залиште для тих! – і Геннадій Павлович вказав пальцем на стелю, що мало означати “небо”. – Там, на горі їм видніше. А нам що? Бачу по звітності, надої у 40-річчя Жовтня упали!

-Свята правда!

-Отож! А цукрового буряка скільки плануєте  зібрати з гектару?

-Буряк буде!  По гичці видно.

-Дивіться, пильнуйте мені! А про комунізм – в газетах прочитаєте! Ви “Правду” передплатили?

-Само собою.

-А інші комуністи з вашого колгоспу?

-Стовідсотково! Особисто перевіряла квитанції.

-Ото і слідкуйте  за “Правдою”! Там, якщо щось – то сповістять. А ви на молочний напрямок, так би мовити, натисніть. Відставання вам не личить. Орден не дозволяє.

Розмова тоді, можна вважати, так і не відбулася. Перший навіть не запропонував їй отієї води спробувати.  Ну,  їй знайомий смак “Боржомі”. Колись у Києві на республіканському партактиві їх пригощали цією грузинською водою. Вона тоді одну пляшечку непомітно поцупила і привезла своєму Василеві. Той пив, гикав, а врешті зависнокував: “Нічого вода! Пити можна! Тільки наша самогонка краща!” Простота, що з нього візьмеш?

Встала і до виходу.

-До побачення! – сказала.

-Ви власне з якого питання до мене? – перший навздогін.

-Про комунізм!

-Гм! Я думав – ви жартуєте!

-А що,  комунізм – то жарт?

-Ой, я вас попрошу…

А вона як вітер! Радше сказати – як Дністер! Ота швидкоплинна ріка огинає їхнє село, поля колгоспу імені 40-річчя Жовтня. Течія ріки стрімка, напориста, збиває з ніг навіть найдужчих. Отака й вона – дністрова! Дочка Дністра! Гарно сказано! Так про неї написав журналіст однієї київської газети. Об’ємна така стаття вийшла. Журналіст сказав тоді, що інформаційним приводом для  написання статті (він ще вживав таке слово… як його? ага – нарис) послугувала нагорода – отой самий орден Леніна. Виходило, що сам Володимир Ілліч власною рукою скерував того столичного пана аж у їхнє загалом таке непримітне село. А тепер Ленін тією самою рукою вказує на її портрет з районної Дошки пошани. Чудасія якась! І то усе про неї – просту собі жіночку з галицького далеко не перспективнішого села.

Виходило так, що коли б не орден – ти нікому не цікава і не потрібна? А журналістові що мала сказати? Що насправді втрапила у рознарядку.  Шукали у районі людину не дуже високої посади, жіночої статі, з бездоганною біографією, комуністку, звісно… І щоб  хоч якоїсь приємної зовнішності була, не кінцева дурепа, не скандалістка і притомна хоч кілька слів зліпити до купи. Так перст долі випав на неї.  От так вона, Ганна Дирда, найбільше і підійшла. Про якісь там міфічні врожаї і не йшлося. Ну, вродило того року. Так, було! Проте наступного –  усе навпаки. Буряки цукрові – що морква. Худющі з довгими тонкими корінцями, які так нагадували щурячі хвости. Але орден уже на грудях. Як його знімеш? І навіщо? Усім вигідно мати орденоносця. Бо попри неї, Дирдиху, згадують про район. А це уже чималий плюс у загальному графіку передового соціалістичного змагання. А ще їй у виробничі заслуги приписали високі надої молока і небувалих показників у вирощуванні льону-довганцю.

А льон цвіте – так синьо-синьо… Ага, то про неї. Недоброзичливці шепотіли, що достатньо було Дирдисі “виділити” орден червоного трудового прапора. Та з’ясувалось, що ця нагорода у неї вже в наявності. Має вона уже такого ордена. І почесну медаль до століття  від дня народження Леніна також має. І ще там якісь медальки, грамоти та подяки. Навіть одного разу отримала відріз добрячого сукна і пошила собі діловий костюм, на лацкані якого тепер  красніє орден Леніна. Тоді і про Василя не забули. Чоловікові дали сувій шкіри. Гарні чоботи вийшли. Досі їх носить. А відзначили Василя Дирду за те, що не усе зерно зжерли щурі у колгоспних засіках.

Вийшла заміж Ганна Гаврилів за Василя Дирду ще молодою дівкою. Працювала тоді свинаркою. Того року, якраз коли Сталін помер,  її свиноматки видали небувалий приплід поросят. Дехто зубоскалив, мовляв – поповнення втрати… Важко сказати, яка тут заслуга юної свинарки? Ну вирішили льохи та й понароджували. Зате Ганні перепали перші нагороди і чоловік Василь на додаток. Засватав її Дирда. Вона й дала згоду. А краще б зачекала. Ось тепер при ордені Леніна якого б хлопа могла собі організувати: Та хоч другого секретаря райкому партії. Отого Олексія Івановича. У нього якраз дружина померла. Отож…

Кров Дністра прямо кипіла, булькотіла у жилах Ганни Михайлівни. У своєму селі вона командувала усім і усіма! Навіть головою колгоспу товаришем Шпиком та секретарем парторганізації товаришем Махом. Варто було їй ступити на чиєсь подвір’я і дати доручення господареві, як той кидав усе, чим займався на власному обійсті і зі словами: “Я йду!  Я вже йду!” – поспішав виконувати вказівку бригадирчихи. А її поза очі так і величали. Не інакше як “бригадирчиха” або Дирдиха.

А їй і байдуже! Кличте, як собі забажаєте. Вона що? Вона вище! Вона там, де начальство. То на партконференції районній, та на бюро райкому партії, а то у складі делегації поїхала до колег аж у Кіровоградську область передовий досвід переймати. А там степи неозорі! Пшениці високі та з колоссям, де зерна з кілограм набереться у кожному колоскові. Баштонові гарбузами лисніють, помідорами червоніють, різні баклажани та огірки. От де комунізм запроваджувати! Не те що їхні галицькі землі – суглинок та дрібне каміння. А як вона виступала недавно на партгоспактиві! Як її слухали! Сам перший секретар обкому партії згодом, підсумовуючи нараду, цитував і її – товариша Ганну Михайлівну Дирду. Тому вона не Дирдиха, а товариш Дирда! А цим недоукам що пояснювати?

Так тривало роками. Її слухались і остерігались. Усім на пам’яті була історія зі Степанією Дяків. Ота Степанія працювала собі у колгоспній конторі обліковцем. Хтось колись загітував її  вступити у партію. Мовляв, будеш дівко у передових рядах будівничих комуністичного суспільства! А Степанія бідна, не вродлива та ще й злегка на праву ногу накульгує. Колись її у ту ногу корова копнула. І трапилось так, що будучи уже комуністкою, покохала Степанія зовсім не комуніста, бо їх не так уже й багато на селі, і усі вони одружені, а Олексу Савчука, простого телемеханіка. Олекса, старий холостяк, жив собі з матір’ю у скромній глинобитній хатині. Був калікою, бо око йому вибили ще у дитинстві – пацани вправлялись у стрільбі з лука. Добре, що кожна людина має у запасі ще одне око. Отак, зійшлися – каліка до каліки. І партія тут ні до чого. Тут, вважай, природний відбір. Тут Дарвіна подавай!

Однооким крутив Олекса кіно у їхньому сільському клубі, а після сеансів – крутив роман із Степанією. Секс у них намічався завжди у кінобудці, такій собі прибудові до клубу. Секс шаленів, особливо після кіно про любов, а ще на стінах висіли плакати з грудастими актрисами. І усе б нічого. Але стіни кінобутки зяяли чисельними дірами, куди залюбки зазирали пацани.  І спостерігали хлопчаки за гарним “кіно” між цією парочкою – “грицьком та одарочкою”.

Звісно, амур Степанії з Олексієм швидко став надбанням сільських пліткарок. Хіба таке можна втаїти? Ну, з Олекси що візьмеш? Каліка він і не одружений. А Степанія ж – член КПРС! Член отого передового загону радянської спільноти! Який приклад вона демонструє іншим комуністам? А комсомольцям? А піонерам? А жовтенятам? Ганна Михайлівна наполягла, і виключили Дяків з “передових борців за людське щастя”. Були збори. Вів їх Мах, але щось дуже мляво та непереконливо. А ще хтось кинув з зали репліку: “Та що тут такого? Степанія ж жінка!” І тут не втрималась Ганна Михайлівна: “Насамперед вона комуністка, а вже потім – жінка!” І після цієї фрази усі зрозуміли, що на Степанію жде розправа. Так воно і трапилось.

Зганьблена і знеславлена, виключена і упосліджена, Степанія  Дяків покинула село і слід за нею пропав. А через рік помер Олексій Савчук. Баби теревенили, що то від туги за коханою. Хтось сказав: “Взяла гріх на душу…” І більше нічого, ні півслова… Але усім зрозуміло, про що і про кого йдеться.

Тільки Ганні Михайлівні ті плітки ні по чім. Вона залишилась бути переконаною у своїй правоті. Бо що ж воно таке? Комуністка, член їхньої парторганізації, а витворяє подібні неподобства?! Сама Ганна також не без гріха. І траплялось то у неї неодноразово. Але завжди потайки та подалі від людських очей. Щоправда, кохання з агрономом Іваном Гущаком  подібно шилу ледь з “мішка не вилізло”. Та вдалося усе вчасно улагодити, а Іван виїхав з їхнього колгоспу і у пошуках кращої долі опинився аж на Волині.

Роки…

І хто їх рахуватиме? А їй уже дев’яносто два! Ви чуєте – дев’яносто два! Згинули, канули у безвість колгоспи, дошки пошани, райкоми і парткоми. Більшість, кого вона знала по бурхливій діяльності, вирушили у ирій. Помер чоловік Василь, десь на заробітках по закордонах її Михайлик та Марічка. Онуки замешкали у великому місті. Вони уже зовсім, дорослі, мають свої сім’ї та власних  дітей.  І баба Ганя їм не цікава. Вона майже не бачила своїх правнуків, плутає їх імена і нічого не знає про їхнє життя.

Усе що у неї залишилось при ділі – оцей костур. З ним вона – диб, диб…  Бачить ще терпимо, зі слухом також нормально, тільки її хитає дуже. Боїться, аби не впасти, особливо – на очах у інших. Ні, вона стояча! Вона не допустить того, аби хтось у селі спостеріг її впалою!

Увечері її огортає смуток самотності. Тоді вона роздобуває з-під ліжка бляшану коробку. Коробка закордонна. Колись Михайло привіз у ній печиво. Уже не пригадує яке? Не то грецьке, не то іспанське. Печиво так собі, а коробка міцненька і зручна у користуванні. Та найголовніше. що у цій металевій ємкості уміщується увесь її життєвий набуток. Он – орден Леніна, он – трудового червоного прапора, ювілейна медаль, ще кілька нагород та відзнак. Усе аж випромінює червону барву. А від української держави –  нічогісінько!  А вона хіба не для України працювала?! Хіба не дбала про розквіт рідної сторони? Та за неї і нову школу у селі побудували, і будинок культури, і торговий центр. А за новітніх часів  які досягнення? Відкрили церкву та зруйнували колгосп.

Блискотять у коробці нагороди уже не існуючої держави. Полиск їх якийсь злий і недобрий. Холодний полиск потускнілого срібла і побляклої емалі. Ховає усе добро назад під ліжко. Доволі на сьогодні, надивилася…

Учора Ганна Михайлівна вірила у комунізм.

Сьогодні – вірить у Бога!

І знову віра. Як і тоді – позавчора. І з погляду віри нічого не змінилося. Віра та у неї запальна і шалена! Як вода у Дністрі! Вона усвідомлює, що грішна. Але вона працювала! І праця її була чесною. Тоді не знано було слова “корупція”. І за долярами ніхто не ганявся. Та навіть натяку на щось подібне  не було. Чи врахують на Небі її чесність? А воно ж недовго очікувати. Дев’яносто два – то ж не жарти.

Стук, стук костуром. Трималась спершу за одвірок, далі – за штахетник. Дісталась хвіртки.

 Чутно з вулиці голос молодиці: “Пішла! Пішла!” Хто це? Що це? Ага, гонять корів на обіднє доїння. Господи, кілька корівок, при них – телята. А за її часів? Худоби стільки, що й вулицю годі перейти! А ще на додаток – величезна колгоспна ферма.

Нема скотини на селі, перевелася. Люди, хто ще не помер, стали лінивими. Зате автівок он скільки! І хати повибудовували наче палаци. І діти по закордонах навчаються. А її діти – що, кращі? То ж мовчи Ганно і очікуй! Може, нарешті, ангели прибудуть і за тобою! Що вона скаже їм? О, вона знає, що має сказати! Вона неодмінно того не втаїть. Уже собі навіть намислила. Не  певна, чи дозволять їй виголосити ту промову. Але  якщо дозволять, то вона скаже. Вона шкодує  тільки за одним, що не зуміли такі як вона побудувати рай на землі – комунізм себто…

І при тих словах вона неодмінно роздобуде з-під ліжка бляшану коробку, дістане орден Леніна, почепе собі на груди, перехреститься, прокаже молитву “Отче наш” та промовить:

-Отепер я готова! Де тут у вас на вихід?!

І запнеться. Бо не може душа людська командувати ангелами небесними. Душа робиться безвольною. Її поведуть, куди знають. Наче то уже і не  Ганна Михайлівна Дирда зовсім, у жилах якої до останнього подиху не міліла стрімка течія Дністра.

Ігор Гургула