З відродженням української державності у 90-х рр. я уділяв багато уваги меморіальній діяльності в місцині мого проживання. Дослідження, могили, хрести, оргкомітети, пам’ятники, виступи, публікації заповнили моє життя на довгий час.
Трудно пояснити мотиви, що спрямували мене саме на згадану стезю – ніколи раніше не виявляв подібного зацікавлення. Хто-зна, можливо, дух батька, загиблого на бойовищах Другої світової війни ще до мого народження і похованого у невідомій могилі, у такий ось спосіб відлунився у цьому світі? Зауважу, поняття «дух, духовна енергія», вживаний мною, слід розуміти у контексті ідеалістичної філософії – як абсолютну реальність, що у кожну мить впливає на земне буття. Можна передбачити, що авторське сприйняття порушених проблем далеко не завжди знайде порозуміння у краян. Одначе, вони існують як факт і чекають на те, щоби зважити їх старанно на терезах розсудку і совісті.
Автор
1. Загадка духовного оберега.
Хрест на вістрі буття.
Василь Погорецький,
д-р-богослов
Християнський оберіг завмер на високому могильному пагорбі, наче вояк у стійці. Часовий відтинок тривалістю у людське життя промайнув з того моменту, коли його удостоїли великої честі охороняти пам’ять біля 800 душ, замордованих більшовиками у місцевій катівні в липні 1941 року.
.
Могила репресованих на чортківському цвинтарі із християнським оберегом (насипана у 40-і рр. ХХ ст., упорядкована в листопаді 1989 р.)
Християнський оберіг на могилі репресованих у Чорткові
.
У повоєнні десятиліття сталінські спадкоємці намагалися крадькома ліквідувати величний хрест, що занадто помітно стримів на братському похованні. Глухої ночі підступний вандал заніс над оберегом руйнівного молота, та нищівний напад завершився невдачею – не розсипався хрест і навіть тріщини не дав! Після серії міцних ударів уражене рамено пустіло незначним отвором – з’ясувалося, масивний хрест не з цільної брили каменю вирубаний, як складається помилкове враження, а змайстрований з металевої арматури, що зодягнута у якісний бетон. Така технологія забезпечила йому конструктивну унікальність, та головне, довголіття. Достойну пам’ять залишив по собі умілий майстер!. Згодом осквернителі надумали стерти з лиця землі усю могилу разом із хрестом, щоб не компрометували існуючого режиму. З цією метою спробували, всупереч проекту, протягнути через поховання закатованих водогін. Але задум сатанинський не вдався (чит. «Золота пектораль», 2010р., №№ 1-4). Направду, чудом видається, що такий помітний свідок комуністичного злочину уцілів на галицьких теренах у найсмутнішу годину тутешньої історії. Проте, нічого не буває випадкового – так навчає духовна наука. З цих позицій є підстави думати, що християнський пам’ятник має до цього пряме відношення. Адже це не просто собі знак-відмітка. Споконвіків хрест вважають духовним оберегом. Будь-який з них, приміром, на узбіччі дороги:
Придорожний хрест
Де з чотирьох сторін зійшлись дороги,
я змовив «Отче наш…» біля хреста.
З усіх-усюд духовна чорнота
сюди сплива від бедламу людського.
Спитаєте, священний знак для чого?
Він демонські потоки відверта.
І кожен християнин користа,
молитвою звертаючись до Бога.
Є, є вселенський Абсолют
над небесами й ца́риною смут,
поза межею розуму і зору!
Ви бачили, як дерево росте?
Самодостатнє не гілля, а те,
що сховане від нас – живильний корінь.
Багатовіковий народний досвід засвідчує: не одного сміливця, який осквернив хрест, спіткало нещастя. Тому що не є християнська реліквія ординарним предметом, як от огорожний стовбець, хоч із того ж самісінького матеріалу виготовлений. Володіє хрест духовною енергією, небезпечною для руйнівника. Автору цієї статті доводилося вивчати історію духовних оберегів села Білого, що на Чортківщині, отож про подібні випадки мешканці села теж розповідали (чит. Петро Федоришин «У водовертях Серету», Тернопіль, в-во «Техно-граф», 2012 р.). Це спонукає поцікавитись: звідки береться чудодійна властивість у предмета – з дерева, каменю, металу? Не настільки складне питання, аніж може здаватися. Духовну енергію людина передає хрестові через освячення, через молитву. Пригадаймо, якраз за такою схемою сотворив Бог-Отець людину – «Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху» (Буття, 1/7)», а тоді «вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою» (там же) і не забуваймо, що «сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її» (Буття, 1/27)! За цим одкровенням не фізичну подібність слід розуміти – такої немає! – а подібність якісну. Серед незліченних якостей Бога, як ми тільки-що переконались, є здатність творення і навіть одухотворення, тож будучи подобою Божою, людина у повній мірі використовує Божі дари. Результатом її рукотворення є розмаїті речі, а коли виготовлена річ призначена бути духовною реліквією, людина-творець здатна її одухотворити.
Отож, християнам (хто ж тепер не вважає себе християнином на тутешніх теренах?) варто по-іншому глянути на звичні дійства, до яких дотичні, у яких часто бездумно беремо участь. Адже ритуал освячення, приміром, супроводжує нас від народження до смерті. Тільки мало задумуємося над його значенням, хіба не так? А про молитву й мови нема. Що є молитва? Чому має незвичайну силу? Молитва – це Слово Боже. Те саме Слово, яким відкривається Євангелія від Йоана: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і слово було – Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього. У ньому було життя, і життя було – світло людей. І світло світить у темряві. І не пойняла його темрява». Чи варто велемовно розписувати зв’язок між ритуалом освячення і молитвою з однієї сторони та християнським символом з іншої сторони? Мабуть, зайве. Кожен знає: де хрест – там освячення і молитва.. Подібно до ікони, святої фігури (статуї), про хрест «зі стажем» люди поштиво говорять: «Намолений!» і це означає, що він має більшу цінність, аніж ненамолений хрест, хай навіть модерніший і красивіший на вигляд. Нині значення цієї характеристики підтверджує езотерична філософія (наука про позаматеріальні реалії), яка говорить про феномен, що носить назву «еґре́гор». Це – потужне зосередження духовної енергії, здатне утворюватися, зокрема через молитву, надто колективну (тому й говорять справедливо християнські духовники, що спільна молитва має найбільшу силу). Егрегори утримуються сотні і тисячі літ. Еґрегори бувають з позитивною або негативною духовною енергією. Після цього залишається лише здогадуватися що відбувається, коли малосвідоме матеріалізоване людське створіння чинить необережні маніпуляції з реліквією, яка знаходиться на грані двох світів. Якось у процесі дослідження духовних оберегів у рідному селі одна людина розповіла мені про те, що її родина пережила серію незрозумілих передчасних смертей. А пояснила це тією обставиною, що в дитинстві усі передчасно умерлі дуже недбало повелися із церковними фанами (хоругвами), які батьки узялися переховувати у своєму домі після ліквідації УГКЦ сталінським режимом. У своїх несвідомих легковажних забавах вони довели церковні реліквії до непоправного стану, а тому приречені були заплатити за це власними життями. Як бачимо, люди, усе-таки, інтуїтивно відчувають і вірять у духовну силу. Зрозуміло, що у багатьох сучасників подібні історії викликають сумнів. Ось уже декілька століть, як ідеалістична інтерпретація світобудови втратила свій панівний вплив на планеті і людство у соціальному устрої життя надає перевагу матеріалістичним моделям мислення. Та навіть в цих умовах безсумнівною залишається мудрість: найправильніше у сумнівних випадках відмовитися від непевного дійства. Така лінія поведінки завжди є гарантією безпеки і підтвердженням мудрості.
Чому так багато уваги ми уділили метафізичній природі християнського знака у контексті надмогильного пам’ятника на братській могилі убієнних у Чорткові? А ось, чому. У 2016 році прийнято необачне рішення, що прирекло християнський оберіг на могилі репресованих у Чорткові на його ліквідацію. Та й, взагалі, задумали на свій лад історичну пам’ятку переінакшити. Мотиви при цьому найкращі – ті, від яких Спаситель застерігав: «Добрими намірами дорога до пекла вимощена». Як би новатори не заплатили людськими долями… Якщо не власними, то своїх нащадків.
2. Зрада пам’яті
Зрада – символ часу, його ідея і його кров.
Саме зі зрад, маленьких і більших,
складається наше життя.
Теодозія Зарівна
Зрада – ганебне явище. Зрадити можна усіх і вся, в тому числі Святого Духа і патріотичну ідею. Страшно про це говорити, але так і чинимо у чортограді-над-Серетом. Складається враження, що світова інформаційна революція, яку розцінюємо як позитив, має таки протипоказання – вона викликає у гомосапієнса лінивість думки, і це відбивається негативно на історії, моралі, попри те, що ми гучноголосо ними переймаємося.
Пам’ятник репресованих у цілому – могила і хрест – втратили духовний захист перед новаторами, позаяк поняття святості та недоторканності християнського оберега, як видно, вислизнуло із свідомості чортківців.
Патріотична ідея зазнає дискредитації без почуття відповідальності.
Ось так «прикрашали» могилу репресованих національні стяги на Різдвяні свята 2011 р., вивішені чортківськими патріотами влітку 2010 р.
Проблема, між іншим, стосується не лише християнського оберега – духовна реліквія як свята річ взагалі обезцінилася в очах сучасників. Підтвердженням є наявність у Чорткові колектора церковних речей (в приміщенні колишнього офіцерського клубу) – святі ікони, фігури, хрести і всякі інші реліквії, що там опинилися, стали предметами торгу. У який спосіб вони туди потрапляють? Замість відповіді зяє духовна прірва, де вочевидь, і причини меморіальних деформацій слід шукати.
.
Склад церковних реліквій
у приміщенні колишнього офіцерського клубу
в Чорткові
Не годен розмістити тут ноги:
Святі Марії. Ангели, Боги
окупували не свої терени,
немов їм люди – перші вороги
Є інший аспект питання – науковий. З історичним пам’ятником – а таким є Чортківська могила репресованих – слід обходитися так, щоб зберегти для нащадків характерні помітки пережитих історичних подій в їх оригінальному вигляді. Так чинять в цивілізованих країнах. У 70-х рр. ХХ ст. якось прочитав у пресі, що в одному із західнонімецьких міст його жителі залишили неторканими руїни Божого храму, знищеного бомбардуванням у Другу світову війну. На фоні цього цивілізованого прикладу постає запитання: чи можемо назвати упорядкування пам’ятника таким, якщо воно супроводжується його нищенням? Цінність усякої історичної пам’ятки полягає у збереженні духу часу. І не тільки споруди, але й речі, звичаю і т.п. Чому, приміром, Лорд-канцлер в Палаті Лордів Британського Парламенту, починаючи із середніх віків і донині, сидить на мішку, набитому шерстю? Це є своєрідна історична святиня. В даному випадку вона символізує національний добробут країни, і сприяє збереженню почуття величі. А ми, у порівнянні з англійцями, опускаємось до рівня дикунів, які ладні обміняти золото на безвартісні дріб’язки. Отож і прирекли, фактично, на знищення рідкісний на наших теренах зразок козацької могили з козацьким хрестом, які є для українців багатовіковим народновизвольним символом нескореності і свободи. Так, так! Саме у такій традиції наші попередники осмислено створили пам’ятник жертвам сталінських репресій у 40-х рр. ХХ ст. Ця модель жалобного пам’ятника і нині актуальна в українській меморіальній культурі, немає причини від неї «відхрещуватись». Наприклад, козацький хрест означив місце жертв сталінських репресій у сумнозвісному Сандармосі в далекій Карелії. А що нині могила репресованих у Чорткові скидається, за своєю формою на єгипетську піраміду, яка не має нічого спільного з козацькою могилою, то ця зміна зроблена у 1989 році. Недолік, справді, пасувало б усунути, але аж ніяк не ховати видозмінений курган у камінний панцир, протипоказаний народному стилю. Чому б не поновити його первісну округлу форму, уквітчати барвінком і тоді оновлена могила не мала б собі рівних в області (можливо, у всенькій Україні), зберігаючи національний дух? Якраз така робота має право називатись реставрацією, упорядкуванням, відновленням, у противагу культурницько-руйнівному заходу, який спланували ініціатори 2016 року .
.
Скульптурна фігура, що претендує на вираження духовної ідеї, при вході на подвір’я Чортківського педагогічного коледжу ім. Барвінського.
Духовність і патріотизм у поєднанні з розумом і щирим бажанням відкривають великі можливості для мистецького самовираження. Для їх утвердження не треба руйнувати – навпаки, доцільніше, за євангельським висловом, «збирати каміння». Приміром, чому б за цим принципом нашим енергійним краянам не створити унікальний і дуже потрібний виховний пам’ятник духовного і патріотичного характеру? Є можливість зробити це у приміському селі Білому, що біля Чорткова. Ось уже п’ять літ минуло, як «плісніє у застої» оприлюднена у друці моя пропозиція «про створення в селі пам’ятника репресованому Хресту із фрагментів понищених і зібраних докупи Божих оберегів», бо «дуже дивним, несправедливим. нерозумним і, можливо, аморальним є обійти пам’ять про трагічну долю українських християнських оберегів» (чит. Петро Федоришин «У водовертях Серету», ст.886, м. Тернопіль, «Терно-граф», 2012р.). Цей натуральний пам’ятник, головним елементом якого мав би стати справжній (не штучний!) хрест з обламаними раменами (є такий!) справляв би на живущих незрівнянно сильніше враження, аніж псевдофаховий скульптурний витвір, як це буває у нашому житті. Не буду голослівним. Яскравим зразком несмаку і вульгаризації духовної теми назву скульптурного ангела, що зустрічає студентів біля входу на подвір’я Чортківського педагогічного коледжу ім. Барвінського. Ану ж бо, оцінімо «мистецький» об’єкт аналітичним оком. Пластика (професійний термін) абсолютно протилежна тій, що мала б успішно «працювати» на Божественну ідею! Штивна, просто-таки солдатська фігура «ангела» переносить мене у військовослужбову молодість, де замість ангельського хору лунає різка команда «Смірно!». Її виструнчена постава викликає в уяві багатопланове дежав’ю: це є натреноване, спритне тіло з численних пригодницьких фільмів – бійця спецназу, ковбоя, конкістадора, врешті-решт, спортсмена, кого хочете, тільки не духовної сутності, якою є охоронець душ наших. Загрубіле обличчя пасує хіба-що комусь з перечислених чи неперечислених «джентильменів удачі», ну а важкі опущені крила лише підкреслюють бутафорність фігури… Мимоволі закрадається у свідомість думка: а чи не замаскований хрестонищитель, спійманий на гарячому, потрапив у поле зору?
Ану ж бо, заглянемо тепер у 2008-2009 рр., щоби розгледіти там, окрім офіційно спланованої наруги над місцем спочинку репресованих, ще одну зраду – над пам’яттю учасників воєнних баталій 1919-1920 рр. Через розрив поколінь внаслідок більшовицької інвазії і втрату історичної пам’яті, чортківці помилково називають цвинтарну ділянку в районі могили Володимира Пітушевського похованнями січових стрільців. Навіть місцеві газетярі, які мали б знати все і вся, що є і відбувається в терені, демонструють привселюдно некомпетентність. Проте правильним є найменування «Український військовий цвинтар» (за даними «Літопису Червоної Калини», ч.11 від листопада 1931 р.). Бо це є довоєнний перепоховальний цвинтар вояків з усього Чортківського повіту, де знайшли місце повторно поховані останки бійців УГА, УНР і їхніх противників більшовиків (чит. Андрій Базалінський «Зрада пам’яті, або Стрілецькі могили у Чортівському кривосвіті», Чортків, «Самвидав», 1910р.). Мушу говорити про речі, які до сьогоднішнього дня невідомі чортківському загалу, а найгірше, проходять повз увагу ініціаторів і фахівців, що беруться вирішувати питання облаштування чортківського Меморіалу. Та як можна робити щось, не знаючи з чим маєш справу? Кричущі незнання активістів-упорядкувальників «вилізають», як шило з мішка. Щоб краще розуміти ситуацію, потрібний короткий інформативний відступ про багаторазові невдалі спроби привести до порядку могили полеглих у 1919-1920 рр. вояків ув останні десятиліття.
Отже, найперша спроба у 1990 році, що зводилася до насипання земляних надгробків, зазнала невдачі через недобросовісність міської влади. За другою спробою 1996 року, тодішній районний очільник заходився нагромаджувати на цвинтарній ділянці неоковирні бетонні «корита», користуючись недосконалим самодіяльним проектом місцевого архітектора. Навідавшись до кабінету високопосадовця, мені вдалося зупинити процес засилля цвинтаря карикатурними спорудами – згідно з проектом, мало бути дев’ять «корит», роботи припинились на п’ятому «кориті», окрім того вдалося врятувати від руйнації індивідуальний надгробок січового стрільця Володимира Пітушевського, який «майстри» почали укорочувати з поміччю зубила, бо у проекті пам’ятник не значився, а в «корито» не уміщався.
.
Стрілецькі поховання в Чорткові у ХХІ столітті
Бридкі «корита» над стрільцями,
рік-річно вкриті бур’янами –
осідку рідного лице.
Проблема з мертвими? Ні, з нами!
З приводу мовчання влади і громадськості
на відкритий лист «Зрада пам’яті»
у «Голосі народу» за 30.04.2010 р.
На зло – мовчать. Чи гідністю криві?
А може – манекени неживі?
Так почуваюсь, мов на кладов́ищі.
Міркую: а чи, справді, c`est la vie?*
* C `est la vie (франц) це – життя
У третьому тисячолітті (2008-2009 рр.) розпочалася третя ініціатива облаштування Чортківського Меморіалу. На цей раз рушієм ініціативи виявилося почуття сорому, яке нарешті «пробило» чортківців на фоні свіжовпорядкованих поховань польських легіонерів , що розташовані поряд і вони дуже компромативно контрастували стосовно української «стрілецької розрухи» (так є і до сьогоднішнього дня). Керувала гробовою кампанією еліта чортківської спільноти. Практичний результат – нуль. Щоправда, зберігся релікт від згаданої ініціативи – найостанніший офіційний проект, виготовлений у Львові авторитетним архітектором. От, тільки практична цінність його (попри грошову вартість) теж дорівнює нулю у контексті упорядкування багатостраждальної цвинтарної ділянки, оскільки проект не має нічого спільного із конкретними похованнями, що там знаходяться! Я бив на сполох у «Зраді пам’яті…» в 2010 році: «Спрощений «хлопський» підхід до справи, без сумлінного наукового забезпечення привело організаторів до символьного варіанту стрілецького пам’ятника. Фактично, це є пам’ятник без пам’яті Все-одно, що будинок без фундаменту. Це є профанація патріотично-виховної ідеї. Це є дискредитація християнської науки» (там же, ст. 80,83).
У 2016 році перегрупована і новосформована група ініціаторів відкрила наступну трагікокомічну меморіальну сторінку у чортківському кривосвіті. Замість того, щоб розпочати з нейтралізації «зубного болю» – упорядкування поховань 1919-1920 рр., – найостанніші ініціатори заходилися «запрягати коня поперек дишла», тобто узялися в контексті ситуації за другорядний об’єкт. Довготривалий занедбаний стан стрілецьких поховань у повній мірі заслуговує вищезгаданої метафоричної характеристики. Дуже сумно, що чортківські передовики сліпоглухонімі до проблеми. Для мене як українця, без патетики кажу, це – справа громадянської, навіть національної гідності, що не терпить ні дня зволікання після ганебної бездіяльності, яка більше, аніж чверть століття триває. Якось почув я розповідь чоловіка, який розмовляв з молодими поляками-волонтерами – вони приїжджають регулярно до Чорткова привести до порядку польський вояцький цвинтар. Так от, польський юнак-волонтер у бесіді з українцем–співрозмовником, висловився дуже коротко, споглядаючи занехаяний стрілецький терен: «Немає у вас патріотів». З болем і гіркотою хочу поправити: «Є патріоти, але не мають розуму». Ось так ми допомагаємо формувати уявлення про наш всесторонньо низький рівень – громадянський, культурний, духовний – у молодих представників сусідньої держави, де нині небезпечно відроджуються коріння антиукраїнства. З цим ганебним моральним набутком будемо зустрічати через рік 100-річчя Чортківської офензиви – події, що у світовій історії стали своєрідною візитівкою міста…
Як діяти далі, що робити з перепоховальним Українським військовим цвинтарем? По-перше, науково підтвердити (або заперечити) його наявність шляхом фахових дослідницьких розкопок. По-друге, треба відмовитися від концепції декоративного патріотичного пам’ятника, позаяк, окрім індивідуальних поховань, у деяких братських могилах знаходяться численні останки невідомих вояків супротивних армій. Отже, тут мусить привелювати ідея християнського пошанування. Для цього, визначивши периметр цвинтаря і ряди поховань, слід відновити неіснуючі нині надгробки за схемою, збереженою у Літописі Червоної Калини. Згадану схему обов’язково відтворити на окремій споруді з метою орієнтовного визначення особистісних поховань з указаними прізвищами і приналежністю до конкретних військових формувань. Завдяки цьому, відвідувачі завжди зможуть віддати адресну посмертну шану воякам УГА і УНР, чиє місце спочинку зберегла історія. Попри те, природний барвінковий покров урівняє в мирі і спокої усіх полеглих, без штучних прижиттєвих розділень. Упорядкування Українського військового цвинтаря – це є задавнений борг живущих, який вони зобов’язані сплатити загиблим борцям у найпершу чергу. На сьогоднішній день стрілецькі поховання на чортківському цвинтарі виявилися своєрідним лакмусовим папірцем на нашу громадянську якість. Після двадцяти семи років дезертирського ставлення до занедбаного Українського військового цвинтаря можна з упевненістю говорити про моральну дефективність місцевої спільноти. Без огляду на окремих авторитетів чи інституції, – більше того, чим вищим соціальним статусом володіють окремий індивід, а чи суспільна інституція, тим більша їхня вина.
А щодо прослави видатної історичної події, є один-єдиний розумний варіант – реконструювати монумент «Борцям за волю України» (що зі сторони Ягольниці, біля хлібокомбінату) у пам’ятник Чортківській офензиві. Через узагальнений розпливчастий ідейний характер існуюча пам’ятникова споруда зовсім себе не виправдовує, за наявності в історії Чортківщини конкретного феномену, яким є Чортківська офензива 1919 року. Та й мистецької вартості недоречний витвір не має. А взагалі, іншого місця, найбільш придатного для увіковічення Чортківської офензиви, не знайти.
.
Пам’ятник
«Борцям за волю України»
в Чорткові
Фігури охрові на бурім тлі…
Чи то борці? А може – москалі!
Аморфна, узагальнена ідея
загрузла у сюжетнім киселі.
.
3.Каркання білої ворони
Чистий білий сніг…
Скільки не дивись – не знайти мене,
я – біла ворона.
Гріхом є на гріх мовчати.
Християнська настанова.
У соціальному бутті ведеться так, що активні його елементи функціонують за встановленими світоглядними шаблонами. Учасники «життєвої гри» формують їх свідомо і цілеспрямовано, проте в соціумі повсякчасно існує тенденція до відхилень, а тоді на окремих ділянках розвитку виникають вивихи, які поступово і крадькома переходять у норму. Це аномалія. Але революції тут не допоможуть. Корегувальні зміни здатні внести хіба-що суспільні чинники – розумні, совісні, високо відповідальні. Якщо такі знайдуться . Та щоб до цього дійшло, мусить спершу гавкнути сторожовий пес, або біла ворона каркнути.
Духовно-культурницькі аномалії Чортківського кривосвіту виявляють себе у широкому спектрі.
Цвинтарне свавілля у чортограді – то вже утверджена традиція, успадкована від найстрашніших людиноненависницьких політичних режимів. За час німецької окупації гітлерівські варвари знесли з лиця землі обширний єврейський цвинтар у місті, а за радянської влади дорожні служби, бувало, використовували надгробні плити з поруйнованого жидівського цвинтаря замість вуличних бордюрних каменів. Згодом на окраїнній частині знівельованого кладовища спорудили районну лікарню, а на гробах покійників та душах живущих умостили автомайданчик з під’їздною дорогою. Решту терену закамуфлювали фруктовами деревами до слушного часу. Той момент настав на початку 90-х ХХ ст., коли керівництво району поривалося розпочати на місці лікарняного саду будівництво пологового будинку. На щастя, завадили варварському рішенню депутати районної Ради першого демократичного скликання. І все-таки, цвинтарно-руйнівний досвід воєнного періоду не пропав марно. У 70-х рр. його успішно застосували на міському кладовищі, коли з допомогою бульдозера ліквідували братські могили вояків Першої світової війни – у такий спосіб розширили поховальні ресурси для нових покійників.
.
Надгробний камінь на вулиці Монастирській
Уламок пам’ятної надмогильної плити чиїсь дбайливі руки прислонили до сітчастої огорожі на вулиці Монастирській. Скоріше всього, він потрапив сюди з ближчого єврейського цвинтаря, зруйнованого німецькими окупантами у Другу світову війну (обширна територія навпроти лицевої частини Чортківської районної лікарні). Не виключено, що уламок надмогильний фрагмент – результат творчої ініціативи радянських будівничих, які у повоєнні роки використовували надмогильні плити з жидівського цвинтаря у якості бордюрного каменя. Сьогодні останньозгадана функція надмогильного пам’ятника втратила актуальність, отже перед ним відкрилася перспектива широкого вибору: 1). Бути перевезеним для досмертного спочинку на ближчий уцілілий жидівський цвинтар (такий є на центральному міському кладовищі) 2). Збагатити експозицію місцевого краєзнавчого музею у ролі історичного експоната 3). Наживо слугувати нагадуванням про варварство минулих поколінь і сьогоденне безкультур’я живущих, – якраз цю роль, яку відвели йому сучасники, він виконує бездоганно.
Проминула історія цвинтарного вандалізму, ніби слугує незримою духовною основою дальших руйнівних планів на меморіальному терені. Дарма, що у зовнішньодобродійній формі. У чому причина? Можливо, тяглість злоякісної традиції слід шукати у позаматеріальному вимірі? Можливо, причино-наслідкову тенденцію на наших теренах, справді, задає назва осідку, коренева частина якого містить наймення нечистого? Щось у тому, очевидно є, коли навіть авторитетна християнська Церква остереглася богонеугодного звучання у назві місцевої єпархії і змушена була її запозичити у сусіднього міста. Визнання шкідливості неблагозвучного слова, принаймні, пояснило б, чому місцеві жителі раптом втратили здоровий глузд і почали себе називати кожен на свій лад іменами неіснуючих міст:«чортківчани» (від назв неіснуючих міст «Чортківче» або «Чортківці́»), «чортків’яни» (від назв неіснуючих міст «Чортків’є» або «Чортків’я»).
.
Богонеугодна назва
.
1
Хрести для Бога й бані золоті…
Натомість назва міста – для чортів.
Злозвучним оперезані найменням,
В духовній пропадаєм чорноті.
2
Невміло утіка від зла осідок:
то позичає назву у сусідів,
то кликали й забули Богоматір…
Інтриги з Духом не минуть безслідно.
3
Слів таїна́ – не вигадки пусті.
Слово є Бог у земському житті.
Уста дисциплінуй. Неблагозвуччя
у Небеса засмічує путі..
Складається враження, що зла сила віднімає внутрішній зір у сучасників. І не тільки серед гробів (розмову продовжимо про це). Та на підході до завершення цвинтарної теми, скажемо так: геростратівський успіх обіцяє бути незрівнянно більшим від усіх попередніх досягнень – як-не-як, від наруги над жидівськими могилами мешканці чортограда видерлися на вищий рівень – переходимо на вітчизняні гроби! «Ростемо ж ми, гей!», – як писав із захопленням хрестоматійний радянський поет.
Гроборуйнівний сентимент у чудернацький спосіб поєднався у свідомості чортківців із жалобофобією. Незвичайний симбіоз можна спостерегти у такому випадку. Як почали з відродженням України з’їжджатися до незабутньої Alma mater колишні студенти Чортківської гімназії ім. Маркіяна Шашкевича, (у 1991 і 1992 рр. відбулися Всеукраїнський і Світовий злети колишніх гімназистів), в їхньому середовищі народилася ідея, що знайшла своє вираження у пропозиції перейменувати короткий відтинок вулиці Лесі Українки, де розташовані поряд гімназія і тюрма, на вулицю Скорботи і Надії (у чортківській в’язниці лише в липні 1941 р. знайшли мученицьку смерть біля 800 людей!). Проте, побажання представників репресованого покоління не знайшло розуміння і належного відгуку у вихованців комуносистеми. Новоспечені просвітянські, а також новопатріотичні освітянські передовики знайшли пропоноване найменування занадто траурним для живущих! Подібне радісноспрагле устремління чортківців не викликає поваги, якщо порівняємо Чортків з Івано-Франківськом, де у самісінькому центрі міста знаходиться вулиця Страчених у пам’ять про 17 повішених гітлерівцями українських патріотів.
.
У центрі м. Івано-Франківська є вулиця Страчених в пам’ять про 17 загиблих від гітлерівських рук українських патріотів.
.
Духовні деформації не обов’язково пов’язані з об’єктами, що призначені для упокоєних. Дуже боляче, коли від знищення невідшкодованого духу давності страждають сакральні споруди – а це буває нерідко і відбувається якщо не з нашою участю, то на наших очах! І без колективного самоусвідомлення про завдану шкоду і втрату… Пригадую, як у 1991 році під час Світового злету колишніх чортківських гімназистів відбулося засідання гуманітарної секції, на якому виступила фахівець із сакральних споруд (не запам’ятав прізвище) і з розпукою в голосі відкрила присутнім очі на неусвідомлений вандалізм, допущений стосовно дерев’яної церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Чорткові. Фахова реставрація має свої, науково обґрунтовані правила. Неграмотним будівничим не можна братися за відновлення історично цінних споруд. Для прикладу, у 1904 році постало питання про доцільність Вознесенської церкви у Чорткові і її дальшу долю, оскільки містяни збудували новий камінний храм Покрови Пресвятої Богородиці. У зв’язку з цим її дальшу долю вирішувала Урядова установа Грона Кола Консерваторів, яка за Австрійської імперії стежила за станом і збереженням історичних архітектурних пам’яток у Східній Галичині, до того ж треба було одержати ще й дозвіл зі Станиславівської греко-католицької консисторії. Отже, в березні 1904 року в Чорткові побував інспектор Кола Консерваторів Казимир Мокловський. Вислідом його експедиції стала ліквідація церкви Воскресіння Христового у с. Білому (там теж спорудили новий храм) і дозвіл на дальше існування Чортківської Вознесенської церкви. Так вирішуються подібні справи на державному рівні. А от, щодо церкви «Успіння Пресвятої Богородиці», то чортківці до сьогоднішнього дня не усвідомили що немає більше у місті давньої пам’ятки ХVІІІ ст. з такою назвою. Те, що залишилося – гарний макет, стилізація під старовину:
Успенська церква в Чорткові до Другої світової війни (з лівої сторони) і новозбудована на початку 90-х рр. (з правої сторони)
.
.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці
Її спочатку розібрали вщент
до прадідівської першооснови,
а після того встановили знову
на кам’яний добротний постамент.
Тут якості найвищої цемент!
Тут свіжий зруб й верхи злотоголові!
Та звітрів на очах немов полова,
минувшини безцінний монумент.
Хто знищив? Ми! Без вражої намови!
Без революцій, змов, і без війни!
Без розуміння й почуття вини!
Такі ми є. Без мудрої любові.
У сторону яку не поверни,
для Бога і держави не готові
.
То не єдиний випадок неусвідомленого нищення історичних пам’яток у місті та в районі. Ось ще приклади. Хто не знає у Чорткові церкви Святої Покрови Богородиці? За останні чверть століття цей храм з усією прилеглою територією набув особливо ошатного вигляду завдяки сумлінній праці, вкладеній у неї. На жаль, переважна більшість парафіян і мешканців (та й немешканців теж) не здатні чомусь побачити естетичної шкоди, яку завдає цьому чудовому храму новозбудована на початку 90-х рр. баштова дзвіниця. Немов бойовий редут, вона заступає на передньому плані огляд храму. Її розміщення на неналежному місці візуально нівечить весь архітектурний ансамбль. Без сумніву, вона програє своїй скромній арковій попередниці, порушивши архітектурну гармонію.
.
Новозбудована дзвіниця , що на близькій відстані від будівлі храму, порушила гармонію архітектурного ансамблю на терені церкви Пресвятої Покрови Богородиці.
.
Інколи буває так, що новація надає історичному об’єкту привабливого вигляду. Та що з того, як осучаснення змінює до невпізнання його первородне естетичне лице і з наукових позицій нищить її як історичну пам’ятку? Так відбулося у приміському с. Білому з пам’ятником Матері Божій у центрі села, де гарний постамент, викладений із камінних «куляків», після чергової реконструкції поступився сучасному дизайну. Він може подобатись – це правда, однак то вже не є давній витвір і ми позбавляємо себе права говорити про пошанівок до рідної історії і її збереження. Тим більше, що творчий процес триває. Скоро Пречисту Діву Марію заслонять від небес широким накриттям – масивні опори уже встановлені і кожна з них своєю грубизною під відповідним ракурсом здатна затулити від очей (ой, фотографи, будьте уважні!) тендітну Божественну фігурку…Тут уже доводиться говорити про вульгаризацію пам’ятника з погляду естетики.
.
Знимка перша
.
Знимка друга
Знимка остання
.
Пречиста Діва Марія у центрі с. Білого: знимка перша – на давньому постаменті, знимка друга – на сучасному постаменті, знимка остання … постривайте! А куди ж поділася фігура Богородиці ?!
Дуже легко осуджувати неправильні речі на відстані подій. Набагато трудніше побачити зло у своєму часі та ще й назвати його власним ім’ям. Але почути – кому належиться – то вже, направду, найскладніше. Християнська катехитична наука у цьому випадку вказує на мужність як моральну чесноту.
Андрій Базалінський.