“…Власне, художня біографія Надії Ковалик – у її творах. Як носій егоцентричного світовідчуття, вона провадить психологічну канву своєї прози, виходячи з ретельного аналізу власного життя в обрамленні своєї душі…”
…Люблю, коли романна розповідь починається не з якоїсь сумнівної „підводки” чи з обширних біографічних довідок персонажів або загальників про „філософський камінь”, а із живих картин; саме вони відкривають читачеві можливості одразу завітати у запропоновані світи, стати одним з них, накладаючи вже свою реальність, що перегукується, резонує з самобутністю дієвості в романі. Саме так і є у творі Надії Ковалик „Люба для любові…”, Львів, „Простір-М”, 2021р., 337 с. Отак запросто та одразу: „Через тиждень – початок навчання! У Люби аж здригнулося серце: що чекає її у Місті? З одного боку до нього рукою подати, якихось п’ятнадцять кілометрів од їхнього Містечка, а з іншого…”
…Авторка ніби анґажує саме свою читацьку аудиторію, втім, розширюючи її, дає змогу всім, хто бере книгу до рук, прилучитися до найголовнішого – стернового.
Не бачу ніякого сенсу в докладному переказуванні сюжету роману, адже книжка „Люба для любові…” зараз, якраз, є в активному продажу. Втім, деякі подієві акценти все ж розсіяв у своєму тексті, знову ж таки, споглядаючи динаміку, образну структуру та відверто драматичну сповідальність роману. Тут додам, що Н. Ковалик – і успішний драматург. За її п’єсами поставлено ряд вистав у академічних театрах України – „Се ля ві”, „Неаполь – місто попелюшок”, „Тріумфальна жінка”, „Хочу до мами”. Це по-справжньому ваговитий внесок у, доволі скупу нині, драматургічну скарбницю України. Ось так.
…Гідна уваги докладність. Як мені видається, Н. Ковалик використовує у своєму романі ефект матриці: юна студентка Люба Королик і досвідчена письменниця Милана Ярова є певним втіленням однієї й тої самої особистості в розвитку – від зовсім молодих поневірянь душевних – до свідченої спокусливої жінки, яка за легкою іронією приховує трагедію свого життя. У романі на цьому не акцентується вочевидь (без сюрреалістичних трансформацій), але оте підсилення образу за рахунок одвертого, хоч і малопомітного, порівнювання та зближення долі двох жінок. Разом з тим, письменниця і не прагне сумнівного парадоксу напоказ, не розганяє штучно (прискорює) сюжет, не намагається тут здивувати читача, незобов’язуючою екзотикою (внутрішньою і зовнішньою). Вона, як на мене, лише намагається збагнути лінію долі кожної героїні. Застановитися (разом з читачем), аби почути, як воно там?.. Чи не відгукнеться?.. Таки відлунює.
І на цей раз, гортаючи сторінки романного текстового масиву, прискіпливо придивляюсь до сакральної, для мене (поза раціональними поясненнями) 17-ї сторінки. Що ж, вона, на разі, й надалі виявилась змістовно суттєвою і кроком до закріпленої харизматичності героїв. А саме: зануреність у єство персонажа. Небагатослівність. Скупий штрих до характеристики дійової особи, заточеність на справжній спурт у сюжеті. Легка іронія… та, що цікаво, самоіронія героїні Милани. Вишукане авторське вміння робити паузи, мабуть, для читацьких розмислів. Можливість надавати образу шанс самовільного розвитку, не вагаючись, аж до набуття ним певних колоритних комплексів.
…Не буду тут вдаватися до цитування, ця сторінка захоплює й наступну. А це вже аж надто, в цій есеї.
…Цікаві динамічні характери другого плану у розгорнутому епічному сюжеті роману: Емілія Баглай, Олесь Вернигор. Про них скажу так: виписані, як самостійні особистості, що одразу запам’ятовуються. …Жваво та яскраво сприймаються. Залишають простір для розмислів і розумувань… Почерпнуті із реального життя, наче здолавши термічну обробку серцем, з’являються саме там, де авторка на них очікувала і саме тоді, коли настає їхній час. На мою гадку, ця якість додає до портрету письменниці очевидну майстровиту розповідальність (епічність, якщо забажаєте). Нехай так…
- 6.
Звичайно ж, Надія Ковалик, як і більшість прозаїків, окреслює певні впізнавані прототипи, прибравши їм нові імена. Одначе! Всі вони, безумовно, виростають до рівня художнього образу, добре надихнуті уявою письменниці. І саме фантазійність дозволяє їй контролювати та володіти цілим масивом романного тексту, провадити його шляхом задуманого. Разом з тим, залишаючись прихильницею саме художницького раціоналізму. І це аж ніяк не затьмарює інтересу до людини простої долі, яка не завжди знаходить себе в цьому проживанні часовимірного простору: може піднесений над обставинами, сягнути певного соціального статусу! Однак, залишається цікавою для інших. „Тиждень, що закінчується, перевернув її життя, він же став початком нового”. Таки нового!..
…Власне, художня біографія Н. Ковалик – у її творах. Як носій егоцентричного світовідчуття, вона провадить психологічну канву своєї прози, виходячи з ретельного аналізу власного життя в обрамленні своєї душі. Робота – неабияка! Тут напрошується Хемінгуеєве: – „Писати довгі речі – найсерйозніша робота з усіх. А художня проза – вершина мистецтва… Але треба бути ще й талановитим… Дехто пробує написати роман, але в нього нічого не виходить…”
Отож, зумисне не буду вдаватися навпрошки до переказування життєпису Надії Ковалик. Читайте її книжки… Там усе є. І навіть більше… Заради любови…
P.S.
Література виповнює вселенський вакуум. Завдяки їй можемо бути іншим життям, можемо мати непережиті відчуття та почуття, мандрувати у часі та просторі, побувати у вирі пригод. Бачити втаємничені речі. Література презентує нас довколишньому світові. Напевне, що так, мислю собі… Романно. Як у Надії Ковалик.
Віктор Палинський