Два роки минуло, як не стало Дмитра Павличка – знакової постаті української літератури та суспільного життя. Його творча спадщина, сповнена болю, кохання та патріотизму, стала частиною української історії. На роковини його відходу в інші світи Львівська письменницька організація вшанувала пам’ять поета і встановила в залі літературної слави його погруддя роботи видатного скульптора-портретиста Еммануїла Миська.
Життя автора “Двох кольорів” було складним і суперечливим. Будучи єдиним українцем у класі, він з юних років відчув тиск суспільства. У роки війни він в 16-тирічному віці став членом УПА, за що після амністії був затриманий каральними органами радянської системи і 8 місяців провів в тюремній ізоляції. Навчався у Львівському університеті, а згодом вступив до аспірантури, яку не закінчив – офіційно через неуспішність, але треба розуміти, що за ним велося спостереження.
Політична система, у якій йому довелося жити й творити, не раз змушувала його пристосовуватися. У радянські часи він став членом компартії, але після здобуття незалежності України відкрито визнав свої помилки. Його збірка «Покаянні псалми» стала особистим свідченням каяття й водночас виявом любові до України. Це – одна з найглибших і найособистіших збірок Дмитра Павличка, видана у 1994 році, у якій поет осмислює своє життя, боротьбу, помилки та служіння Україні. У ній він звертається до теми покаяння – перед собою, перед народом, перед історією. Поет відверто визнає свої помилки, зокрема участь у радянській системі, і шукає очищення через слово, залишається відданим своїй країні, навіть через випробування та внутрішні конфлікти. Покаянні псалми» – це не просто поетична збірка, а свідчення духовного шляху митця і є важливою для розуміння Дмитра Павличка не лише як поета, а й як людини, що пройшла складний шлях від радянського літератора до одного з духовних провідників незалежної України.
Багато сучасників згадують Павличка як людину, яка, попри всі труднощі, була вірною своїм ідеалам.
Письменник-есеїст та український політик Михайло Косів зазначив, що повернення Павличка у рідний Стопчатів і поховання біля сільської церкви – це символічний акт покаяння: «Як розбійник покаявся на хресті, і Христос сказав: “Ти ще сьогодні будеш зі мною в раю”».
Актор-заньківчанин та письменник-есеїст Святослав Максимчук згадував про підтримку, яку отримав від Павличка, зокрема в організації виступу з поемою Франка «Похорон» у Києві, коли у Львові це було неможливо, і залучив його до Спілки письменників.
Голова Львівської письменницької організації Олесь Дяк пригадував випадок, коли він співав пісню на слова Павличка, а поет несподівано запропонував: «А давайте заспіваймо пісню УПА». Це свідчить про те, що Дмитро Павличко цінував національну спадщину понад власну творчість.
Письменник та перекладач Андрій Содомора підкреслював, що Павличко не прагнув особистої першості, а постійно турбувався про українську культуру й літературу.
Літературознавець, прозаїк та перекладач Микола Зимомря серед своїх спогадів згадав, як Дмитро Павличко написав йому рекомендацію на вступ до Національної спілки письменників України, і навіть показав учасникам заходу копію рекомендації, написану рукою видатного літератора.
Письменник-прозаїк, кіносценарист та літературознавець Зиновій Суходуб показав репресовану книгу «Правда кличе» Дмитра Павличка та зачитав з неї вірш, через який було знищено весь тираж збірки, “Коли помер кривавий Торквемада…», який понад 60 літ тому розцінювали як натяк на смерть Сталіна. За вказівкою цензури весь наклад «Правда кличе» був вилучений із книгарень, бібліотек і навіть з приватних колекцій. Знищення проходило системно: книги спалювали, подрібнювали в макулатуру, а тих, хто встиг її придбати, зобов’язували повернути.
Авторка прози Оксана Кришталева розповіла про свою зустріч з Дмитром Павличко, коли приїхала до Києва на вручення премії “Гранослов” за першу збірку новел «Саргасове море». Адже Дмитро Павличко був одним із ініціаторів створення літературного конкурсу «Гранослов» на початку 1990-х років. Ця премія була задумана як платформа для підтримки молодих українських письменників у часи незалежності, коли національна культура потребувала нового поштовху.
Відомий як поет, перекладач і громадський діяч, Дмитро Павличко активно сприяв розвитку нової української літератури. Як голова Товариства української мови імені Тараса Шевченка та активний член Спілки письменників України, він підтримував створення незалежного конкурсу, який би відкривав шлях новим авторам. Тож “Гранослов» швидко став престижним конкурсом, через який пройшли багато відомих нині українських письменників. Павличко своєю діяльністю та авторитетом допоміг не лише запровадити цю премію, а й забезпечити їй вагоме місце в літературному житті України.
Зі спогадами про автора “Двох кольорів” виступило багато спілчани – поети Петро Шкраб’юк, Марія Людкевич , Оксана Смерека-Малик , Ольга Кіс , Оксана Лозова та всі, хто був знайомий з Поетом.
Леся Бернакевич, Львівська обласна організація НСПУ
Leave a Reply