9 жовтня виповнилося 136 років від народження української дитячої письменниці та сподвижниці жіночого руху в Галичині Іванні Блажкевич. Вирушаємо невеличкою групкою у родинне село Іванни Омелянівни – Денисів, що неподалік Козови на Тернопіллі (Королівство Галичини та Володимирії, 9 жовтня, 1886).
Довкола ще багато зеленої барви, але й вона вже в полоні осені. Нас зустрічає директор Денисівського краєзнавчого музею Богдан Савак, просвітянин, публіцист, палкий патріот рідного краю, затятий популяризатор творчості і життєвого шляху Іванни Блажкевич. Йдемо до місця вічного спочинку письменниці – на цвинтар. Дорогою пан Богдан розповідає багато цікавих історій. Про батьків майбутньої письменниці, про їхню дружбу із знаним композитором отцем Вітошинським. І всі ці страждання вона зносила за любов до України, за просвітницьку громадську діяльність. На зворотньому шляху заходимо на подвір’я садиби письменниці… Вона нас справді зустрічає…
Пам’ятник у садку, відразу біля дороги. Тут багато яблунь. Колись вони рясно родили. Пані Іванна займалась садівництвом, пропагувала кооперативний рух. Сирітство у дитинстві, юність і зріле життя пані Іванни сповнені трагічного драматизму, адже припали на нелегкі часи: для прикладу, тільки за 12 днів (1919) її помешкання 17 разів обшукували і 8 разів арештовували. (Держави Антанти віддали Західну Україну Польщі). Тоді денисівські селяни облаштували для пані Іванни в лісі сховок й опікувалися нею 5 місяців… Її двох діток отруїли (пригостили шоколадом) представники Речі Посполитої. Незважаючи на побиття, після чого залишилась інвалідом, просвітянка продовжувала ще активніше працювати. Організовувала хати читальні, дитячі садки, сиротинці. Коли на Великій Україні почався голод, організувала збір зерна – 1 мільйон центнерів. Своїми полум’яними промовами надихала людей і ті відгукувалися. Однак радянський консул відмовив прийняти зібране, мотивуючи тим, що радянська влада й так добре піклується про своїх людей… Для тодішньої влади Іванна Блажкевич була нестерпна, її всіляко намагалися знищити, навіть не виплачували пенсію. Ірина Вільде допомогла видати їй дві книжки і у 1963 році пані Іванну прийняли до спілки.
Величезний горіх накрив своїми розкішними кронами значну частину подвір’я. З нього вже осипається листя. Однак грона винограду налиті осіннім соком, не втримуємось – ласуємо. Згадуємо добрим словом його господиню. На стіні, біля ґанку, меморіальна таблиця. Богдан Савак розповідає, скільки довелось обійти інстанцій, аби вона тут з’явилася. Дякувати Володимиру Вихрущу – допоміг. Заходимо до хати музею. У невеличких кімнатках зберігається безліч особистих речей Блажкевичів. Навіть колиска, у якій гойдали маленьку Іванку! Портрети, книжкові полиці, письмовий стіл, скриня, бамбетель, джезва для приготування кави, глечики з розмальованими орнаментами….
Довший час тут жила й усім опікувалася донька Іванни Блажкевич Дарія П’ятківська. А коли її не стало, ключі від садиби музею родичі передали Богдану Саваку. І не помилились. Був момент, коли він рятував епістолярну спадщину письменниці – 10 тисяч листів. Чуєте? Десять тисяч! Від вологості почали псуватися, і тоді попросив дозволу забрати їх до краєзнавчого музею, адже там приміщення опалювалося. Перед тим добряче потрудився: просушував на сонці кожний лист, дезинфікував, бо вже завелись жучки… До слова, тернопільські письменники передали на збереження знайдений в архіві Спілки лист доньки Блажкевич – Дарії П’ятківської. Богдан Савак може розповідати безупину, він цікавий співрозмовник, адже багато читає, відтак багато знає. У нього широке коло знайомих літераторів, художників, зрештою, просвітян. А ще він – директор Денисівського краєзнавчого музею, де нещодавно тернопільський письменник Олег Герман презентував свою книгу «Храм культури». Але це вже інша історія.
Валентина Семеняк,
фото авторки
