Пригадується осіння пора далекого 1986-го. Тоді в драмтеатрі проходив творчий вечір відомого українського поета Бориса Демківа з нагоди його п’ятидесятиліття. З усіх усюд з’їхалися люди, щоб вшанувати знаного майстра слова.
Так вийшло, що тоді й познайомився з гостем з Рівного. Це був поет Степан Бабій, про якого тільки й знав, що народився він на Шумщині і випустив три збірки віршів. «Журавлиний Невід», «Відкриваю себе», «Музика крил» не залишилися непоміченими. Про це не раз говорив Степанові Олександровичу, Коли зустрічався з ним на землі Шумщини.
Життєві стежини були непростими
Вона, ця земля, – найрідніша для нього. Адже в Мировому (колишніх Голибісах на Шумщині) він народився 28 березня 1940 року у селянській родині. Як і багато його перевесників, щоранку бігав до школи у недалекому райцентрі, де здобував середню освіту.
Як він зізнався пізніше, 1956-ий був особливим у його житті. Того року він закінчив школу. Так, так! Не дивуйтеся, бо він став учнем у шестирічному віці. Та молодик вже тоді тверезо оцінював життєві реалії. Об’єктивно вирішив, що рівень здобутих знань не дає змоги вступати до університету, про який мріяв. Подався до медичного училища в Бережанах. Закінчив його на «відмінно». І вже з дипломом медика вступив на філологічний факультет Франкового вузу у місті Лева. Правда, це було вже після військової служби.
Але період навчання у Львові тривав лише рік. Під тиском обставин був змушений далі навчатися у Тернопільському медичному інституті. Після його закінчення опинився в Рівненській області. Лікарював там майже три роки. Відпрацювавши строк, який належало, хотів повернутися на Тернопільщину.
Але нічого з того не вийшло. В часи тоталітаризму перепоною повернення Степана Олександровича до рідного краю була та обставина, що його батько належав до українських повстанців і його, важко пораненого, «справедливий» більшовицький суд «нагородив» 25 роками позбавлення волі. Отже, Степан Бабій ще 13 років завідував терапевтичним відділенням однієї з лікарень Рівненщини.
Поряд з лікарською практикою продовжував літературну роботу. Одна за одною, оминувши цензурні рогатки, вийшли його книги. Наш краянин став членом Спілки письменників України. Тож немає нічого дивного у тому, що він вирішив податися на «творчі хліби».
Вони тривали до того часу, як почалися процеси національного відродження. Навесні 1990-го став завідувачем відділом культури Рівненського міськвиконкому і очолювачем обласної організації Демократичної партії України.
Степан Олександрович згадує, що тоді, згідно з розпорядженням міського голови, став головою комісії з перейменувань. З висоти літ можна, мабуть, сказати, що те єдине утворення було чи не єдиним, яке по-справжньому діяло. Доходило навіть до абсурдів: у крайовому Русі з незрозумілих причин чомусь образилися, що Московська стала вулицею Степана Бандери. А волиняк, незважаючи на прикрощі, тільки радів, що з мапи Рівного зникли горезвісні назвиська «Алтайская», «Ангарская». ..
У 1992 році уродженець Шумщини опинився в ролі заступника представника Президента України в Здолбунівському районі. Треба, напевне, сказати, що для нього це був непростий період часу. Ще піднімали голови комуністичні номенклатурники, намагаючись кинути тінь на націонал-демократів. І під цей шумок йому вдається у Дермані добитись того, що на могилу на цвинтарі з центра села перенесли пам’ятник «міфічному поетові» Миколі Максисю, який свого часу витворили не без сприяння кадебістів. Яка іронія долі: збереглися спогади про те, що «доблесні» чекісти були причетні до його смерті. Тоді ж ним чимало було зроблено для вшанування пам’яті письменників Уласа Самчука та Бориса Тена – уродженців Дерманя.
…Потім п’ять років очолював обласну письменницьку організацію, зайнявши цей пост в 2000-му. Нині наш краянин перебуває на заслуженому відпочинку. Але продовжує брати активну участь у громадському житті краю, з яким зріднився назавжди.
Ніколи не забував про рідні корені
Уже згадувалося, що мій візаві свого часу навчався на філфаці у Львові. Та тодішні студії перервала увага КДБ до молодого волиняка. «Охоронці стерильності людських умів» не хотіли примиритися з тим, що син бандерівця буде гуманітарієм.
Та не лише батько поета був пов’язаний з УПА. Як згадував Степан Бабій у публіцистичній книзі «Дорогою долі», в лавах повстанців загинув брат діда по маминій лінії Петро, а його родичів Григорія та Наума етапували до Сибіру. Туди відправили рідних по батьковій лінії – діда Павла та бабу Химу. Нещаслива доля спостигне і батька Олександра.
Останній після смерті «батька народів» повернеться до рідного краю, але до останніх днів відчуватиме на собі невсипуще кадебістське око. Воно, до речі, намагалося допекти синові, роблячи йому перепони на шляху повернення на Тернопільщину з Рівненщини.
А Степан Олександрович робив з цього свої «висновки». Коли ще навчався в медінституті, то його дружиною стала 18-літня волиняночка Леся, яка в 1949-му народилася в тюрмі, куди каральна система кинула її батьків, запідозривши у зв’язках з бандерівцями.
Через різні підступи кадебістів обірветься життя його університетських товаришів Івана Сокульського та Мелетія Лахмана, у психушку потрапить поет Андрій Почаєвець.
Пригадує він і роки навчання в Тернополі. Тоді його однодумцями були Василь Лісовий і уже покійний Георгій Петрук-Попик – уродженець Шумщини. Тоді студенти мали можливість потайки перечитувати заборонені твори Василя Симоненка, Івана Дзюби, Михайла Брайчевського…
Мого візаві кадебісти «вирахували» тоді, коли він навчався на третьому курсі. Намагалися підіслати до нього вивідувачів. Та їм не щастило. Сексоти-«добровольці» самі зізнавалися, що їх змушували бути «стукачами».
…Між іншим, «турботу» про себе з боку КДБ він відчув і пізніше. Та все ж вірив, що так не буде.
Захопила творча праця
Коли навчався в медичному училищі у Бережанах, на шпальтах місцевої районки було надруковано перший вірш.
Та не тільки про це згадує поет. Адже в його біографії була співпраця з газетами «Ровесник», «Вільне життя» з Тернополя, яка стала можливою завдяки письменникам Петрові Перебийносу і Миколі Костенку (останній, на жаль, уже назавжди пішов у засвіти).
Можна багато казати й про співробітництво з іншими виданнями.
Та поговоримо про інше. Сталося так, що у столичному видавництві «Молодь» побачила світ перша поетична збірка «Журавлиний невід», яку тепло зустріли поціновувачі віршованого слова. Зауважу лишень, що в ту пору дебютували в літературі Володимир Затуливітер, Микола Луків, Василь Гей. І треба, мабуть, сказати, що голос краянина не загубився на цьому фоні.
…Це був його дебют в царині книговидання. А нині Степан Олександрович є автором майже тридцяти книг поезій, прози і публіцистики. Він – лауреат обласних літературних премій імені Світочів та Валер’яна Поліщука. Наш краянин також є співавтором сценаріїв і ведучим чотирьох телефільмів про Тараса Шевченка та Лесю Українку Й нині продовжує творчу працю. Як говорить Степан Олександрович, останнім часом він щороку видає дві книги у різних жанрах. І кожна з них є оригінальною по-своєму. Скажімо, поетичну збірку «Із лірики про тебе» він присвятив дружині Лесі, яка народилася у більшовицькій тюрмі і з якою поєднав свою долю в далекому 1967 році.
***
…Спогад однієї весни. Степан Олександрович зустрічався з бібліотекарями Шумщини. Він розповідав їм про творчий шлях, роздумував про нинішню політичну ситуацію, читав нові твори. І завжди відчувалася його небайдужість і закоханість слово, без котрого уже понад піввіку не уявляє буднів та свят.
В серці живе спогад про це дійство. Та водночас чомусь бачу, як знаний письменник на Покрову стоїть у задумі біля могил на повстанському цвинтарі біля Антонівців на Шумщині. А, може, у той момент до нього приходять згадки про родичів, які віддали своє життя за волю рідної землі? Не може він не думати про них. Бо пам’ять надихає письменника.
Ігор Фарина, м. Шумськ