Того дня я повертався додому потягом з Івано-Франківська, де кілька тижнів займався творчими та особистими справами, познайомився з багатьма цікавими людьми, з кимось подружився, а з кимось навіть дуже близько. Потяг їхав до Києва, і мені довелося їхати зі Львова, щоб пересісти на потяг до Мінська, який відправлявся о шостій вечора. Я міг би, звичайно, дібратися до Львова автобусом, який щогодини їздить з Івано-Франківська (правда, трястися в них доводиться години три), якраз встиг би до відправлення мінського поїзда, але слабість до потягів перемогла, і я сів на ранішній, щоб опівдні бути в культурній столиці України, яку мені ще не доводилося бачити, але дуже кортіло.
Хотів побувати на тих вуличках, хоч не знав, на яких, та не сумнівався, що інтуїція підкаже мені, де знімали «Трьох мушкетерів», відчути себе д’Артаньяном, і якщо не відчути, то хоча б спробувати вдихнути повітря, яке надихнуло Святослава Вакарчука на створення своїх пісень, можливо, воно надихнуло б і мене створити щось значуще і прекрасне. Звісно, про якогось гіда я не подбав, бо самовпевнено вирішив, що чудово обійдуся і без гіда. Здав речі в камеру схову на чотири години за двадцять дві гривні і пішов до міста, в якому ніколи не був і навіть не знав, де воно знаходиться. Теплий, навіть трохи спекотний серпень перетасував нескінченний наплив людей на Привокзальній площі, як колоду гральних карт, спокушав піти й перечекати небажану сонячну ванну в бістро чи вуличній кав’ярні на будь-які вподобання і будь-який смак, що наче рядові-контрактники стояли в авангарді вокзалу. Принаймні, якщо нікуди не квапишся, то чому б не посидіти в затінку і не скуштувати холодного освіжаючого квасу. І я б не проти, але іншим разом, звісно, бо мене чекав Львів. У будь-якому разі, мені хотілося у це вірити. Насправді, він нікого не чекав, втомився, мабуть, від схожих на мене роззяв, і дрімав раз по раз позіхаючи, як лінивий від переситу лев. Що ж, без жалю залишив я Привокзальну площу, прагнучи до невідомого і таємного, озираючись на всі боки. Архітектура надзвичайно вражала, особливо її контрастність, коли з лівого боку, здавалося, ледве трималася дерев’яна і може столітня халупа, вся розхристана, груба, побита шашіллю, та ще й із великим пузатим, густо завішаним свіжовипраною білизною балконом, що тримався невідо як і не падав уже який рік, а на правому – засліплював очі сучасний скляний хмарочос. Проте, така еклектика місту пасувала, і історія, що збереглася в старих забудовах, ніби ушляхетнювала їх, а новобудовам надавала значення й обіцяла незабутність.
Я ходив туди, куди дивилися мої очі, і фотографував ними, за відсутності фотоапарата, все, що бачив, та не зайшов далеко, коли слідом за мною пішов дощ. Не сильно, але нав’язливо, навіть аномально, бо сонце все ще світило і небо явно не збиралося поступатися місцем хмарам. Дощ йшов за мною, зупинявся там, де я зупинився, поглядав туди, куди я поглядав, причепився до мене наче песик, який втратив господаря, несподівано для себе знайшов і тепер стрибав від радості, втішений знахідкою. А може, просто не хотів залишати мене самого, відчуваючи, що я – турист, який відбився від екскурсії. Довелося дати йому ім’я, на яке, на мій подив, він відгукнувся, йому сподобалося. І ми порозумілися.
Про площу Ринок, про криївки, про повітряні кав’ярні на дахах, про Погулянку та багато іншого я ще тоді не знав, не поклопотався навіть хоч би мапу міста придбати, щоб якось орієнтуватися і не заблукати. Я просто йшов. Куди несли ноги. Вони поступово ставали головними, бо очі, як діти, захоплені новою іграшкою, затримувалися на кожній будівлі, зазирали у вікна, і їх буквально руками доводилося відривати, щоб встигати за ногами. Проминувши наїжачений, суцільно закладений кроквами оперний театр, я дійшов до нього завдяки трамвайним рейкам. Саме по них мене несли ноги вперед, повернув у якийсь завулок, що розминутися в ньому було важко не те що автомобілям, – зустрічним людям, дійшов до чергового повороту, знову повернув і повертав, напевно, разів з десять таким чином, поки не опинився в якомусь незрозумілому глухому куті з безліччю брукованих стежок, що нікуди не вели. Вони впиралися в стіни безвіконних мовчазних будинків. І жодної душі навколо. Я навіть не помітив спочатку, що гамір, міський гамір, наповнений різноманітними інгредієнтами, ніби коктейлем, який супроводжував мене весь час, стих. І навіть дощ кудись зник. Сором’язливо, відчуваючи, що божеволію, покликав його на ім’я, яким називав, і дощ погодився з ним. Але він, звісно, не відповів. І я запанікував, хоча й припинив метушливе бігання навколо себе, бо куди б я не йшов, все одно повертався туди, звідки виходив, де праворуч на жовтій оштукатуреній стіні, як татуювання, чорніли навмисне виведені кимось віршовані рядки Сергія Жадана. Мені б гукнути на допомогу, закричати з усієї сили, може, хтось би й почув, але мову ніби відібрало, а тіло охопило заціпеніння. Я остовпів і, мабуть, був схожий на метелика, що потрапив у павутину, у павутину якогось зачарованого лабіринту, з якого не було виходу. Звісно ж, вихід був, але я його не бачив. Ноги і вуста підступно тремтіли, підкотила нудота, і я сів на бордюр.
Картина Рєпіна «Припливли»: сиджу на бордюрі, смалю, щоб заспокоїться, машинально читаю вірш Жадана на протилежній стіні і плачу. І не соромлюся своїх сліз. Не помічаю їх. Вони самі котяться по щоках. А голову свердлить думка: заблукав. І мені страшно.
Як довго я так сидів? Було відчуття, що годину, насправді – хвилин п’ять, коли побачив, як із-за кута вийшла дівчина, ніби нізвідки (схоже, мабуть, у голлівудських фільмах з ефектом несподіванки), і цілеспрямовано, чи мені так здалося, підійшла до мене. На вигляд – зовсім дівча, років трохи більше двадцяти, у широкополому солом’яному капелюсі, з-під якого кучериками звивалося золотаве волосся. Джинсове болеро одягнене на білу облягаючу футболку з яскраво-червоними вустами на грудях, коротку спідницю поверх вузьких джинсів, босоніжки на стійкому каблуці під колір капелюха та педикюр на нігтях під колір вуст та вуст на футболці. На шкіряному ремінці, перекинутому через плече, лакована червона сумочка. Дівчина сіла на бордюр поруч зі мною, витріщилася на вірш поета на стіні, потім обернулася до мене, огорнула блакиттю неймовірно красивих очей і промовила, маючи сльози на обличчі:
– Так проймає?
А я дивився на дівчину круглими очима і не міг натішитися, що не один у всесвіті, і ледве втримався, щоб не кинутися до неї з обіймами на знак вдячності за її існування. Можливо, вона сприйняла б мене за божевільного, але двійка: біла сорочка і туфлі, які були на мені, чомусь підказали їй, що я – москаль. І тоді у мене прорізався голос, яким запевнив дівчину, що я з Білорусі і ось заблукав. Її розсмішило, що я заблукав, бо як можна в трьох соснах заблукати, але сподобалося, що я з Білорусі. Навіть згадала Василя Бикова, твори якого читала в перекладі на українську.
– Вибачте, що я присіла біля вас, — сказала вона пізніше. – Не щодня бачиш, як чоловік плаче. Це так зворушливо. Тому й не можна байдуже пройти повз.
І тоді я розповів їй про дощ, про ім’я, яким його назвав, і про те, як він охоче реагував на нього. Моя історія знову розсмішила дівчину. Вона зізналася, що ніколи раніше не чула білоруської мови, але зрозуміла кожне моє слово. Я ж насолоджувався її мовою, яка звучала чарівним замовлянням чи мантрою, її голосом – милим і ніжним, як шовк, яким дівчина нібито торкнулася мого серця і гладила його по голові, наче щеня. Вона вивела мене з лабіринту, вихід з якого був просто перед очима, і якби я був уважнішим, а не розгубленим, то знайшов би його сам. Так, у той момент я подякував йому за прекрасну незнайомку, за можливість познайомитися з нею. Вона погодилася відвезти мене на вокзал, бо мала вільний час, і ми всю дорогу розмовляли про все на світі, перебиваючи один одного, доповнюючи, не вірячи, доводячи протилежне, тримаючись за руки і сміючись. Дівчина розповідала про сестру, яка відкрила перший україномовний секс-шоп, про що оголосила на одному із сімейних свят, коли її запитали старші родичі, чим вона займається. Спочатку їх покоробило незнайоме слово у словосполученні з не зовсім знайомим і невірно потрактованим, але в поєднанні з « україномовним» схвалили і з гучним « Будьмо!» благословили чарками на все добре. Поділилася нелюбов’ю до роботи на землі, особливо коли потрібно саджати та копати на бабусиному городі в селі бульбу…
- Подивіться на мене! – замахала вона руками. – Де бульба, а де я!..
Родичі ображалися на дівчину та її сестру, бо ті уникали селянської праці, та водночас, пишалися ними. Дівчата опірилися, закінчили інститути. Моя супутниця була наймолодшою з сестер і ще навчалася на бібліотекаря, але мріяла про велику сцену та кар’єру співачки. Сім’я ніби підтримувала її бажання співати, але після здобуття нормальної освіти. Дівчинка з дитинства тягнулася до книжок, тому батько вибрав для доньки професію, пов’язану з книжками. А там вийде заміж…
Я перебив її зізнанням, коли почув про книжки, – ну муляло нестерпно – що перед нею – білоруський письменник. Однак, тієї реакції, на яку чекав, на яку сподівався, не побачив, що, в принципі, не дивно, хоча дівчина зробила вигляд, чи мені здалося, що вражена, бо якось дивно глянула на мене й запитала:
– Справді?
Я кивнув, готовий розчахнути для неї душу, тільки попроси, бо хотілося, і хотілося розповісти про те, як прийняли мене в Івано-Франківську, але… Дівчина, зізнаюся, делікатно перевела розмову на іншу тему, бо пішов дощ, наздогнав мене знову, наче відданий пес, чи зачекав, а вона не могла дочекатися, щоб наяву побачити, як він мене послухається. Ми попрямували до сусіднього дерева і сховалися під ним, наче під парасолькою. Дощ одразу кудись подівся. Та, щойно ми вигулькнули з криївки, як він стрибнув, ніби грався з нами. Дівчина весело сміялася, особливо коли я звертався до дощу на ім’я, яким назвав його, а він відгукувався.
І дощ, і дівчина привели мене на вокзал. З дівчиною ми ще випили квасу, а потім час почав квапити мене, щоб я не спізнився на потяг. Дівчина вийшла на перон разом зі мною. Ми довго дивилися один одному в очі, ніби щось втратили в них, щось таке, без чого вже ніколи не обійтися. А потім вона пригорнулася до мене всім тілом, обвила руками шию з таким розпачом, наче проводжала на фронт, і раптом поцілувала міцно солодкими від квасу вустами.
– На пам’ять, — пояснила після того. – За те, що письменик, – додала. – До того ж білоруський, – поточнила.
Провідниця звідкісь ізгори попередила, що поїзд ось-ось відправиться. Довелося відпустити дівчину і піднятися до тамбура. Вона помахала мені на прощання рукою і приязно посміхнулася з-під капелюха. Лише тоді я згадав, що ми, захоплені розмовою увесь час, протягом якого нам випало бути разом, так і не назвалися одне одному. Я не знав її імені, вона, звісно, – мого. Через кілька місяців я упізнав мою незнайомку в одній із учасниць музичного шоу талантів «Х-фактор», яке дивлюся в інтернеті з найпершого його сезону. Зараз вона – зірка майже світового рівня, а я – лише білоруський письменник, і поцілувала вона мене саме за це.
Микола Адам
Переклад із білоруської – Світлани Бреславської.
Микола Адам – білоруський поет, прозаїк, перекладач українського походження.
Народився в 1978 р. в Білорусі, але виріс в Казахстані (місто Шахтинськ Карагандинської області). Закінчив філологічний факультет Білоруського державного університету (2000) і факультет культурології (відділення кінодраматургії) Білоруського державного університету культури і мистецтв (2005). Працював вантажником, завпостом в Мінському Театрі-студії кіноактора, режисером Копильського і Стовпцовського районних центрів культури, спецкореспондентом газети «Культура», стильредактором у видавництвах «Художня література» і «Регістр», редактором відділу поезії журналу «Маладосць».
Автор книг поезії «Колискова для коханої» (2001), «Під лацканами споминів» (2018, у перекладі українською мовою), «Небо на столі» (2020, у перекладі українською мовою) та книг прози «Кожному своє пекло» (2013), «Шовк» (2013), «…І придбав оцей дім» (2020), «Сестри» (2020) «Донька» (2022).
Лауреат літературної премії імені М. Біденка за переклад творів М. Біденка білоруською мовою (Україна, 2019) та міжнародних літературних премій імені Г. Сковороди за книгу віршів «Під лацканами споминів» (Україна, 2019) та імені П. Куліша за високий професіоналізм та вагоми внесок у популяризацію української літератури в Республіці Білорусь (Україна, 2020).