Третього серпня 1987 року перестало битися серце великого українця, який усього себе присвятив світові мистецтва. Талант і глибока самовіддача аж до зречення, підступного знищення кіномистця підступною тоталітарною совєцькою системою. Буковинське радіо протягом трьох місяців щосуботи транслювало всі новели роману «Чорторийські марева-видіння» прозаїка Мирослава Лазарука у виконанні Лариси Шеленко. Пропонуємо вашій увазі дві новели «Іван і смерть» і «Таїна лебенина», які завершують трансляцію цього першого в українській літературі прозового твору про Генія українського кіноактора, режисера, постановника, сценариста і композитора.

  1. ІВАН І СМЕРТЬ

У вселюдських взаєминах трапляються несподівані паузи-перерви, а тебе все одно тягне бодай поспілкуватися з цією прекрасною і самовідданою у своїх почуттях жінкою. Ще під час гучного відзначення 75-річчя Іванового дня народження, бо так забаглося представникам влади, котрій хотілося скрізь засвітитися, де мовилося про геніального кіномистця, ми спілкувалися з Марією Євгенівною Миколайчук. Якась нечиста сила ніби перебігла нам дорогу, а може, насправді ожив Вічний Жид, на те ж він і вічний. Бо в нас однобоке уявлення про нечисту силу. Коли помирає людина, за якою вона ходила назирці, ніби зникає й той дух, котрий пантрував її при житті. А чи так воно насправді? Переконаний – ні! Ми з Марічкою, аби ніхто більше не почув, обговорювали, як ніхто у владних структурах не почув справедливих домагань, аби не казати нічого образливішого, вручити Іванові Миколайчуку саме до цієї дати золоту відзнаку Героя України. Не вручили. Це й зрозуміло: владці ніколи не пояснюють не тільки власних вчинків, а й не-вчинків. Хоча висновок напрошувався один, мов палець: не настали ще Йванові часи. Чи, може, й справді в державі знають інших героїв (бо й таке ми вже проходили при недалеких, проте ще не забутих попередниках-злочинцях).

Одначе якась колюча до гіркоти оскомина засіла глибоко в серці і так безрадісно примовляє, що серце не витримує. Розмірковувати зараз над цим епізодом немає ні бажання, ні сил. Повіяло людською простотою, котру чув од багатьох святкувальників: «А навіщо Йванові те здалося… Він же й так народний серед народу артист та й, зрештою, герой України, хоча й без золотої зірки». Справа, звичайно, не в зірках і ще в дечому іншому щастя, бо за цим усім щось інше стоїть і стоятиме. (То кіномистецький центр його імені в Чернівцях, який мав би давно постати, проте, на жаль, усе чомусь завмерло. Хоча й був свідком, коли Марія Миколайчук напередодні Іванового ювілею зустрічалася і з керівництвом області, і з тодішнім прем’єр-міністром держави, земляком Арсенієм Яценюком. До речі, чимало всього іншого встократ швидше  виростає і не тільки в столиці, а й у провінції, тільки не те, що пов’язане з іменами наших не титулованих тією ж владою Героїв…

…А перерва між нашими з Марічкою взаєминах тому й сталася, що всілякі розмови в таких випадках переростають у переливання з пустого в порожнє, а відтак – навпаки. Ілюзії здатні народити тільки ілюзії і ніщо інше. Проте саме напередодні Великодня, який цьогоріч співпав з її днем народження, нарешті знайшов новий телефон пані Марії. Вона – знову у Києві, у тій же квартирі, де все нагадує їй незабутнє ім’я чоловіка Івана, кожен його жест, кожен його подих, тобто все, що ніколи не вмирає навіть тоді, коли помирає сама людина. Починаєш розуміти істину:

– У Бога немає мертвих. У Бога – всі живі. Він же воскрес саме задля нашого спасіння…

А якщо так, то ніхто не змусить їх забути. І як би ми до них не поверталися якимись поважними справами чи простою молитвою при тоненькій свічі, чи перейменуванням вулиці, чи ще чимось іншим, це не має жодного значення. Основне, вірити в це і ні на мить не забувати.

За час, котрий минув од нашого спілкування, в роду Миколайчуків сталася велика біда – загинув під колесами автомобіля чоловік наймолодшої Іванової сестри Іванки Василь Матіос, багатолітній сільський голова Розтік на Путильщині, людина, котру добре знав особисто, тішився нашим спілкуванням, частенько зустрічалися і на Йванових днях народження, і просто приїжджав до його обійстя, коли там зупинялася Марічка. Людське життя не захистиш і не відгородиш від напастей, котрі можуть чигати за ним, не вибираючи ні місця, ні часу, ні чогось третього, про що ми й не відаємо. Тому й розмова наша з Марічкою тривала ж, звичайно, про рідного чоловіка:

– Для мене Іван-Нуцко нікуди й не йшов. Він як жив у цій хаті, так і живе. Бо й куди він міг піти? Так, мусив бути похорон, але я все одно чую, як він ходить поночи з хати в хату, нечутно торкаючись кожної речі, що трапляється на його шляху. Шкода, що мені все рідше й рідше доводиться вириватися до нашої рідної Чорториї, де він завжди так любив бувати. Та й там він лишився…

Я часто над цим думаю: а чого воно так відбувається? Тільки тому, що я про нього думаю? Та хіба тільки я? Якби зібрати всіх однодумців, зрештою, вони й так частенько збираються 15 червня, на його день народження. А те, що він не покидає нас навіть у простеньких ситуаціях, коли і без його порад можна обійтися. Але ж не обходимося. Хтось не велить його забувати… Може, Господь, а може, й наша пам’ять. Адже Йван завше був світлим і чистим у своїх помислах як перед Богом, так і перед людьми. Тому вони ось уже скільки літ не забувають про нього. Це ж треба було заслужити у них такої великої ласки і віри. Хіба ж про це не можна думати повсякчас? І я думаю. Не втомлююся це робити. Такий мій талан. Обминути цього просто неможливо, бо усе так само, як почати й закінчити днинку без молитви, бо ж починається й закінчується нею. Так було і так буде повсякчас. І ніхто цього не заперечить. Господь-Бог не дасть…

Скільки б не розмовляв з Мицею-Марічкою, тебе постійно охоплює щось таке, чого не одразу ж можна позбутися. Про щось іще хочеться погомоніти, щось випитати, поцікавитися. Зрештою, притягальна сила в Марії Євгенівни ніколи не дає спокою. Невловима енергетика переповнює її саму. Та в день її народження геть не про все хотілося розпитувати. Тим паче, що подібні думки постійно обсідають голову. Самому й не впоратися.

Пригадую не таку давню розмову з Івановим однокурсником Аркадієм Микульським, з яким жив Іван в одній кімнаті, коли навчалися у столичному вузі. Адже це саме він склав дивовижну анкету, яку запропонував своїм друзям ще в 1961 році. Щоправда, Миколайчук вносив «правки» ще й 17 березня 1963-го, коли знявся у стрічці «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Можливо, саме вона й уплинула так на актора, що він переглянув своє ставлення до смерти і він відповів: «Чи боїтеся Ви смерті» він відповів: «Зараз – так» (Іван Миколайчук. Магія любові, ТОВ «Редакція журналу «Міжнародний туризм», 2011, стор. 33, упорядкувала Марія Миколайчук). Згадаймо фільм, який мав фатальний характер для головного героя. Хіба можна просто забути про те, як гуцули щиро витанцьовують якийсь невідомий ритуальний танець, примовляючи: «Кому муки! Кому муки! Кому муки!», а в цей момент небіжчик із заплющеними очима спостерігає їх зі свого вічного ложа – з домовини-трунви. Адже актор – живий і він усе бачить й усвідомлює. Мабуть, витримати подібне випробування не кожному дано. А подібних ролей в Миколайчука було предостатньо.

Невипадково найближчі друзі досі вважають, що для Івана «смерть була його темою», починають звертатися до того, про що вже промовив. Повертаючись до Аркадієвої анкети, знайденої у власних архівах, досі не можеш до кінця усвідомити Іванової прямолінійності, аж до прямоти: «У  що Ви вірите? В Бога (хорошого, сьогоднішнього), 10 заповідей (хороших)». «Яка зараз людина найвеличніша? Христос», «Чи вірите Ви в комунізм? Ні». Зараз думаєш і передумуєш: а хіба могло в Івана інакше скластися життя, коли такі неймовірно високі планки поклав перед собою і жодного разу не знизив їх, не опустив до загальновживаного примітивізму, за яким, здебільшого, живе, а точніше існує особа, а не особистість. До речі, тут теж можна спостерегти Миколайчуків характер, бо ж каже про неймовірно важливі людські переконання, а не про якісь котурни, котрі запросто може переступити, бо життя йому підсовує щось простіше і вигідніше, наприклад, завищений гонорар за зйомки у стрічці чи невдалу роль, яку Іван ніколи не хотів зіграти, а лише для того, аби не марнувати час і заробити копійку на проживання. Чи не був це той шлях обраного, гостинець генія, котрий нести не просто болісно і відповідально, а й гнітюче. Бо тебе ж все одно ніхто не зрозуміє, не підставить не те що плече, а й руку. То що вже казати про серце і душу,  котрі за тогочасними висловами деяких «кормчих» сцени, екрану, літератури, тощо належали «комуністичній партії».

Проте кожен має право як помилку чи припущення, чи навіть хибу. Бо якщо спробувати розібратися, що справді для мистця має таку виняткову вагу, як не дві дати в людському житті – народження і смерть, а все решта, проста оболонка, яка може бути між ними, або й не може бути. Усе залежить від тебе самого, як постелиш, так і будеш спати. Зрештою, це ж філософи придумали, коли людина починає думати, вона думає про смерть. Але що насправді відбувається в людській психології, коли настає цей поворот, з яким ніхто не може змиритися до самої смерти, аж поки вона сама не поставить крапку і думкам, і вчинкам. Невипадково ж у тій же анкеті Іван пише, що якби не став актором, то став би психологом. А значить, хто-хто, а  він чудово усвідомлював своє майбутнє. Можливо, у нього й не залишалося часу думати про смерть як про свою тему… Зрештою, ніяк не обминути всюдисуще «memento more»! А якщо забути про це, то й справді можна забути і цей вислів.

…Та й чи насправді мусить бути такий момент, котрий здатний вплинути впритул до самої свідомости. Бо ж відомо й інше: у повсякчассі людина вряди-годи думає про неї: комусь – ніколи, комусь – ліньки, а когось мучить якась хвороба, то він більше ні про що не думає. Життя ж тим часом триває. Кожна істота здатна пригадати щось таке, що мало на неї надривний вплив. Довкола тебе спершу, здебільшого, народжуються, а відтак – помирають. Проте коли тихо-скромно відходить із життя, обставлена літами поважного віку особа, ти не відчуваєш магічности цього впливу. Але коли десь поруч розбивається молода енергійна особа, котра не надто старша від тебе самого, й на її похорони збираються мешканці кількох сіл, а це понад кілька тисяч людей від малого до старого. Ти спостерігаєш, що небіжчик лежить у труні у весільному костюмі з букетом нареченого, бо навіть не встиг одружитися, його скоріш за все відшукала на свою голову смерть, усе в твоїй психології починає перевертатися. Ти не ймеш віри. Ти хочеш зупинити цю процесію, повернути її в той час, коли всі були ще живими, тобто і щасливими. Але цього не вдається зробити. Тоді до тебе приходить думка, що смерть у твоєму житті, як і в будь-чийомусь іншому, стає невідворотною. Без неї, як не звучить це парадоксально, жодне життя не обійдеться. Хіба що смертию смерть поправ і тим, що в гробах життя дарував? Проте це вже інший вихід – суто християнський.

Тут знову варто звернутися до недавньої розповіді Микульського, бо ж там можна знайти ставлення і до Бога, і до релігії, і до комунізму… Зрештою, Аркадій згадує, що Миколайчукові ще його батько подарував Біблію, яка з літами зносилася. То ж вони разом у гуртожитку підклеювали і прошивали її, бо Нуцко дуже дорожив нею. А ще тому, що він дуже любив неня Цюля, дорожив ним і його думками. Завше прислухався до них. І те, що тато так хутко пішов із життя, завше його непокоїло, налаштовувало постійно бути подібним на батька. Зрештою, це не новина. У нас в Україні діти завше хочуть бути подібними до своїх батьків, навіть якщо вони на це інколи й не заслуговують. Тоді вони вигадують для себе таких татів, якими  завше гордились би, пишалися і ставили їх собі у приклад. Мабуть, таким міг бути й Миколайчук. А чому міг, а не був?!

Спілкуючись із близькими друзями Миколайчука Романом Балаяном, Іваном Драчем, товаришами, братами і сестрами, ловив себе на думці, що в його голові просто не знаходилося місця на такі речі,  як смерть. Він міг віджартуватися, придумати щось таке, що людині й  на гадку не спаде. Іван Федорович Драч якось розповідав, коли прийшов до Івана з дружиною, який уже був у такому стані, що й важко описати. Марічка не поспішає запросити їх до хати, а сама в цей час приносить чоловіка на руках. Миколайчук жартує: «Бач, Іване, до чого дожився, вже й дружина носить мене на руках, а мав би  я її носити…»

Тобто Йванові було набагато потрібніше підтримати іншого, подарувати йому оптимізм, який, у першу чергу, йому самому потрібен. Та він про це забував, як про щось само собою зрозуміле. Подібне чув і від Романа Гургеновича, коли той відвідував друга в останні моменти його життя. Зрештою, чим більше пригадуєш, тим глибше заходиш у невидиме замкнуте кавказьке коло, бо в такий спосіб нічого й нікому не докажеш.

Якось неждано-негадано до моїх рук потрапили зізнання Сергія Тримбача про такі епізоди, про які раніше не доводилося чути, хоча й багато разів спілкувався з ним і в Києві, і в Чорториї. Іван подумки мріяв, аби зняти хоч один епізод кадру з фільму про Тараса Шевченка, труну якого привозять після Санкт-Петербурга до Києва. Проте такого фільму досі існує…

Сергій Тримбач згадує про інший момент: Миколайчук, коли грав роль Поета у стрічці «Перевірте свої годинники», за сценарієм Ліни Костенко й Аркадія Добровольського, а фільм ставив тодішній дебютант Василь Ілляшенко. Поет пішов на війну і гинув. В епізоді похорону свого героя актор вирішив спробувати, як воно там, у труні. І попросив режисера, аби той дозволив «у натурі» лягти в домовину. Попросив ще й кришку закрити, цвяхами забити й опустили в могилу. Кількома лопатами  землі зверху накидали. Камера зафільмувала все це. Хіба можна повірити в таке? Ні, звичайно. Проте Ілляшенко запевнив Тримбача: усе так і було. «Витягнули труну з могили, віддерли цвяхи. Іван лежав блідий, яко крейда. Питає в нього Ілляшенко: «Ну, Іване, ще дублик?» Ні, каже, годі».

До речі, фільм Ілляшенкові так і не дали закінчити. Комісія аж із самого ЦК партії знайшла у відзнятому матеріалі чимало зловісних, ба навіть ворожих соціалістичному устроєві нюансів. Режисера разом із директором кіностудії ім. О. Довженка Василем Цвіркуновим викликали на Політбюро й дали прочуханки (сам Петро Шелест, тодішній партійний «президент»). Так би мовити, звірили годинники з партійними «тіпалками» –  і не співпало. Надійшла сувора  вказівка фільмовий матеріал спалити. Що й було зроблено. А стрічку почали з нульової позначки – з іншим режисером, Леонідом Осикою (у підсумку з’явилася відома стрічка «Хто повернеться — долюбить»). І з іншим виконавцем головної ролі, оскільки Іван Миколайчук категорично відмовився зніматися — на знак протесту проти такої наруги. Й Ліна Костенко зажадала зняти її прізвище з титрів. При будь-яких обставинах знаходяться люди, які не говорять про честь і гідність, а чинять так, аби це виглядало совісно, щоби не було соромно потім дивитися у вічі людям через роки і десятиліття.

На відстані віддаленого часу цей епізод з Іванового життя обростає якоюсь неймовірною правдивістю. Якби почув про нього років двадцять-тридцять тому, подумав би: брало при житті в людині бажання зробити щось таке, на що інші не здатні. При цьому забуваємо фактор часу, котрий у таких випадках усе неймовірно поглиблює і змушує на все дивитися очима правди. А правда і тоді, і зараз зостається непорушною. Її ніхто й ніколи не зрушить з місця. Це ми з вами рухливі, здатні мімікрувати, тулитися до того, що зараз ближче до душі,  правда ж – ніколи.

Натрапив на поезію Миколи Вінграновського, котру часто згадую, хоча подібних одкровень од цього великого поета, який з Іваном при житті добре зналися, можна знайти чимало. При одній із поїздок до Чернівців Микола Степанович попросив, їдучи на Німчицький перевал біля Вижниці, заїхати до Чорториї і познайомитися з Івановою матір’ю. Так і зробили. Зустріч і з мамою, і з музеєм-садибою були незабутніми.

Вірш, фрагменти якого наведу нижче, був написаний за один рік до смерті Івана 1986 року:

Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,

Там губи я торкнув твої, Вітчизно,

Там вивірив по тобі пульс любові,

Годинник людства – з стрілками життя,

На цифрах смерті – звірив із твоїм…

Ні, Батьківщино! Не лише стражданням

Чи радістю я звернений до тебе!..

Гадаю, подібні запитання назавше залишаються на вустах поета, актора, режисера, художника, бо він навіть після приходу смерті не боїться повторювати слова того ж Миколи Вінграновського, які промовляють про вічне, тобто саме про те, де немає місця для смерти, де існує простір для польоту непогамовної душі. І якби хто знав, як їй, цій душі байдуже, на якій квітці чи  на якому дераві спочиватиме вона після трудів праведних, котрим не судилося закінчуватися. Бо все, що промовляє замість них, –  Слово:

Може бути, що мене не буде,

Перебутній час я перебув,

Але будуть світанкові губи

Цілувати землю молоду.

І моєю літньою судьбою

На Поділля, Галич і на Степ

Карим оком, чорною бровою

Ти мене у серці понесеш.

Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш –

І на вік, і на єдину мить –

Біля себе, вічна і всевишня,

Знов научиш жити і любить.

17.ТАЇНА ЛЕБЕДИНА

Загірчило осені після третього серпня, заболіло геть усе, хоча ще й не час їй надходити, але виполоскали затяжні дощі всю Україну. Босоніж ступала чорторийськими пагорбами, вдивлялася сумовитими синенькими очима, проте нікого й нічого не впізнавала. Ніби ті ж яблуневі садки народили червонощокі плоди, і ті ж, начинені водами хмари плинуть у височині, і ті ж трави жухнуть-злягають до приплюснутої дощиськами землі в очікуванні косаревого шелестіння намантачених кіс….

Спинилася, чи спіткнулась на тамтому місці, де ще  донедавна стояла принишкла Іванова хата, котру наймолодший брат Юрко розібрав, струхлявілу на пні, аби сама не завалилася, тільки розюрмлені миші та дурохвості щурі пищали під прогнилою підлогою, догризаючи деревину-стариню. Відстояла, відболіла, відсвітила прозорими вікнами на всі світи та й злягла нікому не потрібними поліньми, що колись називалися зрубом, засіваючи довкілля смерековим духом, од якого зостався лишеньки призабутий спогад.

Осінь нікого не впізнавала – ні малого, ні старого, просто  йшла, аби йти, аби час не зупинився. За нею сопіла й завивала вітрами і першими сніжницями зима з фуфалицицями, обіцяючи ще й люті морози. Як же незатишно ставало на душі. А може, й вона подалася за Йвановим, знищеним життєвими негараздами  тілом? Хотіла повернути на широченні опуклі стави-очиська перед Черемошем, забаглося їй прихилитися, де цієї пори насувається пустка, хоч вовком вий. Намацувала босоніж дорогу за село, воліла стати на тертий гостинець, аби відійти, проте невидима сила притримувала за поли, не давала переступити через саму себе. Розчаровано уявляла свій прихід, де ніщо ні війне, ні шелесне. Птаство давно помахало крилами над рідною землею до вирію. Хто куди! Горобці, синички і навіть зледащіле вороняччя позасідали в теплих гніздах, стурбовано виглядаючи тепла і затишку, а ще крихту хлібця. Так би й стояла-стовбичила, якби не відчула нутром, як шелестить на вітрі крилате роздолля, розтинаючи все довкола, розвіваючи терпкий присмак життя. Й осінь побачила, як на перший став, котрий найближче до Чорториї, в якому вода не прогрівається навіть літньої спеки до 3-4 градусів, тому й не замерзає зимової хуги, одне за одним почали приземлятися з неба велетенські білі лебеді з рожевими дзьобами, довжелезними шиями. А ще вони мали отакенні крила, під одним замахом якого півземлі ховається, а пів – чекає на друге крило. Он які вони були. Сідаючи пара за парою, так щільно прикривали плесо, що й притихлої води не було видно. Міцно вгніздившись, відчуваючи тілом усе плесо, пара за парою, а з ними і всі розманіжені кралі-лебідки, гордо підносили високо начеплені голівки з рожевими дзьобами, весело викручуючи на всі боки і раз по раз занурюючи їх у воду, промовляли самими заокругленими очима: «Ох, як тут славно, ох, як тут фай-й-й-но». Недарма ж і брат наш Іванко-Нуцко не любив покидати ці плеса-роздолля. Ось де ми будемо зимувати, не пилуючись, що морози скують кригою гони, відберуть їжу, змусять думати про наступні перельоти у пошуках пташиного раю. Ось він рай, який тобі ще потрібен. Це твій рай, не міняй його нікому, не роздавай, не ділися. Тепер він належить лишень тобі й нікому більше.

Вони, птахи, поважно перемовлялися поміж собою й навіть не зауважували, що їх підслуховує босонога жінка з пошарпаним вітрами волоссям. Тільки очі світилися синькою і літеплом, котрі не хотіли полишати осінь. Відтоді вони й подружилися. Осінь ступає у зиму, аби через весну і літо повернутися знову, а лебедина зграя туди, де звикли народжувати геть не подібних на себе пташат, не вірячи, що з них повиростають красені чи красуні. Тоді Йван залишається наодинці… з Божою благодаттю і природою, чорторийськими маревами-видінннями, аби вкотре і вкотре долати шлях у тисячу літ, спершу навчаючись ходити, а відтак літати, оживлюючи вишні і яблуні, смереки та берізки, міцно притискаючи до грудей денцівку, оберігаючи Різдво, Маланку, Василя і переберію для прийдешніх чорторийців, аби дивували Всесвіт своєю набожною величчю. Бо  «любив пізньої осені забиватись у загату, а ранньою весною збирати бриндушки у коршві. Часто там заблукувався до півночі (звичай­но, не сам). Хоча став «дорослим», мав 13 років — а все одно бігав по горбах, грав у тишину, дивився, як засинають світла у маленьких віконечках сільських хат. О, яка ти прекрасна, Чорториє, майже кожний твій закуточок мені до болю знайомий, рідний. Як я дав­но бачив тебе… Як я давно бачив вас усіх, рідні і нерід­ні люди; навіть ті, що принесли мені стільки болю і білої гарячки. Я страшенно знудьгувався за Вами… Мені зовсім не стидно за себе, що упав у такий розпач… Бо що прекрасне — то є прекрасне… І ще скажу: «Людино, заплач, коли тобі дуже важко, сльоза — це твоя не замаскована людяність!». А людяність — це Всесвіт­ній бог. І я не стидаюсь людяності…»

Він уже остаточно вирішує зимувати саме на цьому незамерзаючому ставові. Гадає, якщо лебеді тут виживають, то чому має запропаститися моя душа. У Чорториї – люди добрі, з великими неторканими душами. Бо ж і до лебедів приходить біда. То люті морози так сковують увесь довколишній світ, що ніде й рісочки не ущипнеш від морозу-лихоманця. Тоді приходять чорторийці і всі, хто їм співчуває, й возять то збіжжя у міхах, то інші корми, які й не дають повимирати красеням та їх красуням. Щоправда, приходять також інші випроби. Насунувся на лебедину зграю пташиний грип. І що воно за така біда, самі й люди не знають. Складається враження, що потихенько пробує оживати й Вічний Жид, бо ж він таки вічний, як не крути. Він таки Чорнобог. Якщо не боротися з ним, то життя утратить усякий рихт. Ось чи тільки доведеться  і в цьому раю Нуцкові боротися. Бо ж боровся там, на Землі, а що робити над землею, в повітрі, де так багато простору і дихати легше. Та чи можна прожити? З’ясовується, що й життя можна прожити, а як бути далі, ніхто не знає. Ви так собі думаєте. Поспитайте Йвана. Він же ж невипадково назавше оселився в Чорториї. Тут і до батьків та їхніх могил ближча. І родичі тут, і рід підростає. Бо ж нема йому насправді переводу.

Нуцко нікуди не поспішає, знає: у нього попереду – неперейдених тисяча літ. Він таки переміг Вічного Жида і всяку нечисть, як юний герой Богданчик, котрий носив у пазусі лелече яйце, з якого мав вилупитися власний дідько, аби допомагав боротися проти того, що не могли втримати у міхові бузьки, тому й розпустили нечисть землею і були покарані Господом крилами з чорною ознакою. Все повертається на круги своя, відбувається за Божим велінням. Творче, хто пізнав Твій промисел, землею ходити не зможе – тільки літати, як лелека-бузьок, як найкращий у світі птах – лебідь, високо високо, спускаючись на грішну землю тоді, коли треба стати комусь у пригоді. Стань у пригоді приблудним, Апостоле правдолюбія! Стань. Твої володіння сполучилися з неземними і творять істинну гармонію духу, що з кожною миттю стає непереможною, бо ж сотворена з Божою поміччю і ласкою, благословенна, озвучена Господнім промислом.