Думками любові обійняти Україну, мову, слово: «І ми читая оживаєм / І чуєм Бога в небесах» (Тарас Шевченко). Неможливо осмислити, пізнати те, чого не любимо: «Народе мій, замучений, розбитий / … / Твоїм будущим душу я тривожу… (Іван Франко, «Мойсей»). Життя людини, громади має сенс в осягненні Єдиного начала усього сущого – Бога. Про це писав і Тарас Шевченко, осмислюючи глибинну сутність нашого небесного Творця: «Не нарікаю я на Бога, / Не нарікаю ні на кого». Але чомусь так ведеться упродовж усієї історії, що людство, народ і кожна людина шукає і знаходить винуватців своїх страждань, злиднів, бід поза особистісним буттям – своєї ж вини не визнає, завжди маючи напоготові оправдання бездіяльності. Підтвердженням цих розмислів може слугувати ось цей фрагмент біблійної історії:
«І промовив Господь: “Хто сказав тобі, що ти нагий? Чи ти не їв з того дерева, що Я звелів був тобі, щоб ти з нього не їв?”
А Адам відказав: “Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева, – і я їв”.
Тоді Господь Бог промовив до жінки: “Що це ти наробила?” А жінка сказала: “Змій спокусив мене, – і я їла”» (Книга Буття 3:11–13)** (Тут і далі).
Почуття вини – це наше, українське, чи нав’язані нам стереотипи? Порозмислюймо над іншою історією (уважно прочитаймо V розділ поеми «Катерина» Тараса Шевченка). Найменша людина (українець) – хлопчик не шукав винуватців свого бездомного життя, а став поводирем і поніс світові світло правди: «А тим часом старий кобзарь / “Ісуса” співає».
Суспільність не схильна заглиблюватись у роздуми – мислити здатні одиниці. Багато людей уникають думання, роздумування або ж мислять і висловлюються недбало, через що маліють, нібито повіривши Германові Гессе: «І певна річ, вони (люди. – Б. Д.) не хочуть мислити, бо створені для того, щоб жити, а не щоб мислити» («Степовий вовк»). Українці ж – думаюча нація із вродженим менталітетом господаря рідної землі (ніколи не зазіхали на чуже). Народ усвідомлює, що все в житті здобувається важкою щоденною працею, бо людина народжена для праці і для того, щоб радіти ділами своїми: «Сковорода, мабуть, чи не першим із філософів нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду» (В. Шинкарук, І. Іваньо, «Григорій Сковорода». У кн. «Григорій Сковорода. Повне зібрання творів у двох томах», т. І). Тут заслуговує на увагу наше прислів’я: «Сім раз відміряй – один раз відріж».
Пригадав фрагменти «Роздумів» доброго знайомця (ходили одними й тими ж коридорами Львівської Політехніки, спілкувалися, були взаємоприхильними) – Володимира Перхача, академіка Академії інженерних наук України (відійшов за межу в 2005 році). Йому належать слова: «Житимуть нації, мовою яких говоритимуть комп’ютери. Така крилата правда…», і він доклав немало зусиль, щоб комп’ютери заговорили українською мовою.
Українцям Бог подарував мову, яку ми вважаємо мовою любові, інтелектуалів, а «українську філософію часто називають кордоцентричною, тому філософія серця є візитівкою вітчизняного способу мислення» (І. С. Захара, «Україїнська філософія»). А дехто вважає, що саме кордоцентризм – наша, українців, трагедія… Тож українців можна назвати такими, що в них «Кожний ніжний рух сердечний» (Олександр Олесь), мислителями щоденного життя, думка яких випереджає дію: «Шлях до вирішення сенсовизначальних проблем людини філософи (Б. Паскаль та Г. Сковорода – Б. Д.) здійснюють через апеляцію до внутрішнього духовного світу людського буття – “серця”» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка). Щоб бути гідними таких означень, існує потреба в одному-єдиному кроці поступу – позбутися стереотипів і бути цілісним в усіх проявах нашого життя. Думка мусить випереджати дію. Серцю не накажеш, але хай наші вчинки керуються думкою серця. Оберігаймо своє серце: «Людське серце найлукавіше над все та невигойне, – хто пізнає його?» (Книга Єремії 17:9).
Думки щодення… Дбаймо про те, щоб наші думки, дольки думок, думки на віддалі сльози, сльози думок, думки мовчання, болю, печалі, плачу, радості, вічності, думки гіркого полину, євшан-зілля, думки материнської і батькової сльози не падали на почорнілу, зранену, обмиту кров’ю землю – святі ж бо вони, як і всяке діло Творця.
Слово передає думку. Пам’ятаймо, що «В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами» (Сааді, «Бустан»). Сказані слова «володіють нами» – будьмо правдомовцями, пильнуймо своїх слів, діймо у відповідності зі сказаним словом, оберігаймо рідну мову, бо «думка і мова відповідають одна одній» – це структура дійсності.
Життя спонукає кожну людину до праці – твори, бо такий закон життя. Пригадаймо Шевченкове: «Не дай спати ходячому». Наша пам’ять раз у раз нагадує про недоговорене, недолюблене, незрозуміле, загадкове, непізнане, недочитане – те, без чого людина не може бути цілісною. Перебуваючи в постійних розмислах думок пам’яті щодення, усвідомлюємо моменти, які виховують нас, залишаючи слід у заглибинах мозку, зморшках буття. Життя…
Думки, слова… У Всесвіті все – інформація. Енергія думки матеріалізується. Людські думки записуються на носіях пам’яті ноосфери, об’єднуються, взаємодіють, пересилаються тим, хто здатний прийняти і реалізувати їх на добро – бачимо це в щоденному нашому житті. Думки передаються подумки й з допомогою слів рідної мови… Дехто вважає, що й Інтернет – діє на ноосферу… Хтозна-хтозна… Матерія, енергія, інформація – нескінченна тріада Всесвіту… В день людство одержує 5 ексабайтів інформації. Вважається, що ми сприймаємо одну мільйонну частку інформації (неможливо це осмислити). Всі ж проблеми розпочинаються, коли ми з автоматичного переходимо на ручне керування (втручаємося в природний плин процесу).
Зважте: українці звикли до того, що долю дитині дає мати (означення слова «материзна» в розумовому і духовному значенні), її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти, як щастя… Бездумна людина погубить усе… і своє, і те, що їй не належить. Оберігаймо, примножуймо наші думки щоденні – це наше життя, життя громади…
Працюймо над тим, щоб істинний світ не перетворився на байку, про що розмислював ще Ніцше, а ми не були байкарями, які про це оповідають: «І поклав я на серце своє, щоб пізнавати премудрість, і пізнавати безумство й глупоту (не моє воно і не варте зусиль – Б. Д.), – і збагнув я, що й це все – то ловлення вітру!..» (Книга Екклезіяста 1:18). Вітер то є, а то його нема. Як то буде? Хто зловить нам вітер і оповість про його таїну – був він сивим, премудрим чи ні?.. А що ж мені, нам? Іти, не зупинятися: «Іди до мурашки, лінюху, поглянь на дороги її – й помудрій» (Книга приповістей Соломонових 6:6)…
______________________________
*«Арістотель вважав, що думка і мова відповідають одна одній, тобто, що зі структури мови можна дійти висновку щодо структури дійсності» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія»).
**Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту – переклад 1962 року професора Івана Огієнка.
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів