В мові кожного народу закладений
і шлях до Правди, і шлях до Істини.
Павло Мовчан
«Мої рядки і я навколо сам» (Григорій Кочур); а чи й сам, коли думки пам’яті – живі й розумні істоти постійно зі мною прогулюються в духовному просторі мого незбагненного буття посланцями вічного, невидимою енергією духу лягають на папір в пошуках гармонії життя: «Гармонійно-оптимальне співвідношення інтересів особи та суспільства можливе за умови, коли людина керується почуттями обов’язку і відповідальності, а гуманітарно-прогресивний ідеал стає суспільною нормою» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка).
«Книги – друга моя материзна» (Мирослав Дочинець). Читання формує здатність мислити й виховує особистість. Виховання особистості у глобалізованому й екстенсивному просторі людських стосунків много важить, а ми, здебільшого, не помічаємо, не бажаємо усвідомити, що необхідно працювати, хоча б щось створювати для поступу цивілізації, зміни світу. У цьому й суть «Материзни», про яку не раз нагадував Пантелеймон Куліш.
Тут доречно згадати старозавітну настанову: «Нехай книга цього Закону не відійде від твоїх уст, але будеш роздумувати про неї вдень та вночі, щоб додержувати чинити все, що написано в ній, бо тоді зробиш щасливими дороги свої, і тоді буде щастити тобі» (Книга Ісуса Навина 1:8). Людина з книжкою… Якою книжкою ? Пам’ятайте – написане залишається! І тут напрошується думка із «Дерева над водним потоком» Петра Сороки: «Письменник відповідальний і за те, що пише, і за тих, до кого потрапляє його книжка».
Євген Маланюк ще на почотку 50-их XX століття виснував думку, що нечитання знесе Україну зі світу. Чи щось помінялося? «Критик Євген Баран стверджує, що “ми живемо у час нечитання”, однак не зважується у цій ситуаці назвати крайніх. І я теж не беруся судити, наскільки ця інформація безнадійна» (Василь Слапчук, «Чистий четвер»).
Читаймо вечорами вголос своім дітям – це єднає родину, позбавляє їх телефонно-комп’ютерної й телевізорної залежності. Читаймо дітям те, що й нам цікаве. Шукаймо дітям, собі потрібну книжку. Доречна думка Умберто Еко про те, що інтелектуали повинні радити політикам читати потрібні книжки. Бачу вашу усмішку – сміх додає здоров’я!..
Вольтер казав, що люди мало розмірковують, недбало читають, поспішно думають… Постійно думати втомливо, і людина знаходить багато причин, щоб її душа «відпочивала». Якось воно буде… Не буде, бо найстрашніше, що є в людині, – це підступна байдужість до всього й усіх, а особливо – до себе. Наша душа мусить трудитися, але так, щоб усе, що ми робимо, не суперечило логіці буття.
Упродовж життя добра книжка вказувала мені шлях. Правдою, тільки правдою має думати, жити людина. От Горацій, «змалку взяв собі за девіз: “Сміючись говорити правду”» (Андрій Содомора, «Жива античність»).
Читання – доторк до слова життя. Мозок вбивають лінощі. Мозок гнучкий в будь-якому віці, але його необхідно вправляти, тренувати, використовувати за призначенням. «Мозок стимулює: ЧИТАННЯ, ПИСЬМО» (академік Олег Кришталь) і все, що спонукає до РОЗДУМІВ. Пригадаймо переконання Івана Пулюя про те, що закон збереження та перетворення енергії поширюється й на духовну царину, бо правду знищити неможливо: «Закон, що сила не пропадає, має загальне значення, бо він править не тільки фізичним, але й інтелектуальним світом» (Ірина Фаріон, «Мовний портрет Івана Пулюя») і ще таке означення: «Закон непропащої сили в світі людських відносин, культури – це істина. Істина не зникає. Де правда – там повинна бути перемога».
Людина, яка не читає – бездумна людина і стає рабом чужих думок. Силкуймося… Книги читаймо, роздумуймо, споглядаймо багатство довкілля, впиваймося його красою — іншого способу пошуку істини, пізнання мудрості й духовного вдосконалення світ не знає…
Книжка – це розмова з живими і мертвими, наше минуле і майбутнє (libros lege, книги читай. – Катон).
Сльози думок пам’яті, життя, щоденного буття… Думки пам’яті… Один мудрий чоловік напучував мене в тому, що думати й чужими, вивіреними життям та правдою думками, – це також труд, праця, мистецтво, вони-бо, передумані, переосмислені, просякнуті теплотою й переживаннями серця, не є вже й чужими… Вони, думки, наповнюються духом, енергією свого рідного «Я».
Мирослав Дочинець пише, що він «ліпший читач, ніж письменник». Один мудрий чоловік сказав йому, що «Добра книга – то розмова з Богом…» Коли читаємо, роздумуємо – будуємо своє «Я». Для цього потрібно постійно протирати від пороху книжки і дзеркала своєї пам’яті: «Тепер я зрозумів, що дзеркала не просто треба, а вкрай необхідно протирати. Це допоможе нам більше пізнати себе і життя» (Михайло Слабошпицький, «Протирання дзеркала»).
Дивна це річ – наука читання. Щойно з однієї книжки сотав думку, а вже з полички прочитаного доречно проситься до рук друга… Лос Анджелес: 2013 рік, вибори мера, 1.8 мільйона зареєстрованих виборців, на вибори прийшло 16 відсотків. Байдужість: «Моя хата скраю, я нічого не знаю»… «Демократичне суспільство буде могутнім тільки тоді, коли більшість його учасників братиме активну участь у виборах і в житті спільноти» (Кен Робінсон і Лу Ароніка, «Школа майбутнього…»).
Пам’ятаймо про давнє українське козацьке прислів’я: «Моя хата скраю, першим ворога зустрічаю».
«…в тіні мудрости — як у тіні срібла, та користь пізнання у тому, що мудрість життя зберігає тому, хто має її» (Екклезіаста 7:12). Бо ж записано, для когось записано: «Погине народ Мій за те, що не має знання» (Книга пророка Осії 4:6а). Знання – життя…
Книжка була і продовжує бути найбільшим ворогом сердечної закам’янілості. Її вплив на людину досі не розгадано, бо сама вона – найдивовижніший винахід людства. Книжка відтворює внутрішній світ автора, його знання й життєвий досвід, муки і переживання його душі, найсокровенніші роздуми, — і якщо, читаючи її, співпрацюємо з автором, то накладаємо власні думки, своє життя на авторські роздуми, на його життя – зіставляємо, робимо висновки, змінюємося. Мудрішаємо!
Читаю книжку: «Із численних світів, не отриманих людиною в дар від природи, а створених нею самостійно із власного духу, світ книг найбільший. Без слова, без писемності і без книг немає історії, немає поняття людства» (Герман Гессе, «Магія книги»). Велике то щастя гуляти думками пам’яті, бо й таке написане: «На противагу Гайдегеру, для якого Ніщо в жодному разі не створене людиною. Сартр уважав людину джерелом Ніщо. Не через те, що вона знищує буття, а через те, що перетворює його на минуле» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія»). Істина буття…
Якось довелося мені прочитати три книжки досить відомих авторів, і збентежився тим, що жодна думка цих авторів не зачепила мене, не запам’яталася. Чому?.. Може, там і не було живих та розумних думок?
Зустрічаю знайомого, розпитую, як живе, про що думає, що читає?!
— Нема, нема часу – нічого не читаю…
«Запросив» його з Маленьким принцом «відвідати» четверту планету (з однойменної повісті Антуана де Сент-Екзюпері), відмовився…
Де ж та людина любові й думки, яка щиро й сердечно поділиться своїм добром, духом єства, словом, прагнучи пробудити зі сну байдужості суспільність? Яка, увібравши в себе рідне слово й усвідомивши свою відповідальність перед теперішнім та прийдешнім, готова створювати літературу високого гарту, щоб у такий спосіб робити все для відновлення душевного (духовного) зв’язку інших людей зі світом любові до всього сущого, для пізнання єдності малого з великим і непізнаного очевидного…
Є велика потреба пробудитися до життя. Одні люди невиразно, а інші дедалі сильніше відчувають цю потребу, яка ширяє в нашому зіпсутому просторі.
Думки пам’яті і повчають, і допомагають жити, бо вони таки живі й розумні істоти. Інколи годі й заснути, бо думки в голові гудуть, як бджоли. Сідаємо за письмовий стіл – і де та думка пропала? Тому пам’ятаймо, що наш мозок для роздумів потребує поживи щоденної, а не випадкової. Конче важливо дихати живими і повітрям, і думками, насолоджуючись запахом думки рідною мовою.
Пригадую 1983 рік, факультет підвищення кваліфікації Київського політехнічного інституту. Недільного ранку купив квіти і поїхав до Канева. Наступного дня доцент із Сум, єврей, підходить до мене і каже: «Я заповажав тебе». Чому він мені це сказав?.. Чому євреї знають свою історію, шанують предків, батьків, люблять одне одного, а ми часто якісь не такі?.. Як тут не затужити, але так, щоб ніхто не бачив, над словами нашого батька Тараса Шевченка:
Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позамивались…
Все розумне має свої межі, але чомусь лише людина здатна виходити за встановлені доцільністю межі, за межі законів логіки буття. Біймося думати без участі серця, щоб не наздоганяла думка дію. Чужі думки переосмислюймо і розумом, і серцем.
Цей світ незрозумілий, дивний, надскладний та химерний, як і деякі думки. Загадкові прикраси, речі вільно побутують у нашому житті, а ми, не звертаючи достатньої уваги на їхній потаємний зміст, легковажимо цим… «Хрест, аркан і стріла – прадавнє знаряддя людини, нині їх принизили чи звеличили до символів; не знаю, чому вони так зачаровують мене…» (Xорсе Луїс Борхес, «Перевтілення»). Я знаю, і це мене бентежить.
Тисячі філософів, сотні тисяч книжок, а людина й досі не має розуміння сенсу свого життя. Я ж думаю, що сенс буття людини – побільшення свого інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом, в русі до перемоги над чужими стереотипами.
Пам’ятайте – написане залишається! І тут напрошується думка Климента Александрійського: «Розважніше за все не писати, а навчатись і вчити усно, бо написане залишається» («Стромати»).
Кожна думка має мати свій грунт, і якщо вона правдива, то є життєвий результат її дії. Дія ця надпотужна, неймовірної духовної сили:
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Найбільший гріх людства – роз‘єднання. Тому мусимо усвідомити, що добре думати й читати, але необхідно ще й діяти, бо дія дає думці життя. Думка без життя, життя без думки – мертві.
І завжди слова – у парі з думками, які випадкові, часом химерні, хаотично сплетені у жмут такого неоднорідного, але живого, мислячого людського єства, – можуть розбудити нашу свідомість до глибоких роздумів, пошуку своєї інтелектуальної стежки. Пізнаймо себе й інших задля віри, надії й любові!
«Я, пане, письма не знаю, але окуляри то вжиткую щось уже дванадцятий рік. Так собі знаю з ними …» (Лесь Мартович, «Забобон»). Письмо ми знаємо, комп’ютери вжиткуємо, але книжок не читаємо.
Війна… Поїзд Львів-Москва. Думання поза межею логіки буття, всього сущого і уявного. Ми повернемось і подивимося у ваші душі… Чи не змертвіють наші очі, коли в них подивиться воїн добра? Рано або пізно, та він таки подивиться… Тому завжди на часі невмирущі слова нашого Кобзаря: «Учітеся, брати мої! / Думайте, читайте».
Подумки сягаю нескінченного, словами ж – передаю частинне. Дух Божий всюди й у всьому. Сягаємо краю, а далі – новий початок, нескінченність. За кінцем – початок… Як і в наших думках… У світі немає нічого, що не слугувало б стимулом для мислення, — від мізерного насіння гірчичного дерева до велетенського багатства зоряного неба.
Напис на стіні концтабору… «Якщо Бог існує, то йому прийдеться просити в мене прощення». Примітивне розуміння сутності Бога. ХТО ПОБУДУВАВ КОНЦТАБІР ???
Людина поставила себе у центр Всесвіту і вважає, що все слугує їй і обертається навколо неї як єдино можливого центру: «З погляду вічності – сумна на всім печать: / Усе довкола – перелітні тіні» (Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»). Ми ж – пилинка пилинки і живемо момент моменту в цьому незбагненному, нескінченному світі. Поетка ж розмислює так:
Жорстокий світ, його створили ми
Зневагою до Божої поради.
Тепер самі благаєм, Бога ради,
Вказати шлях до світла із пітьми.
Жорстокий світ?.. Його ж створили ми.
Тетяна Хоменко,
«На висоті тремтливої струни»
«Я повернусь і подивлюсь у ваші очі». Пам’ять – зберігати погляд тих очей, тисячі очей… Яку ж «потрібну думку» виснуємо з пам’яті ми, коли нам зазирнуть в очі з віддалі дихання людського, віч-на-віч, а ще й скажуть: «Подивися мені в очі»? Біймось перетворитися тоді на людину з очима мертвяка. Один із тих, які повернуться, таки воскреснуть… Степан Стефурак (4.08.1995—22.09.2014) – боєць Правого сектору, захисник Донецького аеропорту, студент Тернопільського технічного університету ім. Івана Пулюя (народився у с. Топорівці Городенківського району, що на Івано-Франківщині). Його старший брат Василь (1993 р.н., поранений 20 лютого 2015 р.) привіз тіло Степана батькам і двом молодшим братам до рідного села. Як бачимо, історія пишеться кров’ю братів Стефураків… Історія пишеться кров’ю – зрошені кров’ю степи, інші терени України: «Степи, степи… Широкі і безкраї… І де не глянь – могили. Мовчазні степові могили, сиві від полину та вічності» (Юрій Коваль, «Зелена Україна»).
Життя, слово, філософія… Філософія – також слово. Що ж говорять про неї словники? Філософія – походить від грецького слова, любов до мудрості; форма суспільної свідомості, яка виробляє загальний цілісний погляд на світ (Що не філософ, то інший світ); наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та мислення (Тут – Великий тлумачний словник української мови). Філософія – продукт суспільного замовлення. Насамперед тому, що, як зауважив ще на початку 1990-х років Володимир Перхач («Роздуми»), «спільний істотний недолік усіх філософій – відсутність науково обґрунтованого методу в сенсі теорії великих систем». Ернест Резерфорд, лауреат Нобелівської премії з хімії 1908 року, який вважається найвизначнішим фізиком-експериментатором ХХ століття, свого часу сказав, що тільки фізика є наукою, а все інше – колекціонування марок (фізика включає в себе математику й хімію – це три стовпи піраміди знань): «Так Мартенс і Шнедельбах розрізняють “філософію як науку”, яка надає перевагу зв’язку з предметом, і “філософію як просвітництво”, яка висуває на передній план ставлення суб’єкта до самого себе» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія»). Зрештою: «Багато «в небі й на землі такого, що нашій філософії й не снилось» (Ігор Мойсеїв). Філософія – коло, яке немає початку і кінця.
Часто дивимось у дзеркало, щось там бачимо, та не себе, не себе – «свого опонента, якого знаємо значно менше, аніж будь-кого зі своїх друзів: “Nosce te ipsum” (Пізнай самого себе)» (Андрій Содомора, «Поезія. Проза»). Звідси всі наші біди: не заглядаємо у дзеркало того, що принесе нам і людям поруч найбільшу користь, – дзеркало книжки, бо вихід із лабіринту, з небуття душі й серця – у слові, а слово – у книжці; libros lege (книги читай)…
І все тут – із моєї пам’яті; це крихти, які залишилися від прочитаного й передуманого, хутко зібрані й зафіксовані на папері, душевним поривом, для поживи єства.
Думаймо про те, щоб не бути байдужими до людей, зокрема – й до себе, постійно повертаймося до того, що залишилося в пам’яті після прочитаного, вчімся читати, осмислювати. Надалі згоджуємося з Сенекою: «Дозвілля без книжки – смерть, гробівець для живої людини».
Плекаймо свою пам’ять, бережімо, примножуймо її читанням, роздумами, бо в будь-якому віці мозок гнучкий, здатний зберігати незліченні обсяги інформації — як і Всесвіт. Він чи не найбільше з усього створеного Творцем слугує вічності. Докладаймо зусилля, щоб не загубитись у вічності…
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів