ДУХОВНА ТРІЙНЯ ІГОРЯ ПАВЛЮКА

Павлюк Ігор. Торф: Лірика / Передм. Василь Пазинич / Серія «Бібліотека «ХРЕЩАТИКА». — Друкарський двір Олега Федорова, Київ, 2025.  — 304 с.

Богоєднання. Записки поета Ігоря Павлюка: Книга друга / Худ. оформл. Віталій Бірчак / Авторська передмова: Дорога до Літургії. — Львів: ЛА «Піраміда», 2024. — 520 с.

Павлюк Ігор. Бут. Історія України у драматичних поемах / Авторська передмова: Мій театр. — Харків: «Майдан», 2024. — 312 с.

.

БІЛА ВОРОНА ЗАВЖДИ У ЧОРНИХ СПИСКАХ

Упродовж останніх трьох місяців одна за одною побачили світ аж три книги Ігоря Павлюка, які сам автор полюбовно називає своїми духовними дітьми. Та ще які гарненькі вродилися! Якщо сторінки кожної умовно перевести у міру ваги, то кожне дитя — за триста сторінок, або ж понад три кіло. А середульшому — п’ять двісті! Себто, ця книга, вже друга під назвою «Богоєднання», увібрала 520 сторінок цікавезних афористичних записок письменника, які він відверто пропонує любителям крилатих висловів та розмислів, а також тим, хто із користю для свого духовного розвитку заглядає у творчу лабораторію митця і сплітає вінки із терну та лавру на Божій дорозі. Ігор Павлюк присвятив це видання своїй бабусі Тетяні Герасимівні Вовкотруб (Глусь у дівоцтві), яка навчила його ще змалку молитися, а також тещі Марії Феофанівні Петрук (Волошкевич), котра привела до Храму, а також, як зазначає автор, «…усім, хто веде, тягне, штовхає мене до Любові…». Вочевидь, не випадково епіграфом авторської передмови «Дорога до літургії» є слова старця Олександра Кілара: «Дійсністю є на Землі час, проведений в молитві та любові, все інше колись не матиме значення…».

Не був би поет Поетом, якби міг стриматися у цій прозовій за формою, а по суті духовній за змістом книзі не розпочати із вірша, що відкриває усі файли спресованих у словах емоцій:

Насправді все просто:

Фатально подібні труна і колиска.

І зрозуміло:

Біла ворона завжди у чорних списках.

Тінь Чумацького Шляху – Дніпро –

Там десь стає солоним.

Тут десь Його ребро

Її лоном.

Насправді все просто:

Героїв люблять юди

Й баланди миска.

А справжні вірші –

Посмертні

Безсмертні

Записки.

У такий спосіб автор виявив ще одну яскраву грань свого таланту — уміння сказати коротко і влучно, як і його духовний побратим з іншого часу  — американський  письменник, гуморист і сатирик Марк Твен, котрий застерігав: «Ніколи не сперечайтеся з ідіотами – ви опуститеся до їхнього рівня, де вони вас задавлять своїм досвідом». Наш поет не сперечається, не змагається за істину в останній інстанції. Силою сконцентрованої думки, вираженої у ємких фразах, ризикуючи стати білою вороною у сучасному українському літературному процесі, він відкриває читачеві очі на здавалося б очевидні речі, явища і події, висвітлює темряву людських душ, навертає на християнський шлях любови і віри.

Ігор Павлюк зізнається, що за майже сорокарічну письменницьку практику у нього зібралося сотні блокнотів із записами. І якось під час душеспасенної розмови за кавою зі своїм добрим приятелем, видавцем Василем Гутковським добродушно «пожалівся», що вже на всьому цьому записному-запасному добрі їсть і спить… книгами, журналами та мішками із блокнотами накривається… Зустріч із прихильним видавцем, який знає ціну беззаперечному таланту, і визначила подальшу долю записок, які згодом були упорядковані в окремий багатотомний рукопис і вже, як бачимо, видані двома окремими книгами під багатообіцяючою назвою «Богоєднання». Це своєрідна трансформація різножанрових текстів письменника останнього десятиріччя у молитву, на духовно-душевне єднання із Творцем, на несподіване одкровення самому собі: «Раніше я писав для себе, потім – для сучасників, потім – для нащадків… А тепер для Отця Небесного…».

Загалом ця богонатхненна книга зовсім не провокативна, а навпаки, —толерантна, не боїться дискусій (бо де Господь, там нема тривоги, страху), а кличе-спонукає до роздумів як при виборі духовного шляху потенційним читачем, так і до розмірковувань на самому Шляху. Тут є риторичні запитання і є запитання, на які автор не знає відповіді, на які не знає відповіді все людство… Бо «людині не дано знати долю того, що вона посіяла, що й казати про те, як розпорядиться її спадщиною потомство. Але це знає Бог, що стояв над усім, і цього достатньо».

Тим не менше, «Богоєднання» адресоване пошукувачу найголовнішого, — чинного єднання із Тим, хто створив нас. І дуже добре, що видання є хрестоматійним додатком до монографії письменника, доктора наук із соціальних комунікацій Ігоря Зиновійовича Павлюка «Українська авторизована поезія: світоглядні традиції та тенденції», що також готується до друку.

.

З ВОГНЮ І ЖАРУ ЗОРЯНОГО ТОРФУ

Найостанніша із віршованих дітей Ігоря Павлюка – книга лірики «Торф», не поетична назва якої напозір збиває з пантелику, викликає подив. Здавалося б, що спільного має поезія з отим суто виробничо-технічним терміном? Та у тому і суть! Автор добірної, високохудожньої лірики – чародій перетворення звичайної глини слів на довершені поетичні амфори для мудрої метафоричної мислі. До того ж вони майстерно випалені на живому філософському зоряному вогні торфу, яким щедра його рідна Волинь, Україна. Його глибокий золотий «Торф» – багатогранний і багатошаровий, вражає своєю щирістю, без будь-якої награності і фальші. Предметом поетичного дослідження автора щонайперше «є оте дерниння, що лишається від людських цивілізацій і давніх епох, від нашої непростої минувшини, від людських стосунків, у складі яких є любов і ненависть, вірність і зрада, правда і неправда, добро і зло, заздрість чорна і завидки білі», – зауважує автор передмови до збірки поет, член Національної спілки письменників України Василь Пазинич. Досліджуючи векторну графіку поетичної збірки Ігоря Павлюка, він акцентує увагу на найболючішій та найактуальнішій наразі темі для всіх нас – темі багатовікової визвольної війни від ординської московії, що фактично вже переросла у світову. «Творів сильних про неї – обмаль, банальщини – доста і більше, – справедливо каже Пазинич. – А ось у Ігоря Павлюка несподіваний синтез думок Еріха Ремарка, який показав усі жахи кривавиці такими, як вони є, і фольклорної міфології Лесі Українки («Війна у лісовій пісні»), дав неймовірну демонстрацію надлюдської сили і надлюдського болю українського народу: «Лукаш ув окопі чекає, стріляє уміло. / Сопілково плаче душа забинтована тілом. / Травою й деревами стали його побратими: / І той, що рве греблі, і той, хто боровся зі злими. / …Хтось піснею стане тією іще, лісовою. / Як мавка — сестра моя — стала тепер медсестрою».

У віршах Ігоря Павлюка справді багато, іноді аж за край, того болю, «могильної глибини печалі» та «солоного меду осінньої пори». Його поетичні тексти обпалені жаским полум’ям людських пристрастей «…між собою і Раєм», їх пронизують холодні вітри темних часів, що залишають самовбивчу «…тінь людської зграї». В усвідомленні тривожних реалій цього світу, все ж це не відчай, а своєрідна захисна реакція, вищий ступінь язичесько-християнського оптимізму («Моя душа святіє… і світає»), характерна для істинного патріота своєї Батьківщини: «Волинь – то воля воль, / Озерний сон зорі / Оспіваний в піснях, / Обласканий в повір’ях. / У Космос пахне торф, / Сік древніх яворів, / Трояндова олія надвечір’я».

Багато людей, можливо, не в захопленні від такої оголеної правди, адже в ній очевидна тернова істина про нас. Не всім приємно бачити своє заспане зображення у дзеркалі історії після десятиліть державотворчого сну та марення про незалежність, особливо після важкого похмілля війною. До того ж люди, не обрані на тяжкий іспит безмірного таланту, що дарується Богом якійсь богатирській душі, обраним цього не прощають. І за талант їх ненавидять: «Господь милосердний — / Простить бідаці: / Він все, бідний, бачить наскрізь. / У цвіті рожевім колюча акація — / Образ поета наразі».

Не секрет, що багатьом ближче до тіла і душі щось легеньке, заспокійливе, без струджування мозкових звивин. Та кожному своє (suum cuique). Сповідуючи ті чи інші принципи, ми формуємо своє буття, будуємо своє майбутнє. І лише ми самі маємо відповідати за наслідки власного вибору.

Мабуть, в українській поезії нині непросто знайти такого органічного неоромантика, як Ігор Павлюк, схильного, на відміну від класичних романтиків, до усунення протистоянь опозицій, сакрального й профанного, до спроб робити можливе дійсним, підіймаючи буденну конкретику до певного ідеалу й космічних вимірів: «Адже ніщо невічне попід зорями. / Невічні й зорі… / Вічний тільки Бог. / Ми ж зі своїми радостями й горями – / Невиплакані іскорки епох».

Книжка всуціль наповнена калейдоскопічними метафорами, образами, використанням у контексті сучасся давніх переказів, легенд, міфів. Навіть щоденні сирени тривог, які щодень і щоночі вриваються у крихку тишу воєнної пори, поет осмислює масштабно, його Слово, наче чутливий радар, зазирає далеко за горизонт людської уяви:

Це сирени не ті,

Що колись Одіссея чекали.

Воском вуха від них не заліпиш, як стогнуть вони.

Сам до щогли прив’язаний, будеш чекати металу,

Вибухової хвилі диявольської глибини.

Ці сирени не ті…

І війна не Троянська.

Хоч війни

Всі подібні

Мов кров, —

За Ітаку атака, чи ні.

Пенелопа чекає?

Європа?

Чи Азія рвійна?

У сирен тих і нинішніх

Схожі смертельно пісні.

Як тривоги відбій

Перестануть волати сирени.

Чути дзвони соборні

І плин вертикальний Дніпра.

Корабель ворогів піде на…

Розширяться вени.

І тунелями вен

Йде у вічність

Епоха стара.

(вірш «Сирени і дзвони»).

Лірика Ігоря Павлюка, випалена на торфі історичного досвіду людських цивілізацій і давніх епох, представлена у збірці, глибоко філософська, де в органічній єдності перебуває фізичне і духовне, земне і небесне: «Горизонт мембранно мерехтить, / Що немає смерті. / Є лиш межі. / Душі заховавши за хрести, / В сни, як в пащі, падаєм ведмежі». До того ж поет є неперевершеним майстром несподіваних трактувань несумісних явищ («Пахнуть зорі пташиним пір’ям, / Сиво світяться люстри рік. / І у вирій летять сузір’я. / Не на рік летять, / А на вік»). Розчарований у соціумі, його ліричний герой, який «не слави людської шукав і не золота, але спасіння», резюмує: «І не знаєш в цей час, що робити з печаллю своєю. / Тихо в серці її ти несеш до хреста, до ікон. / Порожнечі немає. / Між геном, піском і зорею – / Дрон…». За словами відомого літературознавця, історіографа, професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юрія Коваліва, Ігор Павлюк таким чином «…усвідомлює себе активним суб’єктом переходу з посейбіччя на шляху до джерел буття, у вічному його коловороті…».

Крізь призму метафори збірка «Торф», по суті, обстоює історично виправданий протест проти несправедливості, де «всі проти всіх, ще й ангел бісом став». У такій ситуації в поета від народу (Ігор Павлюк — лауреат Народної Шевченківської премії) немає іншого вибору, як зберігати у собі первородну чистоту душі, закладену Творцем, аби нарешті таки відбутися у власному поезієцентризмі: «І, як вогонь первісний чоловік, / Так я любов до світу зберігаю».

Допиваючи по слову поетичну філософію книги, ловиш себе на думці: у віршах Павлюка живе не один Сократ, отож цикута від недругів йому вже  не страшна.

.

КРІЗЬ ВИХОРИ ІСТОРІЇ ТА ПЕРЕМЕТИ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

Новонароджену книгу відомого українського письменника Ігоря Павлюка «Бут» я прочитав ще в електронному вигляді, так би мовити, у рукописі, задовго до того, як мав радість отримати її поштою зі Львова з автографом самого автора. Своїм оформленням та якісним друком видання чимось нагадує книжковий фоліант, теплий і приємний на дотик, зі своїм своєрідним і неповторним запахом паперу, таємничою поліфонією і шелестом сторінок, живою, матеріалізованою енергією авторського «Я», що присутнє, як і душа, у всьому сущому на Землі.

За визначенням самого письменника, це книга драматизованих поем – надзвичайно рідкісного жанру у нашому часі, реанімованих з вікових глибин. У книзі Ігоря Павлюка лише один твір названо драматичною поемою («Остання тризна»). Поет воскрешає й осучаснює цей жанр, пропускає крізь серце слова й емоції свої героїв, доносить правду до сучасників про наших відомих і невідомих, далеких і близьких предків.

Як зауважив доктор філологічних наук, професор Петро Білоус, українській літературі не пощастило на драматичні поеми, вони зустрічаються доволі рідко. Так, віршові драми писалися в Україні ще у XVII – XVIII ст., і це відповідало настановам давніх поетик, основним джерелом яких є «Поетика» Аристотеля (віршами писали свої драми давні греки). У нас драматична поема утвердилася завдяки творчості Лесі Українки («Бояриня», «Оргія», «Лісова пісня» та ін.). Започатковану традицію продовжили М. Семенко, І. Кочерга, І. Драч, Ліна Костенко. І це, власне, майже все. Тож Ігор Павлюк не лише підхопив традицію, а й вніс у цей жанр свої теми і власний авторський почерк, адже знаємо його як одного із провідних поетів сучасної України.

Ще більшу повагу до автора викликає і те, що він взявся за нелегку історичну тему і виводить на світло такі знакові постаті національної історії, як княгиня Ольга («Регентка»), князь Володимир («Володимир-Василій»), гетьман Павлюк Бут («Бут»), відомий у світі мандрівник українського походження і мій земляк із Малина Микола Миклухо-Маклай. До книги також додано інсценізований авторський «Вертеп» та п’єсу для дітей середнього шкільного віку «Літаючий казан».

Осмислення історії засобами поетичного слова надає творові романтичного колориту, увиразнює історичну проблематику, наближає минуле до сьогочасних проблем у житті суспільства та окремої особистості.

Усе це бачимо у книзі «Бут», у якій історичний діапазон досить розлогий – від часів язичництва і перших руських князів до проголошення незалежності України. Погляд поета охопив понад тисячолітній період непростої, драматично-трагічної історії.

А наразі, як стверджує в авторській передмові Ігор Павлюк, «театр живе в мені і я пульсую у світі-театрі за шекспірівсько-фройдівською формулою, стараючись розрізнити Гру та Битву, смирення і байдужість, доброту і слабкість, гординю і гордість…».

Це так суголосно нашому сьогоденню, сповненому тривог, зневіри, відкритої брехні і справедливої ненависті до ворога!

Ігор Павлюк «приводить читача до джерел болісного розуміння, що наше минуле і наше майбутнє – це сіамські близнюки, яких не зможе розділити і наймайстерніший хірург з інтуїцією Бога», – зазначив у своєму відгуку про твір поет Василь Пазинич. Автор устами князя Володимира («Регентка») промовляє слова, взяті з інформаційного поля Вічності:

У державі душі ні князі, ні ченці ми, ні воїни.

У державі душі ми – задума народу свого.

Він наш дух освятив на руїнах далекої Трої,

Із жертовного вогнища в нього занісши вогонь.

Крізь віки передав недоторкану ворогом пісню

І коромисла днів, що єднають грішних святих.

На жаль, нині не кожна «держава душі» і «душа державна» встояла перед нашестям князьків хтозна якого роду-племені, які зазвичай прикривають свої чорні справи «задумою народу».

Сакральний час святої Ольги поділяється у поемі на два відтинки: її язичницьке минуле і християнське теперішнє. Після розправи над древлянами Ольга взяла собі у служниці доньку древлянського ватажка Мала, якого нібито таємно кохала. Не відтворюючи сюжетну канву поеми, маємо справу із художнім твором, де допускається домисел і вимисел. Вочевидь, автора  цікавила не так особистість Ольги, як «…проблема психологічного переходу, трансформації – від язичницьких уявлень до християнського світогляду і світорозуміння. І оце, мабуть, квінтесенція поеми. Заміна однієї віри іншою – надто складний процес, який пройшла не тільки Ольга, а й уся руська спільнота» (П. Білоус).

Концептуально ця поема близька до іншої — «Володимир-Василій», де йдеться про князя, котрий не лише сам прийняв християнство, а й охрестив усю Русь.

Життя Володимира, як і його бабусі Ольги, також ділиться на дві частини – язичницька і християнська. Перша частина виписана Ігорем Павлюком доволі колоритно. Автор майстерно стилізує цей архаїчний жанр, відтворює колорит обрядово-ритуальних дійств. Незважаючи на те, що його бабця Ольга була вже християнкою, він прагне йти «з Ярилом, а не з Христом».

Сучасну версію старовинного народного театрального дійства подано у творі «Вертеп», де автор подекуди вдається до стилізацій у дусі давнини. Символічно, що текст опублікований у 1989 році, напередодні проголошення незалежності України. Отож і вийшов новаторський твір, який за формою нагадує вертепну драму, а за змістом виражає суспільні очікування українців.

Поема «Бут» піднімає пласт історії козаччини (XVII ст.) та оповідає про перипетії навколо козацького ватажка Павлюка (Бута). Саме через історію письменник осмислює сучасне. Та ще, очевидно, увагу автора привернуло прізвище Бута (так його називали козаки) — Павлюк. То ж навіть можна припустити, що він – нащадок цього ватажка нереєстрового козацтва: «А у сьомім коліні нащадок стає поетом…».

Позиція Бута зазнала поразки: його зрадили і стратили «свої» ж, хто прислужував імперії. Ось у чому трагедія Бута. Не випадково у фіналі дійства Мамай каже: «Мабуть, така вже доля / Гетьманів України – людям шукати долі / Й високо в небі гинути».

Цікавою у книзі є поема «Таморус» з огляду на відому постать її головного героя Миклухо-Маклая. Він народився в Україні, його предки — запорізькі козаки, а він, здається, забувся про своє походження. Автор не дає категоричних оцінок Маклаю, а тихо зітхає: «Він Україні не ворог, / А щось сумне-сумне…».

Фантастично-драматична поема «Остання тризна» певною мірою сприймається як містичний твір, де звучать голоси різних за соціальним статусом людей. Що чи кого поминають Поет, Селянин, Робітник, Комуніст та інші? Складається враження, ніби вони поминають минуле, а мріють про майбутнє. А сьогодення сиротіє на узбіччі марноти марнот.

«Бут» Ігоря Павлюка розкриває ще одну витончену грань поета – уміння структурувати своє художньо-образне мовлення у формі драматичного письма.. Хоча  книга про перетоптану історію України «…читається поволі, вона спонукає до мислення і переосмислення», — зауважила у своєму відгуку про твір письменниця Євгенія Юрченко. Але, без сумніву, книга написана серцем патріота і геніального Поета, у якій вдумливий читач віднайде самого себе у вихорах історії і переметах людських доль, генетично відчує нерозривний зв’язок поколінь, оту непомітну для чужого ока спіраль свого роду, що сягає віків і дає нам сили любити і жити.

ПОБАЖАЄМО АВТОРОВІ ТА ЙОГО ДУХОВНИМ ДІТЯМ ЩАСЛИВОЇ ДОЛІ!

Михайло ЖАЙВОРОН