Мимоволі збираючи рясно барвистий світ із щедро засіяного Нагірняковим пером поля жіночих доль, я розгублено і приємно водночас перелічую літа з тих пір, коли уперше, майже двадцять років тому, доторкнулась душею до його Мелодії давньої юності, вражено втамовуючи різноголосся свого єства.
Новели Івана Семеновича раз і назавжди заповили мене незабутнім голосом мого рідного краю, заколисали, щедро забарвили мовою автора і збентежили незбагненністю витівок його величності Життя, і, врешті-решт, від чого раз по раз без зайвого сорому і непотрібних виправдань ковтаєш непрохану сльозу, заборонувавши душу відгомоном жіночих доль…
Ото вже з тих пір хочеш не хочеш, а знаходила рятівну відраду, вкотре невимушено підглядаючи (і одночасно уявляючи: а яка вона, га?) за Ганною, котру одного недільного ранку геть недалекий чоловік Василь… поміняв на мотоцикла сусідові Дмитру Захаровичу. І, як виявилося, нема лиха без добра! От воля Божа: із отакої собі нісенітниці Васильових дрібних мізків раптом зажевріло довгоочікуване і так бажане щастя двох самотніх людських стежечок! І, наче помітний завжди постскриптум, я завжди усміхнено додаю, що то не Нагірнякова вигадка, а чистісінька правда, яку колись при нагоді переповіла йому вчителька Новодністровської гімназії Надія Василівна Завальна. Розводиш руками, мрійливо бажаючи надибати ну хоча б такого… мотоцикла на початок…
А тут уже злітає услід за наступною сторінкою чергова драма, що справжнісінькою напастю плюхнулась у душу молодої, вродливої Марини, яка так сподівалась знайти щасливу долю після розлучення і чиє кохання до нового начальника її відділу раптом спалахнуло розпачем і безпорадним болем для обох… Бо «гірко відлунювала у серці Сергія там мить, коли снаряд розірвався неподалік, а осколок спричинив тяжке каліцтво, через яке не можна бути в любові щасливим…»
…Глянула оце у вікно – і одразу завтішалася пелюстками спогадів, коли дорога кликала у подорож, і за таким от склом миготіли поля, переліски, чиїсь двори, і так було цікаво уявляти, яку ж то долю узяли під свої крила лелеки, котрі щасливо умостилися на прилаштованому на стовпі колесі…
Лелеки… Мить – і повертають вони мене знову до Іванового творчого поля, де на кількох лише сторінках диригент-випадок розіграв справжнісіньке затемнення серця, щоправда, його, Якового… Одвічний любовний трикутник, назавжди і безповоротно розділені два береги однієї ріки – зваблива і занадто прагматично-розсудлива і таки доступна коханка Сніжана та мудра, терпляча сільська жінка і дружина Катерина, мати його донечки… Усього пару сторінок – а в уяві так затанцювали ці жіночі долі, то тужливою скрипкою додаючи жалю до зрадженої самотності однієї і встріваючи у принадну реальність іншої самоти якоюсь надто манірною чечіткою…
Отак і гаснуть покинуті погляди, сохнуть невиплакані сльози, бо мотузкою ж одну ногу чоловікові не прив’яжеш, коли інша вже скочила у гречку. Е, ні, вляпалася! Бо, коли піднятий над тілом скальпель хірурга запустив життєву хроніку найшвидкіснішим експресом пам’яті, потім очі, що відкрилися опісля наркозу, побачили не лише щасливу лелечу родину, а і його найрідніших – донечку і дружину… Розвиднілося таки…
І знову заглядаю у вікно, де ледь помітно, але так тремтливо-лагідно дарує свої дотики весна, все впевненіше стукаючи у серце розквітлими зворушливо-ніжними підсніжниками, рястом та фіалками…
А думка чомусь майнула знов у літо, намальоване пензлем Нагірнякової душі – правдиво, щиро і хвилююче, аж до зітхання…
З роками будь-яка історія сприймається по-іншому, мимоволі переплітаючись із власною долею того, хто до неї доторкнувся. От і в мене цього разу аж затерпло на серці, коли перенеслась крізь сторінки до сімейного порогу Берестів і пережила наче одним подихом весілля їхньої донечки… без нареченого… А як же втішалася родина, коли коханий доньки Ліди Юра виявився чудовим парубком, привітним і чемним, привабливим і щирим! Що там казати: скільки всіляких клопотів навколо весілля!.. Та не приведи, Господи, пережити, коли у дворі музики вже вигравають, у печі все шкварчить і гості на порозі, а… нареченого, не зрозуміло чому, так і нема!.. Ой, доле-доленько, що ж ти крутиш нами, мов прачем б’єш, усі соки висмоктуючи?.. Добре, що хоч над Лідою та її батьками Бог змилувався і все роз’яснилось, хоч хай Бог боронить такого! Бо раптова смерть, як виявилось, відібрала саме напередодні весілля в нареченого маму…, та все ж подарувала нову люблячу родину.
…Ой, ниточки-ниточки, які ж ви всі яскраві і принадні та барвисті, як тішите око на долоні, тулячись одна до одної своїми відтінками і кольорами!.. А чого ж ви жіночу долю так часто гаптуєте холодною самотністю та безпорадністю заплаканих вечорів?..
Такі німі запитання щоразу троюдили душу красуні Килини, що «пашіла здоров’ям і свіжістю, манила і вабила красою у хмільне, заворожуюче море любові», та, однак, хлопці хоч і задивлялися, а уваги приділяти не поспішали.
А потім усе навколо таким вихором умить заломило не те, що руки, а, здавалось, кожну клітиночку юного серця: найкраща подруга підступною змією звивисто поповзла місточком і звабила обіймами коханого Килини Максима; не в змозі пережити і перестогнати увесь свій біль, Килина наосліп падає в долоні хоч і люблячого, та все ж нелюба Віталія… Отак і почимчикувала її жіноча доля, а мо’ таки пошкандибала, до крові роз’ятрюючи душу! Хтозна… Поки не бачила Максима, ще куди не йшло, а вже як стрілись!.. Щастя-нещастя, обійми-цілунки… Але ж… Колись Оксана вкрала у неї Максима – та, бач, не склалося; тепер Килина наче і своє, кохане забрала, поки чоловік в армії, а Оксану спаралізувало: ноги віднялися… Гріх чи що?
…Ой-ой-ой, а би ж то знати, де і який крок не зробити, точнісінько, як кінематограф легким натисканням якоїсь там кнопки творить стоп-кадр! То, може би, й гріхів було менше, і сліз, і болю, і розпачу, і… пропитої вроди, як у Кирстини, найкращої колись дівки на селі… Хтось шпигоне навздогін болючим осудом за пиятику, і лише одиниці здатні відчути і зрозуміти жіночий невимовний біль: «Ви знаєте, як з нелюбом жити?!»
Отаке воно життя-буття, отака вона кострубата жіноча доля, яка то ніжним доторком світанку тішить, а то батогом шмагає і не питає, за що і про що…
От і Докію не питала: спочатку ласкавила щастям закоханих поглядів за весільним столом, а тоді розтанула, як вранішній туман, в Олексовій пиятиці, холодних словах та побоях і геть змарнувала її вроду…
Ет та й годі, з кожним словом лиш зітхати хочеться, мовчки тамуючи жалі та гіркоту. А тут уже нова горобинова крапелька додалася – пам’ятаєте, як у мороз, коли нишком плачуть обмерзлі червоні ягідки, ущент розтоптані ногами людей?
А вже сльози заробітчанські – то окремий біль, що настирливо нагадує про себе останнім часом звідусіль, бо таки не завжди щастить на добрих і щедрих господарів, сеньйорів, панів.
От і Зіна, зморена од вчительських бідувань, гайнула до Італії. Позичені гроші, гордовиті і вибагливі малорухомі діди з безкінечними памперсами й суднами, божевілля деяких жінок… І раптом – несподіваний поворот – найстрашніша хвороба підкосила чоловіка Василя: занадто багато було переживань і гірких дум і про борги, і про навчання майбутнього медика-донечки, і про всілякі там плітки про справжність заробітчанської жіночої долі…
Жіноча доля
За мотивами однойменної книги Івана Нагірняка
У жіночої долі усе на долоні:
І примружене щастя, й розхристана мить,
Найдорожчі цілунки і сина, і доні,
Й запізнілої рими притишене: «Цить!..»
У жіночої долі усе за порогом:
В когось – райдуга ніжно розводить мости,
А комусь тільки блисне зухвало за рогом
Або кине світанок самотні хвости.
У жіночої долі усе, як удасться:
Чи то пан (ліпше – пані…), чи більше пропав,
Хтось ворожить, хтось має собі оте щастя,
А котрусь навіть сон, та і той обминав.
У жіночої долі усе, як у скрипці:
Як торкнеться смичок, так вона й зазвучить,
Комусь мало зірок, хтось радіє і скибці,
І сльоза то танцює, то нишком бринить.
У жіночої долі бекари й бемолі,
Незакінчені фрази мінорних зітхань…
Не збагнуть того тла у жіночої долі
В світанкових мережках нових сподівань!..
3.04.2011 р.
Інна ГОНЧАР