Життя журналіста насичене багатьма яскравими і цікавими подіями. Він постійно перебуває у творчому пориві, завжди кудись поспішає, аби завтра в газеті, по радіо чи на телебаченні оперативно висвітлити ту чи іншу подію. Але не про все побачене і почуте нам доводиться писати – багато залишається, як то кажуть, за кадром. Та воно не менш цікаве, ніж поданий у засоби масової інформації матеріал. У мене таких епізодів десятки. Про окремі з них і піде мова нижче.
Було то під час відзначення 80-річчя із дня народження відомого українського письменника Федора Потушняка в рідному його селі Осої. Я тоді працював кореспондентом районної газети “Нове життя”, водночас дописував до обласних виданнь – “Закарпатську правду”, “Молодь Закарпаття” і “Срібну Землю”.
На святкування ювілею на малу батьківщину відомого поета і прозаїка, фольклориста і краєзнавця з’їхалися літератори з багатьох куточків не лише Закарпаття, а й України. Ще напередодні ювілею я побував у населеному пункті, де жив тоді його брат Петро Потушняк, і взяв у нього інтерв’ю. Те, про що він розповів, звісно, преса у ті часи замовчувала. Але Петро Михайлович уже був на заслуженому відпочинку, до того ж був сільським активістом, прихильником Народного Руху України, то ж говорив відверто, не кривив душею. Зокрема, ведучи мову про часи тоталітарного комуністичного режиму, казав: “Якщо ти писав правду, тебе могли роками не друкувати в газетах і журналах, закритою для тебе була дорога до державного видавництва. Тебе побоювалися партійні бонзи, а часто – і цуралися. Привселюдно могли не подати руку, на нарадах і зборах – облити брудом. Свого часу це довелося пережити і нашим закарпатським літераторам Івану Чендею, Петру Скунцю і Дмитру Креміню. Власну думку мали також Микола Матола і Василь Густі”.
Зокрема, багато натерпівся і Федір Потушняк. На його адресу сипалися обвинувачення з трьох сторін – партійних органів краю, співробітників-істориків і керівництва обласної письменницької організації. У чому тільки не звинувачували Федора Потушняка – буржуазному вихованні, космополітизмі, песимізмі, ідеалізмі. Забороняли читати лекції в Ужгородському державному університеті. Дійшло до того, що попередньо узгоджували тексти лекцій. Останньою краплею бруду проти Ф. Потушняка була спроба зробити його натхненником сфабрикованої лобістами антирадянської групи студентів-істориків, над яким 1 лютого 1960 року відбулося судилище.
Звісно, із позиції сьогоднішнього дня це елементи свободи, слова, демократії і гласності. А тоді журналісту і письменнику за вільнодумство погрожували гратами. І прикро, що інколи до всього цього долучалися критики, які вихваляли комуністичну партію, леніна, світле радянське майбутнє.
На святкуванні ювілею Федора Потушняка я вперше зустрівся із письменниками Василем Коханом, Василем Вовчком, Володимиром Ладижцем, Іваном Петровцієм.
На творчий вечір завітав і земляк Федора Потушняка народний артист України Іван Попопич. Свою автівку зазвичай залишив на території місцевого споживчого товариства. Вечір затягнувся, проходив до пізньої ночі. Іван Попович виконав перед гостями кілька своїх популярних пісень. А коли вийшли із актової зали школи, сторож уже закрив ворота і машина залишилася по той бік огорожі. Було дуже темно і ніхто нічого не бачив. Почалася паніка. Заметушився і співак. Він із Києва приїхав без пригод, а тут… Що ми тільки не робили. І сусідів розпитували, і прохожих допитували. Але все марно…
Прояснилося все вранці: сторож відчинив ворота і машина була… на місці.
–
У Києві – визнали, а вдома – “зась”
Багато цікавого можна розповісти про земляка художника Андрія Синитаря. Його картини демонструвалися в Києві, москві, ленінграді (тепер санкт-петербурзі), а обласна організація Спілки художників України ніяк не приймала його у свої ряди. Поскільки ми обидва родом із Загаття, то у вихідні часто навідувалися один до одного. Я любив дивитися, як він малює, а найбільше мене вражали розповіді про нього. “Давай, – кажу, – я напишу про тебе спочатку в районну газету, потім – в обласні.” А тоді влада на критику реагувала. Коли матеріал був надрукований у “Закарпатській правді”, до мене у редакцію зайшов Андрій і радісно мовив: “Вчора мені подзвонили із обласної організації Спілки художників України, казали, щоб зайшов і приніс із собою свої роботи”.
Андрій Синитар довго не вагався. Заніс картини в Спілку, там подивилися і з вуст окремих майстрів пензля полилася критика, мовляв, для чого він зображує звичайне просте весілля, сільських людей, які танцюють хтозна що, заготовляють сіно, збирають у полі пшеницю та ін. Треба малювати щось величне, яке б надихало юнаків та дівчат на героїчну працю в ім’я побудови майбутнього. А він сказав шановному товариству, що таке малювати не буде, бо він із простої селянської сім’ї, де мати і батько ходять до церкви, моляться Богу і вірять у власні сили.
Андрій Синитар виявився непростим хлопцем із глибинки, а наполегливим, який умів стояти на своєму. Після цього, на зло всім, він поїхав до Києва і там його прийняли членом Спілки художників України. Це для обласних чиновників було ударом нижче пояса. Уже через кілька днів до міста над річкою Іршавка навідалися відомі художники краю, запропонували відкрити персональну виставку. Він, звісно погодився. Потім виставляв свої роботи в Ужгороді і Києві. Про нього почали писати обласна, всеукраїнська та всесоюзна преса, але я дуже радий з того, що перші публікації про земляка були опубліковані саме в іршавській районній газеті.
Тепер Андрій Синитар проживає в м. Торонто, Канада. Він академік Національної Академії мистецтв України, член Спілки художників України, член Спілки художників Канади. Бере участь у виставках не лише України, а й Канади і США. Відзначений багатьма високими нагородами. Його твори зберігаються в Національному художньому музеї України, Закарпатському обласному музеї імені Й. Бокшая та музеях України, а також у музеях, галереях та приватних колекціях Франції, Італії, Німеччини, Фінляндії, Швеції, Канади і США.
Незважаючи на те, що А. Синитар проживає за кордоном, у його творах домінує українська тематика. Це сучасність, пов’язана з минулим – піснями, звичаями, казками і легендами. Одна із його відомих картин, яка побувала на багатьох виставках світу – “Українська мадонна”. За задумом автора – це переосмислення образу Божої Матері, якій допомагають вистояти у боротьбі з ворогом Янголи. Він вірить, що Україна неодмінно Переможе!
–
Як англійські залізничники відпочивали в Іршаві
У 80-і роки минулого століття Боржавська вузькоколійка Львівської Укрзалізниці ще функціонувала. Вона перевозила із Приборжавського вапняк, з Ільниці – вугілля, дрова і доставляла до Виноградова. Вранці із Хмільника до Іршави добиралися на роботу робітники промислових підприємств та працівники державних установ.
Свого часу “Анцьою Кушницькою” (так забавно у ті часи в народі називали вузькоколійку) заінтересувалися залізничники з Англії і вирішили налагодити дружні зв’язки. Вони одного разу й навідалися до нас. На станції в м.Іршаві їх зустрічали духовий оркестр, школярі місцевих шкіл із букетами квітів, громадськість та керівники міста і району. Обійми, поцілунки, спілкування, а потім, як зазвичай, святковий обід.
Представники влади довго міркували над тим, де почастувати їх смачними закарпатськими наїдками – бограчем, баношем, рокот – крумплями (картоплею), кийзликами (дерунами), грибною юшкою…
Думали-гадали і вирішили завітати в один із найкращих барів-ресторанів міста. А в групі було понад тридцять чоловік, це в основному ветерани праці і їх внуки. Спочатку було все гаразд – їли, пили, співали, веселилися. Проблема почалася, коли комусь із гостей захотілося у туалет (вбиральню). Двері, як на зло, були зачинені. Ми подалися до офіціантки, потім до бармена, забили тривогу, але ключі, виявилося, у власника бару. А того, звісно, на місці закладу не було, довелося його шукати вдома. Коли він відчинив на вбиральні двері, нам перехопило дух: там повний безлад. Води ні гарячої, ні холодної нема, приміщення не прибране, про туалетний папір, мило і рушник годі й думати. Англійці “повторили” наш подвиг – один за одним поспішали за приміщення і там справляли нужду.
Звісно, про таке не напишеш в газеті, хоча…
–
Три години “записував” на плівки, а вийшов – пшик
Надовго запам’яталося мені висунення у 1990 р. в народні депутати срср першого секретаря обкому компартії України Генріха Бандровського. Я тоді працював редактором районного радіомовлення, яке в ті часи було структурним підрозділом газети. Тодішній редактор “Нового життя” Іван Печора відрядив мене у Великий Раковець, де повинна була відбутися ця знакова для району і області подія. Але Іван Іванович наполягав, щоб я збирався дуже швидко, бо на мене вже у райкомі партії чекає автомобіль.
Я машинально схопив портативний магнітофон, перекинув через плече, взяв у руки блокнот, ручку і поспішив на вулицю. Тільки у Великому Раківці, коли Генріх Йосипович вийшов на трибуну, я побачив, що касети нема. Спочатку він виступив із довжелезною промовою, розповів, що буде робити, якщо його оберуть народним депутатом, потім слово попросили ті, хто його підтримує йти у велику політику.
Це дійство тривало майже три години. Я вже ледь стояв біля трибуни і вперто тримав мікрофон, хоча знав, що він не записує, бо нема плівки. На щастя, там були радіо і тележурналісти з Ужгорода. Я тільки запитав, коли їх матеріали вийдуть в ефір, а вже наступного ранку вдома прикипів із магнітофоном до “Галі (так на Закарпатті називали проводове радіо) і все записав. Так по районному радіо прозвучав репортаж про висунення Генріха Бандровського в народні обранці. Правда, голос диктора обласного радіо я “вирізав” і “наклав” свій. Радіопередача вийшла на славу! Потім уже з магнітофона я написав матеріал в газету. Редактор часопису був задоволений. На літучці навіть похвалив мене, пообіцяв преміювати. Однак як це робилося, знав тільки я…
А скільки доводилося брати інтерв’ю, коли співбесідник завважував наперед: це не для преси. Скажу прямо: відверті розповіді виходили набагато краще, ніж ті, які заздалегідь готувалися до друку. Особливо, коли це було інтерв’ю із першими керівниками району чи області. Вони були дуже обережні, остерігалися кожного зайвого сказаного словечка, як воно відгукнеться в народі. Вищі рангом керівники дозволяли собі критикувати нижчих по посаді, але в політику не лізли. Такий був неписаний закон, якого чітко дотримувалися.
Із прожитого і пережитого за роки роботи в районці можна написати цілу книжку. А, можливо, в майбутньому так воно й буде. Бо газета – це дзеркало району, упродовж більш сімох десятиліть вона відображала його життя.
Василь ШКІРЯ,
м. Іршава, Закарпатська область
Leave a Reply