Маліш П. І. Князь слова. Літературний портрет І. Франка – Хмельницький: Видавець ФОП Цюпак А. А. 2016. -32 с.
Те, що 2016-й оголошено Роком Франка – не дивовина. Якщо врахувати, що в серпні виповнилося 160 років від дня народження геніального письменника, то так, безперечно, і мало б бути. І те, що більшає друкованої продукції, – не дивує. Пишуть про невмирущого Каменяра, багато пишуть! Звісно, в текстах присмак данини моді чи словесного пристосовництва (чого там гріха таїти, коли маємо і таке)… Але не хочу робити наголос на цьому. І значною мірою завдяки тому, що у величезній сучасній франкініані знаходяться видання, які варті уваги.
Одне з таких – «Князь слова» письменника Петра Маліша з Хмельницького, яке автор означив як літературний портрет. До речі, з таким означенням можна погоджуватися і не погоджуватися. Через не традиційність підходу. Адже не секрет, що більшість поціновувачів красного письменства звикла, що літературними портретами називають розлогі монографічні дослідження про творчість того чи іншого Майстра слова. А тут, маємо справу з кількома статтями та інтерв’ю, зібраними під однією обкладинкою.
Мовляв, хіба це можна назвати літературним портретом? Розумію прихильників такої точки зору, але не спішу поділяти їхній песимізм. Письменник «винуватий». Зацікавив «Князем слова». Дуже зацікавив! Ще більше утвердив у думці, що мало об’ємне видання може бути цікавішим за багатосторінкове. Адже суть полягає не у величині тексту, а в думках, що породжує книга.
Якщо мати їх на увазі, то є один дуже цікавий момент. Мені, літературному критикові, частенько потрапляють портрети, створені словами. Ніби й правильні і потрібні речі проповідують автори. Не заперечиш! Але не бере за душу написане. Чи не тому, що в своїх опусах вони забувають про особистісний струмінь. Звісно, усвідомлюю, що оте власне «я» є більше прерогативою мемуарної літератури. Але… Хто сказав, що певна його доза не має характеризувати словесну портретистику? Мені навіть здається, що особистісне додає ваги виданню. Коли написане оцінювати через цю призму, то починаєш думати, що Петро Маліш особистість сприймання зробив своєрідною фішкою видання. Вже з перших абзаців статті «Некоронований князь», яка починає книгу, бачимо оте особистісне, котре, безумовно, причаровує до себе.
Але на цьому не варто, либонь, ставити крапку у розмову про «я». Адже маємо ще один дуже цікавий нюанси, повз який неможливо байдуже пройти. «Князь слова» – нове видання письменника, родинні корені якого пов’язані з краєм, де народився невмирущий Каменяр. Давайте не будемо забувати, що видання є творінням людини, котра свого часу навчалася у Львівському держуніверситеті імені І. Франка, а княже місто було тим поселенням, де жив і працював геній. Згодімося, що все це, разом узяте, творить неповторність книги.
Додамо сюди наступне. В анотації до «Князя слова» зазначено, що воно належить не перу професійного дослідника творчості, а популяризаторові літературної спадщини великого Каменяра. Та для мене, як читача, це немає жодного значення. Бо головну роль відіграє не ця обставина, а загальний тон видання й аргументованість теми. Дуже часто думається про це, коли читаєш статті «Доля дала йому велике і гаряче серце» та «Нехай пропаде моє ім’я, але нехай розвивається народ». Про вплив енергетики авторового мислення на читача на основі вищезгаданих публікацій можна багато говорити. Але зумисно не буду цього робити, бо вважаю, що знайомство з книгою є промовистішим.
Згадаю ще про таке. Переконаний, що подібні видання помітно програють, якщо у них відсутня прив’язка до регіону, де книга народилася. В даному випадку цю роль взяло на себе інтерв’ю «Ставав дороговказом, щоб не повторювати його помилок», в якому автор передав свою розмову з відомим письменником, лауреатом Шевченківської премії Романом Гораком, який є директором Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка і знаним дослідником його життя і творчості. З цікавістю для себе дізнався, що пан Роман колись викладав хімію у Хмельницькому. Так у стислій розповіді про шлях до пізнання Івана Франка є цікавинки. Скажімо, чи не вперше з інтерв’ю довідався, що Роман Горак ще у дитинстві спілкувався з родиною письменника і вченого Василя Щурата – знаного на західноукраїнських землях франкознавця. Ще одне. В цьому творі зроблено також наголос на сімейній святості Шевченка і Франка для Гораків. Чи не можна тут говорити про генну пам’ять?
… Думки, думки. Як багато їх не дає спокою! Та зупинюся лише на двох моментах. Петро Маліш, безумовно, має рацію, коли у розділі «Нам пора для України жить!» статті «Некоронований князь» говорить про важливість спадщини Каменяра для сьогодення і жалкує, що вона ще не знайшла відгуку у серцях поколінь. Прикро, що і нині ситуація ні на йоту не змінилася «Мене болить, що впродовж тривалих років свободи частина спадщини Івана Франка ув’язнена» і скажіть, будь-ласка, чи змінилося хоч що-небудь, хоч стаття була вперше оприлюднена ще у 2006-му? Та нічого! На жаль! Бо і досі біля владного керма зручно вмостилися ті, кому й мертвий поет ріже слух оголеністю правди. Та все ж вірю, що прийде час, коли праведні хвилі народного гніву з головою накриє «патентованих патріотів». Бо таки має рацію відомий письменник Дмитро Павличко (його фразу повторює хмельничанин), стверджуючи, що «Шевченко нас народив, а Франко нас виховав».
Якщо на все це потрібен час (нікуди від цього не подінемося), то є нюансики, де він є зайвим. Приміром, автор у статті «Некоронований князь» апелює до колишнього президента України Віктора Ющенка. Якщо виходити, що першодрук датований 2006-им, то логіка є. Але звідтоді проминуло 10 років, то ремарки, очевидно, не стали б зайвиною. Чи таке. В інтерв’ю з Романом Гораком згадано про його співавтора письменника Ярослава Гнатіва. І, звісно, це – логічно, бо пан Ярко (так його часто називали у мистецьких колах Львова) теж був дослідником-франкознавцем. Але чому нині не згадати б, що він уже став на Божу дорогу. Таке уточнення не додало б нічого нового творові, але дещо осучаснило б його.
А після цих зауваг, напевно, пора ставити крапку. Але лишень у цих моїх розмислах. Бо чомусь гадається, що в інших роздумах можуть з’явитися й свіжі нюансики. А якщо воно так, то письменник може вважати виконаним поставлене перед собою завдання. І це – найліпша нагорода. Приміром, автор цих рядків по-іншому не вважає.
Ігор Фарина,
член Національної спілки письменників України
м. Шумськ на Тернопільщині.
