Якщо дивитися на суспільно-природне, географічно чи часово детерміноване буття, то воно контурно чи об’ємно впирається в чотири основні форми свого прояву, які можна означити як влади: політична, економічна, духовна та інформаційна. Взаємо дис- чи гармонічність між цими владами й визначають, на наш погляд, потенційну можливість збереження внутрішньої рівноваги системи, а значить – її інтегральні та марґінальні характеристики, тенденційність до розпаду-розквіту чи об’єднання-занепаду.
На щастя (чи на жаль) усі великі імперії розпадаються за одним і тим же сценарієм, різні лише влади-форварди приводять їх до крайньої точки роздвоєності (біфуркації). В Радянській Імперії всі, або майже всі, функції влад духовної, економічної та інформаційної брала на себе, лінзою сибірських сліз мільйонів замордованих сфокусована в одну червону п’ятикутну точку-зірку, влада політична. Вона підпорядковувала собі: а) духовну владу (Церкву, літературу, мистецтво); б) економічну владу (державний та майже нульовий приватний сектори в господарці); в) владу інформаційну – засоби масової інформації… Здавалося, що навіть біофізичні процеси організації та обміну матерії уже підкорилися їй… Але, як відомо, рабовласник – це той же раб з точністю до навпаки.
І природно, що тепер, коли Імперія розмерзлася, мов крига в час цвітінь, два майже генетичні раби не змогли опанувати свободи зразу: як пташка, що довго була в клітці (навіть золотій) не знає – навіщо їй крила. «Вчорашній раб втомився від свобод. Вікно в Європу засклене й морозне» (слова із вірша автора статті).
Тепер, назвавши себе демократичним, суспільство почало усвідомлювати, що коли за небесними законами «знімають вінок терновий – це болючіше, ніж вдягають» його, бо присохло, бо зарубцювалося, а тепер кровоточить…
Завдання, можливо, місія літератури, – заживити ці рани на тілі душі кожної людини – зокрема, бути посередником між богами й людьми – як Церква й мистецтво, що також є складовими влади Духовної. Лише пізніше можна одягати смушеву шапку економіки.
Відірвана від життя аксіома.
Інформаційна відкритість усім вітрам часопростору, як бачимо, має свої плюси й мінуси. Разом із розірваною на грудях вишиванкою ми у дитинній, наївній, аж жорстокій відкритості повіддавали своїм далеким і близьким друзям-недругам передові технології чи не з усіх галузей свого матеріального виробництва, включаючи й космічну. Тепер традиційно духовну віддаємо, а модернову мавпуємо.
Набудували церков.
Це святе.
Тут же зробили платними туалети. Ціна за вхід у них на вокзалах та автостанціях Львова дорівнює ціні півбуханки хліба. Смішний аж гіркий парадокс доби. За новозбудовані церкви гризуться між собою різні конфесії. Вчителі страйкують. Діти пасуть ягнят… Ікар Росії тягне нас на своїх восково-пір’їнних крилах до Сонця Імперії Комунізму, Сізіф Америки подавав нам загалом добрий приклад, як можна господарювати, але ж як би не старалася калина стати березою чи кленом, чи (не доведи Господи) пальмою, бути їй собою, калиною, родити зорі в глибинах душі нащадків славних прадідів великих, які живуть на сумнозвісних найкращих на зеленій кулі чорноземах. Тепер і американський золотий міт-мед помирає на очах наших… Були вже суспільні мічуріни. Калина родить червоні ягоди й гойдає солов’їв. Правда, останнім часом неприродно побільшали ягоди її, зайнялися чорним болем. Поменшало солов’їв. Хрестами у небі, немов розп’яті (бо летять) журавлі. І знову «чуєш, кру-кру-кру, в чужині умру…». Але про це пізніше. Наразі досі із нас плачів на ріках вавилонських. Хоча вони очищають, як і кожне розп’яття: церковне чи літературне, природно-поганське чи літературно-християнське.
Людство знало главенство Церкви – середньовічну дрімучу інквізицію. Але впасти в колгоспно-постфеодальну інквізиційну анархію ( не демократію ж) влади політичної в кінці ХХ століття зуміли, здається, лише ми. Новоявлені помісні князьки – голови колгоспів – «мерседесами» топчуть нібитоприватизовані землі своїх колишніх кріпаків, шестирічні внуки яких ще не бачили, який вигляд має перший президент України у грошовому, так би мовити, еквіваленті(50 гривень), бо за ті ж «грушевки», «франки», «шевченки» куплені залізні імпортні коні феодальчиків. А князі в лапках в особах лазаренків, як і князь Ігор колись, речуть щось на кшталт: «братиє и дружино. А луцежъ бы потяту быти, неже полонену быти», Святославове: «мертві сраму не ймуть» і щось подібне, а самі здаються в полон панамцям (наприклад), незле почуваються в полоні (швейцарській тюрмі), доки не свисне якийсь адвокат Овлур. Народ,– як вчили нас радянські дослідники «Слова о полку Ігоревім»,– прощає Ігоря, свого князя. Мало того, його оспівує свято-талановитий автор – «Боянів друг». А як красиво плакала за зрадником свого війська, народу Ярославна (Євфросинія)! Біс із нею, з дружиною, уявімо собі самурая чи німецького рицаря, чи ковбоя з писаним людсько-бичою кров’ю кодексом честі, який би так лозунгово… набрехав… самому собі, історії і – не дотримав слова!.. Чого ж ми дивуємося з теперішніх «князів», князьків?
Високопоставлені самураї у таких випадках робили собі харакірі, візантійські та римські стратеги, бувало, теж верталися додому без війська, але… Чому саме найболючіша точка генетичного візерунка нашої ментальності так високопечально описана в першому, саме в першому, справді поетичному літературному творі?
Це до питання стосунків літератури й суспільства, щоби не говорити багато про політику.
«Слово о полку Ігоревім», на жаль, чи не єдиний твір нашої літератури, який справді відомий у світі і направду заслуговує на Нобелівську премію як «заклик руських князів до єднання якраз перед навалою власне монгольських полчищ» – визнавав навіть Карл Маркс.
Яке слово маємо сьогодні?
Яких авторів?
Про князів-плебеїв – не варто згадувати при першій вечірній зірці, як і про їх зібрання – парламент, який замінює сьогодні для кожного свідомого, притомного, напівсвідомого й напівсвідомопритомного українця театр. А театр, справжній високий театр тепер бореться із життям – і зостаються пародією на нього. […]
Отож, трагедія на суспільно-театральній сцені стає фарсом. Але вже не страшно, не смішно, а гидко. Від такого життя справжні театральні артисти гастролюють-гасають по світу, зостаються там для «чорної» праці. Заслужені й поки що не відомі артисти України митимуть посуд у пивбарах, носитимуть цеглу, а парламентські князі знову закликатимуть змучений століттями, ритуально правдивий народ до високої смерті, бо «лучше бо, браття, потятими бути, ніж»… багатими й здоровими. А самі роз’єднуються й далі, бо де три українці – там два (?) гетьмани… і вар’юють.
Поруч із питанням: яке має бути Слово о нашім полку? − постає інше: хто може написати зараз гідний не миттєвої, рекламної, а високої проби, слави твір? […]
Легендарним побажав зостатися й автор «Слова о полку Ігоревім».
А чи не зумисне Він зробив це? Воїн-бард, чернець майбутніх богів… Легендарно опоетизувавши зраду князем «братії і дружини», він, можливо, не хотів зоставляти своє ім’я-символ для далеких (бо саме з великої відстані, як відомо, видно історично велике) нащадків. Може, він боявся, що тоді саме його, а не князівське чи розп’ятоперунське ім’я символізуватиме епоху? Він творив міф, а не символ. Міф із крові і пісні, а не із золота.
Бог із ним, з князем Ігорем, він хоч на вчинок здатним був: його молода кров зігнорувала зловіщі знамення, а що не повезло – так Ігорям в історії взагалі не щастило: тезку його (мужа княгині Ольги) теж за зухвалість розп’яли деревляни. Тоді була страшна поганська помста. Християнство ж прирікало на підставляння іншої щоки… Спасенна душа, яка це робить. Але коли «на Ви» іде держава, то тут інше: «Віддай Богові Боже, а кесарю»… своє. Ми свої щоки хіба що Африці ще не підставляли.
Кесарі, як бачимо, нині своє самі звикли брати – і втікати від свого народу з його ж добром. І не повертатися – навіть як князь Ігор. Бий – і кричи, що тебе б’ють… До неба кличе Церква, література, мистецтво. Нема єдності в церкві (5 ієрархів), мінімум 100 гетьманів-партійців у політиці.
Маємо три українські літератури нашої доби. Вірніше, одну, триєдину.
Донцов колись визначав дві. Тоді у народу не було вождів – і ними ставали поети (казав Євген Маланюк). Нині вожді ведуть себе занадто поетично: сорок мільйонів туди, сорок – сюди… Тільки раніше так поводилися із людьми, а тепер іє їхніми грішми. Висока поезія чисел! Але без музики. А без музики в Україні революції не зробити (Павло Тичина). Бо музика – це абсолютна емоція плюс абсолютний порядок. Виходить гармонія.
Але повернемось до Слова, до поезії – тобто музики, написаної не нотами, а словами.
Хто ж напише його, нехай навіть нешляхетно залишивши для свояків своє ім’я-символ, а не дух-міт? Давні почесні члени СПУ? Колишні дисиденти? Молоді (відносно) «інженери людських душ» і тіл? Поділ, звичайно, умовний, але об’єктивний, правдивий, хоча, як відомо, правда й істина – іноді різні речі. Як істина й інстинкт.
Кожна вищеназвана, так би мовити, філія письменників має: а) свої видання, б) свої «тусовки», в) свої літературні конкурси…
Кажуть, щоби знати смак вина в бочці, не обов’язково випивати всю бочку. Гурманові достатньо ковтка.
Так ось, для мене цим густим ковтком, ось уже п’ятнадцятий рік є літературно-мистецький Львів, який, звичайно, важко розглядати без контексту загальноукраїнського, а тепер – і ширше, бо нема провінційної культури, хоча є провінційна влада…
Саме від місця, де стоїть тепер місто Львів, почався відкат монголо-татарських орд, від яких ми захистили Європу, заплативши століттями духовної, психологічної данини. Про що й у «Слові»…
Львів […], як відомо, першим підняв, розправив ікарівські крила прагнення свободи. На жаль, віск із тих крил зробився сізіфовим каменем, який котить (сама не знає, куди) вже вся Україна. Без доброго «хліба», зі старою піснею – тобто без нового «Слова о полку», лебединої пісні…
[…]
Менше з тим, це якраз благодатний ґрунт для тієї групи дослідників «Слова о полку», які його авторство приписують чи не самому князю Ігорю, чи синові галицько-волинського князя Осмомисла – братові Ярославни (Євфросинії) – Володимирові (версія Степана пушика та Леоніда Махновця). Отож, на перших виборах на голову львівської міськради кандидатуру теперішнього мера активно підтримували всі, віддетерміновані нами, групи митців: тодішній голова товариства «Просвіта», депутат Верховної Ради Роман Іваничук, редактор часопису «Дзвін», організатор видавництва «Червона Калина» Роман Федорів, голова львівської організації Спілки письменників України Левко Різник, редактор газети «Просвіта» – Ніна Бічуя, редактор газети «Літературний Львів» Павло Федюк, як було вже сказано вище,– дисидент Михайло Осадчий. Екзистенційно «за» була й літературна молодь, яка (умовно) репрезентує третю літературу застояного ренесансу Львова 90-х.
Права частина тієї молоді ставила «свіжі» вертепи, видавала на початку цих же 90-х університетську опозиційну газету «Точка зору», якою у свій час зацікавився навіть Михайло Горбачов, брала участь у студентській «гранітній революції» на площі Незалежності у Києві, тісно співпрацювала, співпереживала, спів-ала з дисидентами, що тільки-но поверталися з радянських тюрем. Ми – покоління з трьома вітчизнами: генетична – Україна, політична – СРСР, вибрана – Афганістан. Дехто вже тоді почав шукати шляхів у світ широкий. Так, зі Львова на початку 90-х виїхали мої колеги, ровесники – поетка Марія Шунь (Нью-Йорк), Тарас Девдюк (Чикаго), Володимир Олейко (Англія). Нова порость творчої молоді у розгубленості, вона вибирає між «старомодним» українським патріотизмом та новим (модерним) космополітизмом, який орієнтацію на кириличне «ы» замінив захопленим поглядом на латинське «t».
Одні з надією дивляться на стольний град Київ, де ще можна, взявши участь в якомусь із літературних конкурсів («Смолоскип», «Гранослов»…), видати у світ свою першу книжечку-батерфляй поезії, прози чи проезії. І знову цей клятий (можливо, зовнішньо невидимий) поділ: одні кажуть, що конкурси – дуже суб’єктивна справа, а конкурси на так звані бізнесові американські гроші – об’єктивно-суб’єктивна. Це з тої пісні – хто платить, той замовляє музику… революції. Але навіть ті з молодих, які кидають камінці в бік так званої бездуховної Америки, не можуть позбутися спокуси з таємною надією подавати рукописи на той же конкурс «Смолоскип», бо Україна, великодушно-великоподушно даруючи-прощаючи мільйони доларів своїм «лазарям», не спроможна фінансово підтримати своє «Слово о…». Колонія потребує Імперіала. Провінція потребує Столиці. Провінційна колонія – Месії.
Натомість вулиці втомленого Львова, як віспою, посипані лотками з російською, російськомовною книжковою «порнухою», а то й хорошими, добре виданими речами з російської класики, модерністики. «Москалі» не шкодують грошей на свої книжки для нас . І це природно. Це тепер називається Бізнес.
Наше слово задихається без гідних перекладів, виходу із глибокого (провінційно-колоніального) у широкий, цивілізований (не значить – культурний) світ. Бо хоч і грішна пара «митець – держава», але аж ніяк без рекламно-пропагандистської машини на загальнонаціональному і світовому рівні не бачити українцям Нобелівської премії, про яку в нас так щедро заговорили зараз. У Львові кажуть, що у Франка перехопив її клятий час, забравши його тіло, у Івана Богряного – Солженіцин, якого російська державно-культурницька машина гідно представила, явила англомовному світові…
Але справа якраз не у тій блискучо-ортодоксальній нобелівці, у зовнішній (суєтній) пошані, вмінні себе подати, засвітитися, а якраз навпаки – у створенні твору-міту, а не символу-імені митців. Хтось казав, що гуртами лише горобці літають, а орли наодинці… Кому більше дано – від того більше спитають нащадки…
Загалом, необ’єктивно говорити про літературне життя окремо взятого Львова – хіба що за принципом місцеперебування чи проживання митців, але, наприклад, лауреат тієї ж Нобелівської премії поляк Чеслав Мілош жив у Каліфорнії, всесвітньовідомий колумбієць Гарсіа Маркес – у Мехіко… За статистикою більшість останніх лауреатів цієї премії мешкають якраз у «провінціях» тих чи інших країн.
Кожна із трьох літератур нашої доби хоч-не-хоч пов’язана зі Львовом, який уже, на жаль, не є рушієм літературних сил, має, так би мовити, свої «папери»: у «Дзвоні» в основному друкуються почесні члени Спілки письменників України, як гості-дисиденти, як рідкісні гості – ті, хто вважає себе модерністом (сучасним), тобто таким, як Руданський, Шевченко, може, Нострадамус… авангардистом. Авангардисти нині журналісти. Бо література не встигає. Та й не мусить. «Слово о полку» теж «запізнилося», на сім століть. Ха-ха.
Уже немодно любити батьківщину, а значить – стидно щиро писати про неї. Скоро може стати немодно – по-українськи?.. Як було. Як у кіно теперішньому українському. якого нема… А раз нема, то й проблеми нема, нема про що «гутарити». […]
Є й більш біснесово успішні «сіячі розумного, доброго, вічного», які знаходять кошти (як правило, у міжнародних фондів, у наших підозріло (контрастно багатих газових компаній) для публікації своїх альманахів, антологій 90-х, які претендують на братські пам’ятники самим собі, на прижиттєве забезпечення свого місця в літературі, немов наперед знаючи, інтуїтивно відчуваючи: сам себе в Антологію не всунеш – нащадок точно не згадає. От і виходить – рамки дорожчі від картин. І буде Ім’я. А Слово? Нехай навіть о полку, про похід, нехай навіть про зрадника-князя.
Презирливою м’яко-іронічною усмішкою зустрічають один одного поети різних літературних груп. Так було завжди (див. вірш Брюсова). Це не страшно, а смішно. А зараз, коли вже ділитися далі нікуди, – гірко. […]
Поза тим, герой нашого часу, а отже й літератури – це просто-на-просто надірвана, але порядна й у дрібницях людина. Нею зараз бути в Україні (та й в усьому світі) найважче, адже геній у некомп’ютерній пам’яті людства – це істота, у якої Слово не розходиться з Ділом, емоція – з порядком. І не важливо – наскільки велике діло. Аби не було зазору брехні між ними. Брехні самому собі й іншим, бо Того не обманеш.
В анархії занадто багато спокус.
Згадаймо, як розпадалася Римська Імперія.
Спочатку вона повісила на хрест рабів-повстанців Спартака, потім (чи не на той же хрест!) Христа… І аж тоді згнила в п’яних оргіях розпещеної знаті і в божевільній бідності розбещених мас, поневолених народів. Варварам (вестготам, вандалам, норманам) зосталося лише допити древні, як голуба кров, вина, що текли по іржавих коротких мечах дистрофованих, гемофілійних консулів, проконсулів, трибунів (одне слово – князів) на чолі зі збоченцем Калігулою… Ось тема для модерніста-цитатника, модерніста-компеляційника.
Але ж і Рим мав cвоє Відродження.
Львів занадто близько до Європи, яка ніби-то об’єднується, і занадто недалеко від Росії… яка дробиться. Хоча теорія її розпаду – солодка для «свідомого» і напівсвідомого українця ілюзія: львівський середній бізнес у російськомовних… руках. Зайдіть у Львові в якусь кав’ярню у центрі: російська мова. Власника кав’ярні у центрі міста – відомого історика-дисидента Валентина Мороза побили, кажуть, російські конкуренти тільки за те, що він відважився із притаманною йому безкомпромісністю зробити щось проти. Якщо це не так, то могло так бути. Постімперська Росія, як було вже сказано вище, ставить на свою книжку й на сибірський газ (у контексті Риму й Греції читай «Оргію» Лесі Українки) – і виграє.
Наша ж книжка…
І справа не в якості і, може, навіть не в кількості видань. Адже не відомо, при якому освітленні, на якому пергаменті, як одягнений, з яким хлібом, вином(?), водою(?) писав «Слово о полку Ігоревім» на початку нашого тисячоліття його, напевно, на щастя, невідомий автор. Він любив свій народ, він поважав Київську Русь, він справді на рівні родової, племінної генетичної інтуїції бажав об’єднання. Адже рай і пекло – це однаковісінькі казани з кашею і дуже великими ложками, лише в пеклі люди не здогадуються, що можна годувати один одного, – і тому голодні, а в раю годують одне одного – і тому щасливі.
Час мине.
Трансформується простір.
[…]
Але, може, вже зараз росте у глухому селі за Львовом, Галичем, Тернополем, Луцьком… хлопчик чи дівчинка, які нехай навіть, зоставшись легендарно невідомими, напишуть все-таки нове Слово о нашім полку (поході). Бо є все-таки Похід. Незабаром вертатимуться в Україну з чужини її журавлі-поети, які й чужого научились, і свого не цураються.
А наразі кожен по-своєму співає про наші грішні болі й святі радощі: і молодші, й старші, й дисиденти, й не-дуже… Молоді. Духом. Незважаючи ні на що, вони все ж об’єднані. І об’єднує їх колискове, корінне Слово, мова, якою вони більше чи менше кодують дух, що «тіло рве до бою» або сам не знає – куди. Більш чи менш талановито. Не їх вина, не наша заслуга, бо ж відомо: «Віддайте Богові Боже, а кесарю» – його ж, і кому менше дано – від того менше й питатимуть Час, Простір…
Говоримо правильні слова, але не маємо часу, а головне – відваги, глянути одне одному в очі.
На жаль, українські письменники до сих пір не можуть собі дозволити летючої розкоші існування в літературі Франсуази Саган, яка заробляє своїм (майже сексуальним) пером скандально великі гроші й репутацію, Умберто Еко, який «забавляється в літературі», відчуваючи «радість тексту». Стоїть осторонь від політики Хорхе Семпрун, який каже, що «інтелігенти завжди грішили тим, що створювали умоглядні схеми й старалися підігнати під них життя».
І – актуально-печально звучить, бринить для нас резюмуючий пасаж Жака Ріґо: «Нам зостається лише переконатися в тому, що духовні джерела також можуть позбутися того, що до сих пір дозволяло їм оновлюватись. Республіка не потребує вчених і поетів». Альфред Кейзін: «Література вже не володіє людьми».
Але, гадаю, ці пророцтва не для Львова, не для України загалом. Ми занадто особливі.
Не маємо поки що держави, яка б додавала відчуття-почуття батьківщини …
Ми завмерли в мертвій точці посеред історії.
А наразі у селах та містечках західної України читач голодний – на літературу. Тобто він уже почав забувати про Її величність. Претензійного модерну він назагал не доганяє. Класика? Бібліотеки плюс книжкові магазини (як колись церкви) стали складськими або й просто пустопорожніми приміщеннями.
Тотожна ситуація в інших мистецьких цехах міста Лева. Маю добрих приятелів серед акторів, художників, режисерів. Митці хочуть восславляти героїв, богів, або трударів (що інколи в одному – Сізіф чи Прометей, наприклад). А наразі героями їх творів є вони самі.
У цьому контексті пропоную оголосити конкурс на пам’ятник невідомому шляхетному авторові «Слова о полку Ігоревім» у Львові (є ж пам’ятник невідомому солдатові), щоби солоними словами ґемінґвеївського старого в морі можна було сказати: «А як легко стає, коли ти переможений»… Пів раю, напевно, займають українці, а пів пекла… також. Нобельований твір «Старий і море» – можна ж писати сильно й чисто, без матюків і претензій. Як і […] і «Слово о полку» легендарного співця, знайомого з Бояном, який без комп’ютера зробив себе… бо «хто своє ім’я прославляє, той буде забутий, а хто істину – той Божий…».
Отож, «не лъполи ны бяшеть, братіє, начати старыми словеси трудныхъ повъстии о пълку Ігоревъ, Игоря Святъславича? Начати же ся тей пъсни по былинам сего времени, а не по замышленію Бояню»…
Автор «Слова» побажав залишитися невідомим. Він любив свободу, бо добре розумів, що «слава – це також залежність». Це – рабовласник, а отже – раб.
І письменники України стараються позбуватися. По краплині…
Хто як уміє.
Групами та поодинці.
Наодинці.
Час їм Суддя.
А нове Слово о нашім поході вже народжується. Поволі, в муках – як і все Живе, чисте, високе, всепрощаюче.
Бо автор, напевно, уже є.
Як і своя хата…
Ігор Павлюк