Якось прокинувся і втямив: вона пішла. Одначе не квапився посипати свою голову попелом, добре пам᾿ятаючи, що коли одні двері зачиняються, то інші відчиняються…
Насправді, це був саме той день, що на нього домовився з моїм приятелем Григорієм побачити те, що називалося між нами «новою реальністю». Там, серед хвойних лісів доокруг Доманівського озера, простяглася величезна галява. Золотилася влітку якимось незбагненним світлом, що вкривало усю зелень трави, у цей день накочуючись хвилями спозаранку і аж до самого вечора. Це відкриття належало саме Григорію, колишньому спецназівцю та зірвиголові, який все своє життя захоплювався незвичними явищами, прискіпливо прислухаючись до всесвіту. Не встигнувши оговтатись від одного, без зволікань віднаходив собі щось інше, неймовірніше. І скрізь йому було недосить. Цей гультіпака знав собі ціну, отож залучав до своїх пригод давніх знайомців, дошукуючись об᾿єктивності та, мабуть, популярності. Я знав цього вдатного пошуковця здавна. Тож відреагував на його пропозицію одразу, не заглиблюючись у дрібні докладності. Адже сьогодні це був саме той одинокий день у році, коли золотава галява творила себе неймовірно, як ніколи…
…Своїм уже далеко не новим «Джипом», що його я осідлав ще ого-го коли, недовго блукав лісовими просіками, знаючи цю місцевість достеменно. Усе ще добротної тяги двигун виніс мене якраз до потрібної місцини вчасно. Григорій у своїй спецназівській уніформі та з потужним армійським біноклем уже примостився за кущем ожини, прикривши коротко стрижену голову величеньким листком дикого румбарбару. Я добре знав цю його давню розвідницьку звичку приходити завчасно і не здивувався. Таки випередив на цей раз, бо у мене вона також була… Тож я примостився поруч, на приємно охолоджуючому моховому настилі. Золотаві хвилі вже скородили поверхню галяви, перебігаючи так якось незвично, наче по діагоналі, накочуючись щоразу більше та більше. Доокіл вітру не було зовсім. Та й на небі – ні хмаринки. Що гнало ці хвилі мені було невтямки? І, звісно, аж до спазм цікаво. Чи були на той час інші спостерігачі за хвилюванням галяви – не знаю. Але нікого: ані бачено, ані чутно.
Поступово посеред дня почало темніти поза зовнішнім контуром золотавого простору. І коли темінь опанувала ліси вже добряче, золотавість галяви ставала все більш насиченою, сяючою. Матеріально дотичною. Ми з Григорієм, не змовляючись, метнулись до краю лісу та поля. Але перетнути межу не змогли, наткнувшись на невидиму прозору стіну, що не залишала нам найменших можливостей. Втім, все ж зблизились максимально та докладно бачили, що діялось на цій великій площині. Уся трава та ґрунти заяскріли золотом, ледь помітно увігнувшись вглиб. З них почали з᾿являтись якісь золоті стержні. Саме вони згодом трансформувались у важке лите колосся, подібне до пшеничного, лише на значно коротшому стеблі: десь близько п᾿ятдесяти сантиметрів. Ми стояли впритул до прозорої стіни і бачили, що ця «пшениця» насправді із золотого металу на міцному, граненому золотому, стеблі. І її – щоразу більше та більше: від центру площини – до самої канви лісо-поля. Виглядало все неймовірно. Так, ніби якісь кінематографічні витівки. А лісова мла ставала все густішою. І здавалося, нас аж притискало до золотої реальності. Що воно діялося тоді, та й зараз, визначити – неможливо? Точнісінько, як у давніх казках. Якісь дивні створіння, наче величенькі кульбабки, зависли над галявою, вмить додаючи ще й свого золота до цього світу. Раптом із цих іскристих кульбабок почали з᾿являтися золоті людці. Саме так! Я б їх назвав золотими чеберяйчиками. Такі собі недомірки, лише трохи вищі за згадувану «пшеничку колосисту». Малолюдки чинно та послідовно виходили із кульбабкових «апаратів», з виглядом заклопотаних господарів. Кожний із цих позолочених курдуплів мав свою – звісно, золоту – косу. Приземлившись та оговтавшись, вони робилися наполегливими косарями золотої ниви. Не пропускаючи жодного стебла, йшли собі пóрядно, вправно вилискуючи косами. Мовчки і в однаковому ритмі. Косили та косили, розсипавшись секторами від центральної частини лану. Це усе нагадувало якусь виставу. Але таки було затратною роботою, підвладною лише їм, загадковим недоміркам, що заробили собі все тутешнє золото. Ні-ні, це виглядало зовсім не кумедно. Радше, – навпаки: заручники якогось зашифрованого дійства мали понурі дійства. І це, як не дивно, додавалося ще й їхнім благородним, проте одноманітним, колоритом.
…По внутрішньому контуру прозорої стіни вишикувались вози, подібні до чумацьких, тільки маленькі, як і самі золоті чеберяйчики; отож – візки. Вони неквапно виповнювались колоссям: рівно складеним колосок до колоска. Організація роботи була настільки промисленою, що без зайвої суєти «чумацькі» візки невдовзі щільно завантажились золотим колосом. Дивним бачилося нам з Григорієм: стільки незрозумілої золотої поклажі в одному місці. Ми лише переглянулись. – «Оце така правда?!. Трапляється!» – Це його вигук. І далі: «Хоч би по колосочку дали!?.» Він явно щось метикував. Але зізнатися не поспішав. Таким вже був чоловіком. Підійшов до стіни. Кілька разів вдарив по ній своїм важким тупим альпійським черевиком; вилаявся та повернувсь назад. Я промовчав, бо одразу здогадувався, що ця огорожа аж ніяк не є, аби її можна було отак поруйнувати.
За якийсь час «урожай» було ретельно зібрано, до колосочка. У центрі поля одкрився величезний отвір. І дорогоцінні малолюдки вправно потягнули свій нелегкий вантаж на певний нижчий рівень цього простору у засіки. У міру зникання скарбів під землею, на галяві тьмяніло золотосяяння. А на нашому боці розсіювалась мла. І коли людці зовсім зникли у своїй коморі, а трава звикло зазеленіла на всій золотій ниві, до нас повернувся сонячний день. І, напевне, некепський літній настрій. Ви, мабуть, здогадались: ми одразу вибігли на галяву, бо ж «стіни» як і не було. Лише золотаве підтрав᾿я давало знати про себе, ледь пробиваючись на світ, наче тамуючи свої загадки. «Ця площина – не те, що ми бачимо!.. Це – приховані світи!.. Чи законтактуємо з ними колись?!.» – вигукував Григорій. Я ж, сидячи під сосниною, занотовував собі дещо назагал. Міркував про побачене та пережите. Тож, ось зараз, й ділюся з вами.
Повертався не надто підганяючи свого старого друзяку – «Джипа», перебував ще під враженням золотих видив. Авто наче свідомо стишувало двигун, мабуть, аби не перешкоджати в моїх розмислах. Чомусь подумалось тоді: «Середа – день для перелицьованої реальності. Так-так…» Мій день, очевидно.
Згодом я завітав у Григорієву робітню, що – на околиці міста. Тут лише додам, що був цей чолов᾿яга і успішним художником – ілюстратором книжок. Я відчував завше, що його життя має приховані сенси. Ось і зараз у псевдосецесійній вазі, на давньому чорному столі я вздрів знайомий золотоколосий предмет. Господар перехопив мій погляд, ледь усміхнувся у свої руді пишні вуса: «Зробив з гіпсу по пам᾿яті та затонував під золото. Правда, як в натурі?!. Самому сподобалось». Я простягнув руку до виробу, але Григорій зупинив мене: «Зачекай, воно ще не підсохло. Нехай постоїть…»
Наступні відвідини робітні переконали мене, що майстер виготовив не просто колос – реліквію, а, можливо, навіть поцупив у недомірків справжній, принаймні один, екземпляр із золотої ниви. Отож, якось запитав у художника про цю штуковину. Той відповів, що гіпс потріскався, надщербився. І він просто викинув усе це як непотріб.
…А доглядачі золотої ниви, навіть раз у році, у визначений день, перестали з᾿являтися на галяві. Та й взагалі, вона більше не колосилася щирим золотом.
…А та, що пішла, так і не повернулася. Дивна жінка…
Віктор Палинський
Leave a Reply