Василь Лило. Зоряний політ: вірші. – Львів: Сполом, 2019. – 112 с. : іл.
До 65-річчя Василя Лила
І рими точені, і гармонійні строфи…
Вадим Лесич
У Всесвіті сто мільярдів галактик, у кожній – сто мільярдів зірок… Поет, пилинка пилинки, мріє про «Зоряний політ». Пригадалася думка Богдана Смоляка про те, що «Балакати про поезію – все одно, що відрами носити воду до річки: і нічого не зміниш, і не раз людей насмішиш» («Альпінарій»). А все ж не переставаймо носити джерельну воду думок до річки поетичного слова, бо ж немає більшого щастя, як мислити, мріяти дитинно.
Взятися за рецензію на збірку поезій Василя Лила нас спонукала незвична структура самої книжки, де до болю знайома метафорика рідних пращурівських дністерських каньйонів ллється бойківською лексикою начал цієї величної річки, наче справжній зоряний політ удвох зі своєю дитиною-пташкою-соловейком, що дорогою наспівує і своїх пісеньок таких «серцю милих» і безпосередніх, сповнених любові до світу найрідніших. Так минулі літа кожного батька-поета стають його зоряним польотом у квітучому саді рідної землі. Роки-літа вже зрілого поета Василя Лила з верхів’я Дністра з появою немовлятка в хаті стали суцільним літом, скупаним у пахощах придністровського різнотрав’я, у світлі сонця, що налило колос місячними колисанками для своєї найріднішої зернинки-дівчинки-донечки. Жите-пережите як чуте-відчуте перелилося у збірку «Зоряний політ»:
І барви сонця ллються із гори,
В садах півонії нам груди показали,
Ріка голубить купіль дітвори.
А літо де? У мареві принишкло,
Гойдається на місяці серпом
І підкрадається все ближче тишком-нишком,
Як заколоситься, то визріє снопом (с. 22).
Чи ж не ВИЗРІЛО до поважного ювілею? Дай, Боже, здоров’я та щастя нашим зорельотам! Чи чув хто-небудь коли-небудь про політ безхвостої комети? Такого не буває в природі космічних вимірів, тому й не дивно, що у свій ювілейний зоряний політ поет Василь Лило осідлав Львівського Пегаса не сам, а в парі з маленьким хвостиком свого світла – зі своєю Василинкою. Такою з відомих нам часів є традиція у наших родинах – називати дочок іменами своїх батьків, дідусів. Мусимо погодитись з упорядниками книги, що ця знахідка дещо незвична для ювілейного видання. Проте якщо автор і програє в авторитетності свого слова для найбільших світил у філологічній царині, то безперечно виграє, якщо розглядати це з позицій україноментального творення фольклору в наших краях. Читаючи й перечитуючи класиків української літератури, можна тільки шкодувати, що тогочасні інформаційні технології не дозволяли фіксувати в повному об’ємі джерела таких красномовних і краснослівних традиційних літературних україноментальних технологій, де світогляд предків формував поетичне міркування україноментальних світил планетарного масштабу, зокрема Тараса Шевченка, чия мати походила також, як і Василь Лило, з бойківської родини. Очевидно, цей час для розуміння таких механізмів настав саме тепер, і відкриває його для нас пан Василь зі своєю донечкою Василинкою в «Зоряному польоті» для всіх, хто займається розроблянням методик корпусної лінґвістики як статистичних технологій в гуманітарному вимірі, які дозволяють опрацьовувати й аналізувати одночасно великі об’єми ЛІТЕРАТУРНОЇ інформації за мірами живого людського ока в синхроні його часу і простору, як дитинного і визрілого поглядів на світ. Примітно, що навіть наївне дитяче україноментальне міркування свої, дуже близькі серцю проблеми проектує не в бік звинувачень і пошуку винних, а в бік поступу до вирішення будь-якої внутрішньої суперечності під опікою Божих вимірів, разом з Богом, який через Ісуса Христа нетрадиційно мав би відвідати кожну нашу українську християнську домівку, щоб ми відважилися скласти іспит совісті свого пережитого-перечитаного:
Здаю я іспит
совісті сьогодні,
і по щоці тече сльоза:
невже я зможу вирватись з безодні
та буду мати дім на небесах?!
О Господи, Ісусику мій рідний!!!
З Тобою я пройду
цей Хресний шлях!!! (Василина, с. 38)
Домівка серця найважливіша в людському вимірі, навіть якщо польоти спрямовані до зірок – підтримує батько свою дочку. Границі всесвіту безмежні, але як Дністер вливається у Чорне море, так і людські серця обмежують світ у цвітінні його дітей, де світло очей через родоводи плинними ріднокровними ріками відкриває невидані досі світи Слова Живого у його красі-звучанні рідної мови:
А зорі, мов долі, закрились, не видно небес,
Мелодія вітру пливе на безкраїх просторах,
А око поволі розплющує світ, що завис
На вічних стовпах у казково-рожевих кольорах (с. 23).
Світ не має права зависати ні на материнській хвилі-хвилині, ні тим більше на незрілій рожевій дочірній хвилі, для якої материнство ще попереду.
Поет відмовляється іти простим протореним шляхом сучасного своєрідного заробітчанства, коли за межами звиклої топонімічної лексики виставляють координати десь там за кордоном, оспівуючи Париж чи Канари. Його координати тут, на рідній землі, виставлені, як канва для мережива наших мірок і наших думок. Віршування не доведені до затятої перфектності у своєму поклонінні модерновості й вишуканості, а звучать тепло й по-домашньому з любов’ю – призначені не так для читачевого вуха, як для серця людини, що розуміє, про що йдеться. А йдеться про любов до краси, до землі, до краси земної і неземної на рідній землі. Чи ж не тому і збірка названа «Зоряний політ», бо оспівує зіркову красу рідного краю, що промениться у кожному слові й у кожній думці – простій і невибагливій за формою, а отже доступній для розуміння читачеві будь-якого віку. Чи ж не тому такі доречні й по-домашньому затишні римовані думки-роздуми поетової доньки Василини, що обрала гуманну професію лікарки, де слово мусить випромінювати не тільки світло добра і краси, але передовсім зцілювати людей своїм животворним звучанням і точністю змісту. Дівчаче, дитяче єство вже від народження черпає з криниці рідного слова цілющу воду, чим підтверджує міркування свого батька. Скільки Василині років, ніхто не вгадає, бо її думки, безперечно, підслухані десь у традиційних доісторичних піснеспівах про козаків і дівчиноньок біля криниці, що зазвичай напували цілющою водою і коней-пегасів з золотих відерець власними руками, де кожна дівчина – як зоря, до якої прямує кожна козацька думка: «По той бік гора, / по цей бік друга, / Поміж тими гороньками / Сходила зоря. / Ой то не зоря. / Дівчина моя…». То чар українського дівування з глибиною криничного дна у дівочих очах, у своїх чаруючих поглядах-оберегах лікарки на біль сердечний, як на грозу в людському тілі:
Притулюся до криниці,
Зачерпну води живої
І умию з серця грози –
Наберуся я спокою (Василина, с. 8).
Проте дівоча безпосередність рідної дитини не засліплює струн пам’яті поета. Він не зависає у власному сприйнятті часу і простору, а як впевнений капітан виводить свій зореліт на обрії сприйняття жіночого начала в його зрілій красі, присвячуючи цілі розділи своїй ремінісценції відбитого місячного світла жінці, жаданій і землі обіцяній – це десять поезій інтимної лірики в заключному розділі «Подаруй мені ніч» – поезії «сторінок» памʼяті. Поет не тільки правдивий, але й освічений, преференцію поет-лірик Василь Лило віддає вірній музі у вірші «Зоряне кохання»: дароване Богом, першим і останнім не буває – воно єдине і вічне, «Бо на отій посрібленій дорозі / Нам Бог кохання зустріч дарував» (с. 96). Золотосерединний шлях вибрано долею вже давно, тож навіть інтимна лірика може бути застосовувана до цієї музи як музики-пісні рідної землі, до якої любов у серці поетовім безмежна:
На щастя нам жайвір у небі пісні дарував,
І доля спинилась, коли пролітала над нами.
Не бачив я неба, ні сонця, ні місяця й зір,
Коли я в обіймах твоїх упивався нектаром кохання (с. 106).
Просто й геніально! Бо чи є щось сильніше за космічну енергію кохання, даровану нам Богом?..
Ти зіркою стала на небі
І вабиш, і вабиш до себе,
І примхи твої тебе тішать,
Допоки зійде новий місяць –
Для нас він змайструє колиску.
І ми у човні тім сріблистім
Надію твою ілюзорну
Вплетемо у пристрасть любовну (с. 107).
ПРИСТРАСТЬ ЛЮБОВНА – вона також закладена і в понятті «філологія». Я при слові, як при найнадійнішій зброї – так перекладається з латинської цей термін.
Графічне оформлення книжки (художник Л. Новік) чорнобілим крилом обрамлює просторочас поезій, що не може не навівати почуття величності й поваги до спільної рідної домівки, рідної землі, альма-матері – Львівського національного університету імені Івана Франка, де на найвищому місці алегоричний юнак-Дністер ллє алегоричну воду з глеків.
Хай же щире слово поета (дочки) знайде дорогу до вдумливого читача, просвітлює його дух, додасть йому наснаги, сили й любові, бо це засів доброго на добро…
З роси та води Вам, дорогий наш ювіляре! Попри всі тягарі щоденного життя, завжди будьте собою. Щастя, добробуту, наснаги до праці на ниві життя, бо час – це те, що в ньому (тобто праця, праця і праця). Щоб зозуля накувала Вам багато творчих літ… Будьмо!
Уляна СВЕРЕДЮК, пошукач кафедри фольклористики ім. академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент, м. Львів
