Коли я буваю в Кракові, то неодмінно викроюю кілька годин, аби відвідати Вавель, королівський палац на високому березі Вісли. Яскравий сфінкс із цегляними крилами, що багато разів поставав із пожеж над блакитним плесом води, де, як тіні, зникали королі, імператори, диктатори. І сонце падало стрімголов у безодню річки. Вавель – спогад дитинства Речі Посполитої, важка безсловесна розмова тіней під ногами. Рідний дім на березі пам’яті польського народу, скільки доріг до тебе пролягає сьогодні? Вчасно міняються місцями сонце і місяць, справно працює ткацький верстат історії. Ще з кінця Х ст., коли сформувалася польська державність, Вавель став центром політичної і духовної влади. Відтоді, як мир запакували у закони війни, а мозок одягнули у гординю бронзи. Могили, як вівці, бігли під гору, а народна душа летіла, щоб згоріти в горнилі подвигу і захистити свій край від різних орд.
Від другої половини ХІ-го до кінця ХVII ст. тут була резиденція польських королів, які захищали свій край, борючись із зловісними тінями на дорозі в грядущі дні. Тут не одного зашнурувала блискавиця вогню і вбила готична сила броні. Їхня скорбота – це і моя скорбота. Тут, на бруківці, я і досі бачу метал і кров, а на траурних каміннях – узори героїчних рук, які чіпляються за життя, їхня скорбота – це і моя скорбота.
Найбільшого розквіту Вавель досяг у ХІV ст., за королівства Казимира Великого, коли Краків став столицею Речі Посполитої і циферблати дзвіниць показували час уже не такий тривожний, а вороги виглядали, як розчавлені тіні. Життя, покірне невідомій силі, тут бурхливо розвивалося і за правління Ягеллонів досягло найбільшого розквіту.
Білі лілії і білі чаплі плили по воді, як по небу, і бабине літо намагалося зловити їх у свій ятір. Човен стежив за безмов’ям хвиль, супроводжуючи своїм довгим оком зграю птахів. Входило сонце в кам’яні ножни Королівської дороги, як меч безпощадний, повний гніву і полум’я, меч, що на крики розбиває відлуння берега, розсікаючи мряку і тишу хвиль. Після укладення угоди між Польщою і Литвою Краків опинився на окраїні величезної Речі Посполитої. Туман, за поверхом поверх, здіймався все вище і все стрімкіше, як видіння, що тонуть у небі. Вавель знову відкривався людським очам, у них таїлася пам’ять про минуле, як натовп німих людей, що бредуть в імлі західного сонця, згорблені й одинокі від самотності. Краків втрачав своє політичне значення, уступаючи його Варшаві, куди в 1609 році король Сигізмунд ІІІ Ваза переніс столицю. Офіційною причиною переїзду була пожежа Вавельського замку, коли багряно-червоні хмари язиками розповзалися над ним. Король вирішив його не відбудовувати, а просто переїхав до Варшави. Де юре Краків залишався столицю ще до 1795 року, але де факто нею перестав бути ще з 1609-го.
Міста, як і люди, приречені на зміни, однак ці зміни відбувають так швидко, що годі їм щось протиставити. Запитував Марк Аврелій: «Хтось боїться змін? Але хіба щось може виникнути без змін?». Після третього розподілу Польщі, в 1795 році, Вавель перейшов до рук австрійців. Бук зводився в небо біля замку зеленим торсом, як тривожний дух землі. Світився виноград на фронтоні – голубі грона газу сіяли світло на бруківку.
У 1815 році, після розгрому Наполеона, Краків став вільним містом, та ненадовго, в 1846 році на Вавель повертаються австрійські жовніри і розміщають там свої казарми. На золотій тринозі клен зупинив свою ходу біля собору. Приходить осінь із восковими очима. Нарешті, у 1905 році, поляки викуповують Вавель в австрійців, і тут починаються відновлювальні і реставраційні роботи. Після проголошення незалежності Польщі приходить віра в духовність польського народу, З’являються надії, як діти, що приходять у небеса і приносять свою свідомість. Це пов’язано ще й із тим, що тепер замок мав стати парадною резиденцією глави держави.
Я підходжу до замку з боку Королівської дороги, мимо меморіальної дошки видатного польського хроніста Яна Длугоша і піднімаюся бруківкою до Гербових воріт. Справа, над вулицею, шумлять дерева, чути шелест земних сторінок, куди вписано таємний зміст. А зліва – величезна стіна з червоної цегли, над якою височіє замок. Тут слава розлита всюди і в усьому, є в усіх речах її присутність. На червоних цеглинах вписані імена тисяч людей, організації і фірми, які внесли свої пожертвування на відновлення і реставрацію королівського замку. Їхній альтруїзм – вражаючий різновид подвижництва, яке, як невидима земна сила, робила тут кожну людину модифікованим Антеєм, щоб вона забула про свої земні виміри і стала бенефіціантом історичної величі Вавелю. Око малює квіти на бруківці, а розум шукає ключі від речей. Вчені, інженери, будівельники, електрики, муляри, штукатури, художники, монтажники, реставратори – всі вони інвестували свої серця, працю, патріотичні почуття у відновлення святині. Хіба дерево польської нації може забути про тих садівників, які плекали історичну цінність у найскрутніший період історії, якщо навіть їхні імена і не вписані на цеглинах?
Про двох таких альтруїстів я і хочу розповісти, тим паче, що понад сто років тому вони піднімалися цією бруківкою до Гербових воріт, на хвильку зупинялися, милуючись пам’ятником національному герою Польщі, керівнику народного повстання Тадеушу Костюшку, який підвівся на коні серед дерев, що ревно моляться листками до сонця.
Мій головний герой – Генрик Юзеф Сенкевич (син письменника Генрика Сенкевича, і його дружина – чортківчанка Зузанна Целецька, а після одруження – Сенкевич). Із вічності у вічність тихо переходять води, тож імена людські також не повинні канути в Лету. Оскільки про моїх героїв мало що відомо, то мушу сказати про них докладно.
Генрик Юзеф Сенкевич народився 15 липня 1882 року у Варшаві, в сім’ї відомого письменника, в майбутньому –лауреата премії Нобеля і його першої дружини Марії (з Щеткевичів). Перед народженням сина батько в одному з листів писав до своїх знайомих: «Я є одним із найщасливіших молодих, а на початку літа сподіваюся стати батьком. Бажаю собі доньки, але напевне буде син» (Sienkiewicz H. Listy / Oprac.M.Bokszanin. – Warszawa, 1996. – T.2. – Cz.1. – S.113). Батько не помилився, народився син, а донька Ядвіга явилася на світ 13 грудня 1883 року. Але батькове щастя довго не тривало, бо, захворівши на туберкульоз, 19 жовтня 1885 року його дружина померла. Письменник тяжко переживав її смерть, і щоб якось вгамувати біль, залишив свої дітей під опіку тещі й тестя, Ванди і Казімєжа Щетковичів у Закопаному. Листувався з дітьми, разом із ними подорожував. В одному з листів з Італії писав: «Для дітей подорож була казковою. Відень, Мілан, Генуя, порт, пароплави, тунелі – одна насолода, суцільні крики, суцільні питання: «Татусю, а якщо» і т.д. Справді, розкіш подорожувати з такими особами. Все їм подобається, все їх цікавить. Тільки про Закопане не хочуть забути, всюди гарно, а в Закопаному найкраще» (Sienkiewicz H. Listy / Oprac.M.Bokszanin. – Warszawa, 1996. – T.II. – Cz.3. – S.88).
При зустрічах і в листах багато уваги приділяє синові, якого називає Геньом. Тремтять пальці яблуневого цвіту на склянці світанку. Батько не спить, думає про сина. Він надто суворий до нього. Вважає його здібним, але неуважним і розсіяним. Вірить, що піде слідами батька. Таким є візерунок уяви. Однак син слідами батька не пішов, вибрав архітектуру. Диплом інженера-архітектора Генрик Юзеф здобув у École de Beaux Arts (Школі витончених мистецтв) у Парижі; також навчався у Львівській політехніці, брав участь у відбудові і реставрації Вавелю.
Тепер про мою героїню Зузанну Целецьку. Плаче гроза у гніздо лелече, коли я думаю про неї. Вона походить із славної родини Целецьких, нащадків Великого Сейму. Один із її родичів – Володимир Целецький (1829-1882) із графського роду Заремб, хлібороб, був послом до Галицького сейму (1861-1865) і до Народної Ради, власник маєтностей у селах Бичківці і Будзанів. У період Січневого повстання 1863 року, використовуючи дипломатичні стосунки, закупив зброю для повстанців. Був делегатом Чортківської округи.
Про ранній період життя Зузанни відомості дуже скупі. Тому й радість моя на межі невідомого й здогаду. Вона народилася 12 грудня 1895 року у селі Бичківці нині Чортківського району на Тернопіллі. Її батько – Юліуш Целецький із графського роду Заремб, народився в 1870 році, навчався в Ягеллонському університеті, як офіцер загинув 12 грудня 1914 року на підкарпатському терені, в с. Барціце, борючись проти військ царської Росії, похований там же, на військовому кладовищі. Її мама – Юзефа Марія Тереза Целецька, з дому – графиня Тишкевич-Логойська, народилася 1873 року в Бродах, коли померла – не відомо.
Зузанна навчалася у Чортківській гімназії імені Юліуша Словацького, пізніше – в одному із львівських пансіонів, можливо, вивчала іноземні мови у Львівському університеті. Крізь українські верби і тополі шуміла влада художнього слова. Стала палкою прихильницею театру Тадеуша Павліковського, який був директором міського театру у Львові, а згодом і в Кракові, вперше здійснив постановки творів Генрика Ібсена, Моріса Метерлінка, Тадеуша Міцінського, Станіслава Пшибишевського, Станіслава Виспянського та ін. Саме у 1913 році, у Кракові, на прем’єрі драми Кароля Ростворовського «Judasz», у цьому театрі, 17-річна дівчина познайомилася з видатним письменником Генриком Сенкевичем і його сином Генриком Юзефом. Про неї як палку прихильницю театру Тадеуша Павліковського пише Марія Ростворовська у книзі «Szczery artysta. O Karolu Hubercie Rostworowskim» (2016).
Лідія Путовська у статті «Зузанна Сенкевічева» згадує про її стосунки із Генриком Юзефом: «Пізніше зустрілися в Кракові у бабусі Пусловської. Спочатку прикидалися, що не цікавляться один одним. Вона у його товаристві познайомилася з Краковом. На одній із прогулянок Генрик Йозеф запитав, чи не стала б вона його дружиною. Мала відповісти «ні», але сказала «так». Одружилися вони 22 серпня 1925 року і одразу ж поїхали до Обленгорка» (Putowska L. Zuzanna Sienkiewiczowa // Rocznik Muzeum Narodowego w Kielcach. – 1984. – T.13. – S.480).
Я пробую відновити в пам’яті зустріч Генрика Юзефа із Зузанною на Вавелі, вже після того, як вони побували у бабусі Пусловської і наречений знову вирішив показати їй королівський палац. У нерозумний світ кричали думки, на зеленому конику скакала до них радість. Укотре згадували свою першу зустріч у 1913 році, лише для нього вона тепер мала особливе значення і сприймалася через призму багатьох глибоко пережитих подій: хвороба його батька і поїздка за його дорученням до Швеції для отримання Нобелівської премії, смерть батька у нього на руках 16 листопада 1916 року в Веве (Швейцарія); участь у польсько-більшовицькій війні. Недаремне кажуть, що досвід є пізнанням життя через пов’язані між собою сприйняття.
Генрик Юзеф з гордістю показує Зузанні Вавель, адже в його відновлення і реставрацію він, як і багато інших поляків, вклав свою натхненну працю. Відчував духовну потребу в цій самопожертві, без неї його існування було б неповним, в ній розкрилася вся його духовна енергія і вся сила його почуття, став патріотом, причетним до становлення героїчної сторінки історії свого народу. Всміхнеться день і викотить на луки щастя.
Він бере Зузаннну за руку і через Королівські ворота веде на територію замку. Мед полудня, розведений молоком і вином. Зліва – кафедральний собор святих Станіслава і Вацлава. Удвох входять до середини коронаційного собору й усипальниці польських королів. Честь вам, славетні! Собор був збудований ще в ХІ-ХІІ ст., з того часу збереглися лише вежі Срібних дзвонів і крипта св.Леонарда. У ХІV ст. собор перебудували, додавши йому рис готики, та все ж він і досі полонить сяйвом мистецької досконалості, відкритої для душевної чистоти людини, коли серце шукає правду і веде до святості.
У центрі собору височіє Вівтар Вітчизни, на який королі складали воєнні трофеї, а сучасники – складають свої серця. Тут же – королівські камінні саркофаги і гробниця Казимира Ягеллона, створена Вітом Ствошем. Життя справедливіше, ніж смерть.
Вони виходять на площу. Не сном, а дійсністю стали їхні видіння. Справа капелла Ягелллонів 1527-1533 років, у якій містяться надгробки королів Сигізмунда Старого, Сигізмунда Августа і Анни Ягеллонки, а також срібний вівтар нюрнберзької роботи. Зліва капелла династії Ваза, закінчена в 1675 році, вона є мавзолеєм цієї династії.
Пройшовши під аркою, мимо капелли, вони потрапляють до внутрішнього дворика королівського замку, де знаходиться ротонда Пресвятої Діви Марії. Піднімаються на мансарду, щоб краще побачити королівські покої і палати. У глибині, за таємною гранню пов’язка тиші.
– Навпроти нас – королівські покої, палати, скарбниця, зброївня, Посольська зала, – каже Генрик Юзеф. – На жаль, вони дуже понищені, бо їх перетворили у казарми для австрійськиї жовнірів.
– Що вони там робили? – запитує Зузанна.
– Сушили свої мундири і онучі на гаках у стінах із фламандськими шпалерами ХVI ст., чистили чоботи під картинами і портретами історичних героїв і польських королів, курили, розлігшись на кріслах доби ренесансу, а коли були п’яні, то стріляли із машингверів у різьблені голови на стелі Посольської палати…
– Який жах! Яке варварство! – вигукує Зузанна.
Вони обійшли увесь замок, рукопис в оправі цегли. Навіть відвідали Печеру дракона у вапняній скелі. Згідно з народною легендою у ній жив дракон, який вимагав собі в жертву найкрасивіших дівчат. Його хитрістю переміг один із синів короля Крака (саме від його імені походить назва міста). Тоді Зузанна запитала Генрика Юзефа:
– Відбудова Вавелю для тебе обов’язок чи задоволення?
– Насамперед обов’язок і відповідальність. Замок безліч разів відбудовували. Який милий тінявий блискіт цегли! Спершу це був невеликий палатіум під княжу резиденцію в ХІст., потім з’явилися кам’яні укріплення на Вавельському горбі. Згодом, у ХІІ ст., невеликий замок у романському стилі. А в ХІV ст., при королях Владиславу Локетеку і Казимиру Великому він уже став грандіозною готичною будовою. Нарешті, в ХVI ст., за короля Сигізмунда Старого, його знову відбудовують під керівництвом Францеско Флорентина і Бартоломео Береччі, а художнє оформлення виконують німецькі художники, зокрема Ганс Дюрер. На долівці сонце перекладає з латини надгробні написи. У такому вигляді замок зберігся до наших днів. Більшу частину замку, яку ти бачиш сьогодні, зведено в ХVIІ ст., при королі Владиславу ІV Вазі. А потужні укріплення, що нависають над Віслою, збудовані в 1790-1794 рока. Це останні фортифікаційні споруди часів Речі Посполитої. Зрозуміло, що на мене лягла велика відповідальність бути достойним славної традиції відродження замку. Але ця традиція не була для мене силогізмом чи думкою, які притісняли, вона виливалася в мої природні дії і приносила мені радість, задоволення.
Що насправді значили обов’язок і відповідальність? Зузанна гостро це відчула тоді, коли вони після одруження з Генриком Юзефом переїхала до Обленгорку, за 18 кілометрів від Кельце, де містилася садиба Генрика Сенкевича і вона з чоловіком взяла на себе відповідальність за неї. Ще в 1900 році, з нагоди 25-річної творчої діяльності письменника польська спільнота зібрала кошти, щоб купити ґрунт і збудувати будинок для нього, а в майбутньому відкрити в ньому музей. Купили 515 гектарів землі з лісами, нивами і незабаром там збудували палац. Церемонія відкриття відбулася 22 грудня 1900 року. Зворушений письменник на ній сказав: «Серце моє плаче від радощів. Спасибі моїй країні за такий подарунок». Це була літня резиденція письменника, у ній він перебував до 1914 року. Тут працював над своїми повістями «В пустелі і пущі», «На полі хвали» та ін. Восени 1914 року, коли почалася Перша світова війна, виїхав до Швейцарії. Після смерті письменника, згідно з його заповітом, садиба перейшла у спадок дітям – Генрику Юзефу та Ядвізі.
Та Ядвіга тут не жила, тож садибою заопікувалися Генрик Юзеф і Зузанна. Птахи звивалися над балконом, а на алеї плакав ангел із переламаним крилом – з уст його метеликом злітало зітхання. Вони продовжували оберігати мавзолей Нобелівського лауреата, бо його твори з кожним роком поставали в новій перспективі, відкривалися новими гранями. Дзвеніла капела в саду, ледь видимі межі дійсності переходили у казку. У сяйві пам’яті про геніального дідуся виростало четверо їхніх дітей: Ядвіга, Юліуш, Зузанна і Марія. Лідія Путовська у своїй статті «Зузанна Сенкевичева» писала: «Факт, що в Оленгорку мешкали Сенкевичеві, був для цілої околиці, а навіть і краю підтвердженням тяглості нашої народної історії. Особливого значення набрав він у часі окупації, яка в маєтку перебігала менш-більш спокійно, хоча Юзефа німці арештовували двічі (один раз із дружиною). Обленгорок став під час війни сховком для патріотів» (Putowska L. Zuzanna Sienkiewiczowa // Rocznik Muzeum Narodowego w Kielcach. – 1984. – T.13. – S.480).
Після війни комуністична влада націоналізувала садибу письменника, а сім’ї Генрика Юзефа і Зузанни залишено невелику ділянку для господарства площею 49 га. Тепер їхня самотність стояла у чистій келії ранку, що нагадував сад, для кого сонце відкривало золоті дверцята. В палаці відкрили плодоовочевий магазин, а меблі, книги, рукописи, картини, особисті речі письменника перенесли до підвалу, чимало речей було знищено, напр., піаніно його доньки Ядвіги. Кущ на подвір’ї ставав на коліна і молився до зірок. А вітри сандаліями торкалися клавіш алеї і залишали пісню в безмовній печалі. І лише після протестів громадськості і офіційного відречення в 1956 році Генрика Юзефа і Ядвіги від садиби і її відчуження державі почався процес підготовки до відкриття музею. Його відкрили 28 жовтня 1858 року. Директором призначили Зузанну Сенкевич, з дому Целецьку, дружину Генрика Юзефа, який уже почувався погано і 1959 року помер. Чого ж його зарили в землю, як він мав жити на небесах?
Ще від 1956 року пані Зузанна опікувалася садибою Сенкевича, організувала збір коштів для майбутнього музею, з її ініціативи перебудовано садибу, підключено до неї центральне опалення, облаштовано парк, впорядковано алеї та під’їзну дорогу, відкрито кабінет письменника, салон для гостей, їдальню; вона взяла активну участь у створенні експозиції. Справи оточували її, як царицю, і йшли за нею. На відкриття музею запросили міністра культури Польщі Влодзімєжа Сокорського і директора Свєнтокшицького музею в Кельцях Едмунда Массальського, представників Воєводської народної ради, родичів Нобелівського лауреата, видатних діячів культури: професора Юліана Кжижановського, дослідника і видавця творів Генрика Сенкевича; письменників Євгеніуша Шерментовського і Єву Шонерт; керівника і режисера театру імені Стефана Жеромського в Кельцях Ірину Вирську та ін.
Пані Зузанна до цього часу ходила по землі, а тепер почала літати. Лебеді співами піднімали день. За її ініціативи і енергійної діяльності було проведено низку інших важливих заходів: у 1966 році відзначено 120-річчя від дня народження письменника і 50-річчя з його смерті, Сенкевичівський рік в Обленгорку, Синкевичівські зустрічі за участю молоді, в яких щорічно брали участь від 40 до 85 тисяч юнаків і дівчат, діяльність «Театру Пана Сенкевича» та ін. Було закуплено деякі рукописи письменника.
Все забирають літа разом з молодістю, навіть великі плани. Вона вийшла на пенсію в 1968 році. Уже згадана Лідія Путовська пише: «Пані Зузанна показала себе як невтомний популяризатор життя і творчості Сенкевича. Про Нобелівського лауреата вона знала все. Його творчість знала майже напам’ять. Своє гуманістичне бачення спирала на найновішу наукову лектуру, в чому їй допомагали видавці, люди пера, діячі науки і культури, перекладачі з різних закутів світу. Відвідувачі отримували від неї всебічну і вичерпну інформацію, а гості із-за кордону мали можливість із її вуст почути спогади французькою, німецькою та англійською мовами» (Putowska L. Zuzanna Sienkiewiczowa // Rocznik Muzeum Narodowego w Kielcach. – 1984. – T.13. – S.479-480).
Тепер ластівки вили гнізда на її плечах і стояла пороша зірок у зіницях. Садиба Генрика Сенкевича стала для неї рідним домом ще з 1925 року. Вона віддала їй всю свою енергію і силу. Будучи на пенсії, проводила екскурсії, зустрічалася з учнями, опікувала школою імені Сенкевича. Вміла дорожити всім, що не стерто з пам’яті. Написала низку спогадів про родину Сенкевичів. Вона не раз воскрешала в своїй уяві мандрівку з чоловіком на Вавель, на вівтар відновлення якого люди складали гроші, інтелект, працю, почуття, так само, як на Вівтар Вітчизни королі складали воєнні трофеї. Вона також віддала розум, знання, серце, всі свої вчинки на благо Вітчизни. Вавель був для неї взірцем самопожертви на користь польського народу. Внутрішня, духовна, животворна сила її праці стала джерелом її людського достоїнства, моральності і щастя. Творчість думки і серця об’єднувала її з духовною традицією Нобелівського лауреата Генрика Сенкевича, величчю і славою його родини і дому, опікункою яких вона стала. Її талант і час змішувалися, персоніфікуючи дух нової епохи, пронизаний містикою і неймовірною енергією безсмертних творів великого майстра.
За невтомну діяльність відзначена «Золотим Хрестом Заслуги» та медалями. Померла 29 грудня 1982 року. Похована обіч чоловіка, Генрика Юзефа, на кладовищі в с.Хелми. Своїх дітей виховалася у дусі любові до Польщі і України, поваги до культури. Її син Юліуш Сенкевич став відомим етнографом. В інтерв’ю Миколі Зимомрі він зізнався, що роман свого діда Юліуша Сенкевича «Мечем і вогнем» вважає тенденційним щодо зображення тодішніх подій в Україні, у ньому спотворений образ Богдана Хмельницького і т.д. На його думку, це мало свої причини: дебют молодого письменника в галузі історичного жанру, його бажання написати «рицарський роман»; вплив на автора ковбойських творів із життя Америки, де він побував, та «Трьох мушкетерів» Олександра Дюма. Негативну роль тут зіграла польська консервативна історіографія (напр., праці Людвіка Кубала), яка всю вину за руйнацію Речі Посполитої (переділ в 1772-1795 рр.) звалила на плечі Богдана Хмельницького та його побратимів. Україна не була тоді осібною державою, вона асоціювалася з «диким сходом». «Польську Україну» вже пізніше прославили письменники української школи (Юліуш Словацький, Антоній Мальчевський, Северин Ґощинський, Міхал Грабовський, Юзеф Богдан Залеський та інші), вони змалювали її як ошатну рідну землю, поетичнішу, ніж інші терени Польщі. Зрештою і сам Генріх Сенкевич через 20-30 років зовсім по-іншому оцінював свій роман і вважав, напр., що виведений ним образ Яреми Вишневецького («– Катуйте їх так, аби відчули, що вмирають») не вписувався в систему загальнолюдських вартостей, ідеалів справедливості, свободи, вільного життя тощо. Онук славетного письменника жалкує за тим, що в романі «має місце і суб’єктивне прочитання фактів, упереджене розуміння оцінок щодо змальованих персонажів, подій та історичних постатей» (Зимомря М. Долі в людях. – Дрогобич, 2006. – С.357), і що Генріх Сенкевич не врахував поглядів на тодішні події в Україні прогресивних істориків Сташіца, Козмяна, Левеля, які вказували і на провини польської шляхти: егоїзм магнатів «на кресах» (Вишневецькі, Конєцпольські, Потоцькі), відсутність релігійної толеранції з боку католицької шляхти та костьолу тощо. Юліуш Сенкевич вважає: фільм «Вогнем і мечем» режисера Гофмана містить інтерпретацію, що якісно корегує Сенкевичеві підступи упередженого характеру. Сьогодні це дуже важливо, бо «Польща й Україна – суверенні держави, незалежні ні від кого. Це – фундаментальна засада».
Казав Монтень, що міра життя полягає не в його тривалості, а в тому, як людина використовує його, один може жити довго, а прожити мало. Пані Зузанна прожила насичене інтенсивне життя, прожила бадьоро, осмислено, яскраво. Бо вона, як і її свекор і батько, Нобелівський лауреат, Генрик Сенкевич, як і її чоловік Генрик Юзеф, син Юліуш та інші, є також будівничим Вавелю польської духовності.
Олександр Астаф’єв
.
Зузанна Целецька
Олександр Астаф’єв,
Київ-Краків