(Мій погляд на збірку щоденникових медитацій та афоризмів Євгена Барана «З «Книги Живих» (Івано-Франківськ. Фоліант. 2021)
Книжки канонізували мій світ. Люди і Книги
Євген Баран
Пригадую, якось під час першої моєї зустрічі з літераторами Волинської обласної організації НСПУ пан Микола Мартинюк, дізнавшись про моє дівоче прізвище Баран і колись видану під ним дитячу книжку «Золоті дні», цілком серйозно запитав:
– Юлю! Ви і Євген Баран – родичі?
– Ні! – усміхнулася; а самій мимоволі подумалося: «Якби ж то…»
Подібних запитань від відомих людей зустрічала чимало… І нарешті на глибокому рівні підсвідомості твердо вирішила для себе: «А варто таки мені вже нарешті познайомитися із моїм великим «родичем» – знаним українським критиком…»
Про реальну зустріч з паном Євгеном досі лишається тільки мріяти. Але в епоху соцмереж познайомитися з ним дистанційно не стало великою проблемою. Зізнаюся: досі тішу себе думкою, що, можливо, ми з ним – все-таки родичі, нехай у далекому поколінні… (За іронією долі, Євген Михайлович і мій тато – дуже схожі зовні…) Мені неабияк імпонують риси вдачі пана Євгена: цілеспрямованість, наполегливість, людяність, працьовитість і, що головне, – щирість, чесність і безкомпромісність у власних життєвих переконаннях та поглядах на літературний процес…
Сьогодні маю щастя тримати в руках книгу щоденникових медитацій та афоризмів пана Євгена «З «Книги Живих» (Івано-Франківськ. Фоліант. 2021). У ній, як і сподівалася, – вражаючі і незавуальовані погляди Євгена Барана на українську літературу та людину сучасності загалом. Дуже хочеться дати незалежну і щиру оцінку цій книзі. Хоча… Чи можлива у природі «критика критики»? Проте, я спробую…
Перш за все, буду говорити про літературного критика як про «Великого Читальника в Країні Нечитальників». І трішки – про особисті якості пана Євгена як людини. А ще (що найбільше болить!) – про світ і соціум, якими вони сьогодні постають під критичним поглядом Євгена Барана.
Якби моя воля, я б розділила цю книгу (до речі, четверту з тетралогії щоденникових медитацій пана Євгена) на 5 розділів:
- В українському сучасному культурному просторі (або Погляд на людину сьогодення).
- Трішки історії літератури (або погляд на Письменника).
- Важливе, бо родинне…
- Афоризми на щодень (або Як вижити в лабетах соціуму).
- Спроба самоусвідомлення (або Євген Баран очима інших).
В УКРАЇНСЬКОМУ СУЧАСНОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОСТОРІ
Перша умовна тематична група щоденникових медитацій, що характеризує стан сучасного українського культурного простору, якщо говорити коротко, стосується, перш за все, морального права митця зватися Людиною та сином (чи донькою) своєї нації. Євгену Барану болять проблеми людського невігластва, тотального «нечитання», відсутності національної гордості, егоцентризму, невдячності, самозакоханості і безвірʼя молодих авторів… А «література втрачає сенс, коли в ній мало людського» – підкреслює літературознавець.
Літературний критик спостерігає доволі сумну картину у просторі укрсучліту: «Одні вірять і не можуть. Инчі не вірять, але пишуть. І тільки одиниці йдуть, бо знають» Іще на початку книги (стор.17) Євген Баран дає молодому митцю найдоречнішу пораду: «Коли ви сідаєте за монітор компʼютера чи за мольберт, найважливіше, аби в той момент вашою рукою керував ангел…» Автору неймовірно сумно від того, що «у наш час ніхто нічого не боїться. Крах цивілізації – не у відсутності страху чи встиду, а у словесному «проносі», за який ніхто не відповідає». Від себе додам: це стосується як поезії, так і прози. «Сучасна белетристика – така сміливо-вторинна, що, здебільшого, шкода часу її читати» – висловлюється Євген Баран. Хоча не без ентузіазму додає: «Все-таки, є вічні книги. Мода приходить на жанри, на авторів і відходить. Поза модою і часом жива конкретна людська історія»
Не без натяку звучать наступні сміливі слова пана Євгена: «Той, хто зуміє в болоті сучлітпроцесу визбирати зірки, так буде заляпаний, що, коли говоритимуть про історію літератури, цього шукача алмазів скромно забудуть» (ст. 14)
І хоча пану Євгену сьогодні неймовірно болить грошолюбство моїх сучасників та панування інстинктів над духовним, все ж він свято вірить в окремі голоси молодих. Вірить і навіть дає цінні поради, як же залишатися собою і не втрачати людського обличчя (не полінуйтеся віднайти їх у цій цінній книзі!) Ось одна з них (дещо завуальована): «У моїй подорожній сумі завжди є книжка. Одна й та сама, і завжди ріжна. І не запитуйте мене рецепту вічної молодости. Запитуйте себе, чому пронос необовʼязкових словес вичавив із вас сакральне Слово?..» (ст. 33)
Так, літературознавця лякає тотальне безвірʼя. Якось доволі сумно іронізує Євген Баран по цій причині:
«Революційне: Бог створив слово.
Контрреволюційне: слово заперечило існування Бога.
P.S. Дивиться Творець на своє творіння і думає: чим би дитя не тішилося, лиш би не плакало» (ст. 56)
Викриваючи недоліки моїх сучасників, Євген Баран не має на меті зробити комусь боляче. Він просто зі смутком констатує факти і, звісно ж, сподівається хоча б декому з нас відкрити очі на аморальність суспільства, яка є причиною бідності сучасного українського культурного поступу. А ще наголошує: «Це треба памʼятати сучасним літератам, які задля ілюзорного читацького успіху переступлять всіх і все, навіть власну могилу» (ст. 62) Адже «Панування волі над інстинктами» визначає людину розумну і людину культурну над людиною варварською. А у нас, на всіх рівнях, йде все в зворотньому напрямі» (ст. 66) А ще літературного критика сьогодні не може не гнітити всепоглинаюча брехня: «Там, де правда, там нема страху. У нашому літпроцесі все навпаки. Там, де правда – позерство, образи, цькування, підміна понять і відверта брехня» (ст. 203)
Розкриваючи весь відразливий егоцентризм сучасних авторів, Євген Баран дарує нам золоті слова, які ми повинні сприймати, перш за все, як щиру пораду: «Тільки той з митців, який розуміє власне позерство, і моментами свою людську нікчемність, – спроможний на вчинок творення» Але ж ні… Сьогодні «всі пруться на головні ролі або ж мріють про них… Більшість взагалі не розуміє, що акторський талант у них просто відсутній» (ст. 124)
Тому «популярність письменника сьогодні – годі пояснити і годі спрогнозувати». Адже «світоглядна глибина не гарантує читацького успіху» (ст. 123) Так, «є поети, які дихають глибоко, але не вміють і не прагнуть своє дихання винести на публічне пліткування» (ст. 139) І навпаки: є такі, які просто намагаються підігрувати смакам читацької аудиторії (що є сумнівним критерієм), або ж, навіть вміючи писати, не спроможні змінюватися… «Кожному бракує власного божевілля, аби бути собою» – висновкує пан Євген (ст. 129).
А ще частенько «вся біда в тому, що ми не шукаємо ні старих ідей, ні нових слів»… Також Євген Баран із впевненістю літературознавця сумно констатує такий факт (який ми, молоді та амбітні, чомусь ніяк не хочемо прийняти): «… Вершину цивілізації ми пройшли. (Називає українське середньовіччя) Тепер стоїмо біля дверей виходку. Звідси усі запахи і перверзії…» (ст. 153 – 154) Адже, за словами пана Євгена, «історія літератури Аристократів і Різночинців завершилася. Запанувала література «болонських» нєдорослєй і вуличної шпани, якій підігрують постсовєцькі графомани, авантюристи, світоглядні повії» Від себе додам одне-єдине наївне виправдання: «Не ми такі. Світ такий!» Але ж… «Хто, як не ми, творимо цей світ?» – заперечу сама собі.
Євген Баран, на перший погляд, висловлюється надто категорично: «Історія і доля мертворожденної літератури мене не цікавить!» Хоча, якби не цікавила, не віддавав би пан Євген стільки власного часу, сил і терпіння на пошуки «достойних»… Адже сам же знаходить для сучасних молодих митців виправдання: «…народилися без віри і каяття…» Так, літературному критику все ж варто бути уважним, «бо серед тисячі мілких, яких зневажаєш і які не заслужили підтримки, завжди пропустиш одну велику душу, яку вбиваєш» (ст. 30) А ось іще одне виправдання низьковартості сучасних текстів багатьох молодих авторів з уст Євгена Барана: «…Постійний період перелому – животіння на межі – не дає людині зосередитися на перспективі, тільки розвиває в ній індивідуальні слабкості і збочення. Діагноз знають не від нині. Питання виходу перетворилося в літературну фігуру»
Автор «З «Книги Живих» неодноразово наголошує на ще одній (чи не найвагомішій) причині меншовартості нашої літератури, цитуючи Ігоря Качуровського: «У підсвідомість народу Україна не увійшла». Так, це гірка правда. «У нас нема інстинкту державницького самозбереження, – твердить Євген Баран, – Індивідуальне хуторянство сидить у нас, як біс кочівництва в кацапів і біс гонору в поляків. Ті люди, які ходять по межі, – завжди Ізгої» (ст. 31). Від себе додам: невміння (чи небажання) українців поважати самих себе і щиро визнавати власних геніїв завжди буде каменем спотикання на шляху до розвитку української літератури. Як підтвердження моїх слів, наведу наступні іронічні рядки Євгена Барана: «Ми таки, побіч жидів, обраний нарід. (…) …Тарас Шевченко, до якого у хохлів досі претензії. І те не так, і виглядає він не так, і жінок не тим способом мав… Не українці, а, як каже мій давній приятель, – суцільні радисти Морзе» (ст. 190)
Так, загалом «українська література якісна. Але ми ще не навчилися говорити про неї з легкістю майстрів… А справжнє розуміння літератури прийде (знаю – прийде), коли позбудемося комплексу меншовартости і заговоримо по-суті» (ст. 155) Адже «…будь-яка культура у час світоглядно-естетичної вакханалії може врятуватися лише захищаючись Традицією. Инчого не дано» (ст. 220)
Сумно, але з любовʼю звертається автор книги до нового покоління літераторів: «Діти хороші, але сучасні, себто нечитальники…» Так, проблема «нечитання» – без перебільшення одна з найгостріших проблем сучасності. Євген Баран наводить такі влучні рядки з поеми Себастіана Бранта «Корабель дурнів»: «До книг чурбан весь вік стримів // І тисячі зібрав томів, // А от читати їх не вмів!» І від себе додає: «Це не сатира. Це дзеркало, в яке ми дивимося і не бачимо» (ст. 114) Сумно, але нині і справді «…кожний розуміє слова і слухає инчого в міру власної готовності і власного розуміння: один на рівні «хрестика», инчий на рівні літери, ще инчий – на рівні складів. Поки дійде до слова, пройдуть літа, а поки до порозуміння – минуть тисячоліття» (ст. 69) Болючі, однак такі правдиві слова…
Гіркою правдою відлунює і наступна самоіронія автора: «Років через 20 люди моєї професії перебуватимуть у ролі тих індіанців, які у 70-их стояли у вітринах європейських супермаркетів, привертаючи увагу потенційних покупців до закладу (майже як у фільмі «Лялька» з Пʼєром Рішаром). Молоді батьки йтимуть попри вітрину і, показуючи на такого екземпляра, коментуватимуть дитині: «Бачиш, до чого може довести читання!» (ст. 182 – 183)
Так, мине небагато часу – і, як апокаліптично пророкує Євген Баран, – «книжки просто винесуть на смітник. І першими це зроблять бібліотекарі» (ст. 94) Тому не можу не погодитися із наступною цитацією пана Євгена слів святого Августина: «Єдиною ознакою благородства невдовзі стане знання літератури» (ст. 192)
«У цій книзі, як в житті, – більше запитань, відповідей катма» – так підписав мені пан Євген цю книгу. І все ж я нині хочу дати відповідь на одне з його майже риторичних питань, що стосується трагедії незнання нами власної літератури… «Коли живуть в літературі, бідкаються не преміями, а ставлять трудне запитання собі: чому твоє слово, ледь народившись, стає соляним стовпом?..» (ст. 205) Відповідь до болю проста: причина – відсутність людей читаючих…
Гірко зауважує автор і відсутність сучасної української літературної критики як такої: «Коли читаю більшість інформації про книжки, ловлю себе на думці, що вони не мають стосунку до критики: анотації, живі некрологи, епітафії, памфлети, доноси, панегірики, шаржі, дружні посланія, «проносики», – все, що хочеш, лиш не критика. Бо критика – се не надмогильний напис і не лист у вічність. Се намагання вийти з цвинтарної ями через «веселий цвинтар» до проростання Житє» (ст. 168) (До речі, це моє улюблене висловлювання пана Євгена про літературну критику!)
Серед причин низькопробності сучасної української літератури і, як наслідок, неактивного зацікавлення українцями мистецтвом Слова є, звісно ж, графоманія та (як протилежна сторона медалі) – крайній письменницький індивідуалізм. За словами Євгена Барана, «крайня межа письменницького індивідуалізму: слова, слова, слова, – і відсутність людини, людського. Суцільна абетка з контурами невідомого звіра» (ст.178) А «графоман виявляється не в тому, що пише погані вірші, а в тому, як він трактує власні погані вірші…» (ст. 178)
А все-таки стає неабияк сумно, коли, усвідомлюючи всі ці сучасні реалії та стан української культури як такої, а також «інтерес» потенційного читача до книг сьогодні, обмірковую наступні слова літературознавця Євгена Барана: «Ніхто не буде відкритий, як митець, ніколи, коли він, у силу різних причин, не прорвався в свій час… Життя пройшло повз такого митця… Ми знаходимо рештки мамонтів, говоримо про них, і майже відразу забуваємо…» (ст. 196)
Тому все ж таки хочеться вірити в набагато оптимістичніший прогноз літературного критика (можливо, навіть невірно тлумачачи цей афоризм): «Кажіть мені, що хочете, але література – поза модою і поза етикою доби!» (ст. 149)
І, насамкінець, домашнє завдання від Євгена Барана для молодих, талановитих і наполегливих: «Завдання Спраглих – вийти з хащів шкільної програми, переплести море філфаку і дістатися до Острова Літератури, оминувши Скіллу самопіару і Харибду самозакоханости. Сильні можуть проповзти півкільометра каналізаційної труби конʼюнктурних спокус до чистого джерела» (ст. 231)
ТРІШКИ ІСТОРІЇ ЛІТЕРАТУРИ
або ПОГЛЯД НА ПИСЬМЕННИКА
Література – це суцільний міф.
Євген Баран
Література – це криве дзеркало життя,
яка хоче, аби за нею чи з нею творилися Міти.
Євген Баран
Очевидно, недаремно і, як завжди, доречно називає Євген Баран свою працю «З «Книги Живих». Адже ті митці, які справді достойні звання Письменника, будуть завжди для нас Живими завдяки світлу Слова, яке дарують нам крізь простір і час. Це моє особисте бачення назви книжки…
«Світлий чоловік не зникає, він світиться і світить… – твердить пан Євген, – У мене за плечима сотні людей-світлячків…» (ст. 178 – 179)
Однак Василь Мойсишин, автор передмови до видання, пропонує власну інтерпретацію назви книги: «Звідки, вгадую, така назва? Можливо, це – антитеза до другого абзацу посткриптуму третьої книжечки: «Моя мама з 1996 року вела книгу Мертвих: фіксувала усіх, хто помер у селі Джурин…»
І Василь Мойсишин близький до правди. Адже сам пан Євген так пояснює назву книжки: «Це ніяка не аналогія до Святого Письма. Чотири роки тому я привіз додому «Недописану книжку. Частину инчу». Це було за десять днів до маминої смерти. А мама читала все, що я писав. Вона взяла книжечку в руки, погріла, і поклала біля себе, сказавши: «Вибачай, читати вже не буду…» на моє запитання: «Чому?» – відповіла просто: «Бо ти пишеш для живих, а я вже мертва…» (з електронного листа Євгена Барана)
«…Завжди потрібні Живі, які понесуть ношу памʼяті, ношу відновлювачів українськости. Вони, на щастя, до цих пір знаходяться… Знаходяться хлопчиська-романтики, для яких «Слово, як Казка, понад Часом і Простором», – твердить Василь Мойсишин, натякаючи на постать пана Євгена і йому подібних…
«Для мене Історія Літератури ніколи не була Моргом, – зауважує літературознавець Євген Баран, – для мене Історія Літератури радше окультурнений цвинтар, де ходиш межи хрестів і говориш з людьми» (ст. 28) Адже «є люди, коли вони відходять, стає зрозумілим, що навіть їхні помилки є такими великими, як і їхня хода. Тому нема потреби і нема права згадувати помилки, тільки осмислювати Великий Чин у його людських контрастах» (ст. 60 – 61)
Не можу не погодитися з паном Євгеном щодо його власного визначення історії літератури: «Історія літератури – це завжди правильні історії, навіть з неправильними біографіями» (ст. 91)
Напевне, ніхто до Євгена Барана так глибоко не усвідомлював (чи не хотів усвідомлювати) і, тим більше, не зумів передати словами сутність буденного життя письменника:
«Письменник завжди не жив так, як писав. Але чи він – фарисей? Тут – инче – неуміння найближчим сказати так, аби це не виглядало штукарски. Навіть не так, затятість людська убиває в ньому ангела-охоронця. Хто пройшов се випробування – вже не письменник. Святий. А Святих нема потреби читати. Є потреба молитися і просити про захист» (ст. 24 – 25)
Євген Баран продовжує цю думку у наступних рядках, які сміливо претендують на звання афоризму:
«Бо писати, як Бог, і бути Божою глиною – цього випробування ніхто не зміг пройти» (ст. 127)
У цій книзі автор дає лаконічну та вичерпну відповідь на одне із завше актуальних і найболючіших питань:
«Знову ж таки: чому так людські слабкості у великих цікавлять усіх? Причина проста, окрім «олюднення», ще й міщанське еgо задоволене: ади, «великі», а курварять, як малі…» Бо, на превеликий жаль, «ми й досі не вміємо віддавати Мертвим Живе, а Живим – Мертве» (ст. 27)
Бути чесним літературним критиком і Людиною – справа не з легких. Проте головне, аби справа життя була не обділена власною любовʼю:
«Вкотре іду проти конʼюнктури смаків. Бо Історія Літератури вимагає чесної оцінки, а не «смаколиків фейсбучних» (ст. 47) І ще: «Історія літератури – се не тисяча інтерпретацій. Се раз, може криво, але з любови» (ст. 177)
Не можу не погодитися з авторською оцінкою творчості окремих (багатьох) митців свого часу. Тому не буду коментувати висловлювання літературного критика (істинно щирі, сміливі, подекуди – навіть провокативні). Віддаючи належне досвіду і професіоналізму пана Євгена, обмежуся тільки іменами «З «Книги Живих». Адже аби «потрапити» у цю книгу – це вже потрібно мати неабиякий талант чи талан… І хай пробачить мені читач, що всі наступні імена я ставлю поряд, незважаючи на заслуги кожного, на відомість чи маловідомість, на хронологію існування в часопросторі, їхнє життя тут і з нами чи вже в іншому вимірі… Адже для пана Євгена вони всі (чи майже всі) – Живі… А перед Отцем Небесним ми всі одинаково рівні… «Для мене нема світу мертвих і живих, – говорить Євген Баран, – Є світ Людей і Нелюдий» (ст. 177)
Отож, світ Людей, вічно Живих, або просто талановитих і світлих (дехто з них уже пішов у засвіти) «З «Книги Живих»: Іван Франко, Василь Стефаник, Юрій Морачевський, Андрій Франко, Честертон, Валерій Шевчук, Агатангел Кримський, Осип Шпитко, Юрій Шкрумеляк, Осип Турянський, Василь Симоненко, Михайло Ломацький, Ростислав-Роман Єндик, Тарас Мельничук, Іван Козаченко, Ігор Калинець, Ігор Римарук, Сергій Чирков, Богдан Бойко, Василь Ганущак, Василь Задорожний, Іван Драч, Михайло Слабошпицький, Володимир Брюґґен, Богдан Бастюк, Богдан Андрусяк, Григорій Білоус, Юрій Роговий, Мирослав Дочинець, Ярослав Павуляк, Михайло Медуниця, Петро Ротач, Степан Пушик, Іван Ребрик, Микола Петренко, Сергій Пантюк, Наталя Тихолоз, Богдан Горинь, Микола Рачук, Степан Григорчук, Оксана Забужко, Оксана Муха, Роман Горак, Павло Добрянський, Оксана Пахльовська, Галина Пагутяк, Мирослав Аронець та інші.
На життєвій і творчій стежці Євгена Барана були особливо світлі люди, яким він присвячує по декілька (а то й -надцять) сторінок своєї книги. Зокрема, це Петро Сорока та Володимир Брюґґен. Діалог із ними досі незавершений, бо… вічний. Про Петра Сороку пан Євген мовить: «…Я знаю, що він зі мною буде, поки буду, і це мій вибір» (ст. 51) А також «Володимир Брюґґен залишиться моїм співрозмовником. Як писав він в одному з листів до мене: мої книжки, які ти читатимеш – це наш діалог, який триватиме вічність» (ст. 113)
Хочеться зупинитися на згадці про деякі постаті, без яких історія української літератури не відбулася б як така… За словами літературознавця, «Квадрига» української класичної новелістики виглядає так: Василь Стефаник, Григорій Косинка, Григір Тютюнник, Василь Портяк. Їхнє слово перевірене їхньою ж Кровʼю» (ст. 101) А також як щирий патріот своєї Малої Батьківщини Євген Баран стверджує: «Вінценз, Ломацький, Пушик – оця гуцульська трійця вибудувала великий фундамент гуцульського міфу» (ст. 186)
Окремо хочеться мовити і про Найсильніших:
«Ми ніколи не говоримо про вершинний період української літератури. Як на мене, він припадає на 20-ті роки ХХ ст… Саме 20-ті роки дали українській літературі імена Гната Михайличенка, Миколи Хвильового, Валерʼяна Підмогильного, Григорія Косинки, Віктора Домонтовича, Бориса Антоненка-Давидовича, Майка Йогансена. У Галичині ще жив і працював Василь Стефаник і Марко Черемшина. Виходить на те, що ці вершини української прози подолані вже не будуть, навіть попри окремі прориви в 60-их (брати Тютюнники, В. Дрозд, Є. Гуцало, Р. Андріяшик, І. Чендей, Вал. Шевчук). І ця тенденція до літературної сірости цілком закономірна і естетично виправдана. Усвідомлювати такий стан речей в літературі сумно, знати і розуміти потрібно» (ст. 202 – 203)
Гіркою правдою і навіть безнадією відлунюють наступні слова пана Євгена:
«Уся, без винятку, історія літератури є суцільним палімпсестом. Тільки наївний вірить у безкінечну еволюцію» (ст. 66)
АФОРИЗМИ НА ЩОДЕНЬ
Будь-який афоризм є твоєю правдою.
Аби стати людською, – має наповнити
Чашу Грааля індивідуальною кровʼю.
Є. Баран
Із прозорим натяком сприймаю цей афоризм пана Євгена і зовсім невипадково беру його як епіграф… Євген Баран володіє легкістю майстра у творенні афоризмів. І вже давно вони не є його власною правдою, адже життєвий, читацький і професійний досвід дозволяє літературознавцю вийти за межі власного его, більше того – змушує «наповнити Чашу Грааля індивідуальною кровʼю…» Надзвичайно образно, однак правдиво і навіть без тіні перебільшення.
Усі афоризми «З «Книги Живих» можна умовно поділити на 6 тематичних груп: «Бог, світ і люде», «Слово, поет і поезія», «Професійне», «Читач і письменник», «Погляд на чоловіка та жінку», «Україна та українці».
Я не маю можливості продемонструвати усі ці крилаті вислови пана Євгена, навіть при щирому моєму бажанні. Тому наполегливо рекомендую книгу кожному, хто хоча б трішки цікавиться літературою. Бо впевнена, що для таких людей вона стане настільною, і підтверджую свою думку словами Степана Поповича: «Бо людину, яка також, більшою чи меншою мірою, перейнята й живе літературою і в міру своїх можливостей намагається бути якомога ближчою до неї, не може не захоплювати і не вражати подібне письмо… Це та література, яка вгамовує спрагу справжнього читача і зближує її автора з ним» (ст. 255 – 256)
Якщо глибоко аналізувати афоризми Євгена Барана, можна наблизитися до сміливого висновку: праця «З «Книги Живих» – воістину Книга Життя (без аналогії до Біблії; тут роблю акцент на слові «життя»). Цитую тільки найяскравіші висловлювання автора, що імпонують особисто мені:
*«Поезія завжди мудріша, чесніша і чистіша за людську правду» (ст. 97)
*«До того часу, поки ми не зрозуміємо причин співпраці поетів з чортом, ми не маємо права говорити про молитву поетів Богові» (ст. 238)
*«Слово, мова є полем нашого тривання. Поза цим полем і в самому полі нас нема» (ст. 100)
*«Читач – як детектор брехні для писателя. Чим якісніший детектор – тим помітнішим є письменницьке фальшування» (ст. 106)
*«Успіх книжки залежить не від форми, а від авторської чесности. Харизма є у злодія і вбивці» (ст. 200)
*«Увага до критики залежить не від провокацій чи гри в інтєлєкт, а від мужности називати речі своїми іменами» (ст. 200)
Про чоловіка і жінку: *«Сі два світи лише випадково поєднуються і не випадково воюють. Не брешіть про любов. Скажіть, чим готові пожертвувати…»
*«Дівчата, як квіти, – рано цвітуть, швидко вʼянуть» (ст. 243)
*«Якщо ви хочете України, – полюбіть її Катериною, а не Інституткою» (ст. 190)
*«Час, як привид, лякає невідомим» (ст. 239)
*«Бог перетворив хаос у порядок. Люди успішно борються з Божим задумом» (ст. 100)
*«Світлий чоловік не зникає, він світиться і світить» (ст. 178)
*«Світ невичерпний… Живіть і вчіться. Любови» (ст. 204)
*«Світ – коло, навіть, коли ми не білки» (ст. 17)
*«Здебільшого смерть вибирає не старих, а зрілих» (ст. 100)
*«Будь-яке Слово, тим більше БОЖЕ, – є нічим инчим, як нагадуванням: «Я Є!» Всі инчі коментарі та інтерпретації смішні…» (ст. 180)
*«Ми проходимо через читання і писання, через досвід говоріння, аби в мовчанні осягати Бога» (ст. 44)
Погоджуючись із думкою Степана Поповича, підкреслю, що це останнє одкровення є лейтмотивом цієї книги – «З «Книги Живих».
СПРОБА САМОУСВІДОМЛЕННЯ…
або ЄВГЕН БАРАН ОЧИМА ІНШИХ
Коли побачиш в собі те,
що бачать в тобі инчі,
тоді й станеш самим собою»
В. Брюґґен
Інтерпретація себе як людини з уст самого автора звучить доволі скромно: «Не є святим. І не є писателем. Залишаюся звичайним читачем, якому вдалося в різні часи свого читання знайти книжки, які відкрили простір, а не погасили світло на початку тунелю» (ст. 15) Проте, як висловлюється Степан Попович, автор післямови до книжки, таке зізнання може здатися наївним, навіть недоречним, але саме в ньому… весь Євген Баран…Тут не про скромність йдеться. Це зізнання людини, яка розуміє і віддає перевагу тому, до чого покликана, що стало сенсом її життя».
Попри багато позитивних людських якостей, таких як чесність, працьовитість, відвертість, сміливість, Євген Баран залишається звичайною земною людиною і є далеко не святим. Адже сам же і зізнається у власних слабкостях: «Не можу пробачити невдячности… Не вступаю двічі в одну й ту саму воду» (ст. 21) Хоча, як на мене, це не людські недоліки. Це радше мудрість і багатий життєвий досвід.
Найбільше мені імпонує таке до болю правдиве самовизначення пана Євгена себе як літературного критика: «Критик – це завжди публічне самогубство, якщо він критик» (ст. 48) А ще терпким щемом розчарування і якоюсь густою глибинною втомою гірчить мені такий яскраво метафоричний щоденниковий запис автора: «Я собі нагадую хлібороба, який щовесни виходить сіяти, а щоосені збирати урожай. І все моє сіяння – на пісок, і все моє збирання – межи пальці» (ст. 234)
Покійний Петро Сорока у приватному листуванні з Євгеном Бараном, на мою думку, дуже влучно висловився: «…Ти в літературі «чорний віл», перелопачуєш тисячі й тисячі книжок, більше думаєш про інших, ніж про себе, а це знак високої душі. Всі нині перейняті лиш собою, може, тому ще така убога наша література» (ст. 46)
Хочеться трішки розказати про досвід читання пана Євгена як літературознавця, хоча б тими словами, у яких він сам зізнається:
«… Давно вже не дивуюся, і це найгірше, що вчинив зі мною світ людей» (ст. 12)
Або:
«…Спочатку мене захоплювала будь-яка історія. Я бачив тінь автора і кричав тій тіні: ще, ще, ще… Тепер мене не цікавлять історії людей. Мене веде історія душі. Окремі книжки, сторінки цих книжок я перечитував би вічність. І розумію, що це вибір не лише мій. Хтось у мені робить цей відбір» (ст. 67)
Так, істинно якась глибинна, прихована релігійність (не показова!) пана Євгена неодноразово знаходить своє підтвердження на сторінках «З «Книги Живих»… Ось хоча б таке світле зізнання: «Я собі подумав, що найкраща країна, в якій би Людина хотіла жити – Райський Сад, який виріс у Її серці. Це єдина дорога, яка відкрита для кожного і закрита для всіх» (ст. 147)
Серед щоденникових медитацій Євгена Барана уважний читач може відшукати цікаві та інформативні авторські зізнання. Наприклад:
«…Я, при своїх перевитратах індивідуальних і літературних – романтик… Майже за Хвильовим: «Вибачте за вольтерʼянство, але я романтик!» (ст. 171)
І ще:
«Коли не знаю, як зреагувати, що сказати і куди йти, – читаю вірші. Вони не підказують, але врівноважують. І тоді я готовий їх читати так довго, поки не наберуся позитивної енергії» (ст. 239)
Романтизм як світогляд є свідченням духовної юності, незрілості і навіть дитинності. Це дозволяє говорити про відносну невинність душі. Що в наш час – рідкість. Звідси – причина вічного ворогування людини-романтика з реалістичним, невиправдано жорстоким світом. Звідси – причина безкінечного протистояння Білого Воїна різнобарвній армії літераторів із благородною метою… Однак Білий герой завше буде бажаною мішенню… «Ти чи не єдиний зараз в Україні, хто гідно представляє Франкову школу критики» – у привітанні з Днем Ангела напише пану Євгену Роман Горак, і, напевне, він матиме рацію…
Залишаючись чи не єдиним воїном на Полі Літературної Критики, Євген Баран неодноразово зізнається читачам у власних слабкостях. Наприклад: «Я врівноважую живе зло класичним словом. Брешу собі. І живу цим…» Але уже саме вміння та сміливість зізнатися у власних недоліках і є ознакою благородства душі.
Спроби самоозначення себе автором як людини і літературознавця частенько відлунюють сміливою самоіронією:
«Я знаю, як змінити світ. Але, холєра, в розстрільному списку, мною складеному, я первий…» (ст. 249) Або: «Моє прізвище рятує мене від канонізації»
Інколи ж – дивують парадоксальністю:
«Я близький до правди слова, але, як і всі літерати, далекий від правди людей» (ст. 233)
«Я ніколи не думав про моду. Завжди прагнув усвідомити свою присутність в конкретному часовому відрізку» (ст. 240)
«Моє говоріння – се індивідуальне замовляння страху небуття» (ст. 176)
«Є спадковим християнином і генетичним язичником. Не борюся – дивуюся. Помиратиму з Богом, який прийме Блудного Сина» (ст. 250)
Саме в цих, останніх, словах – найглибше самоусвідомлення себе як людини – покора Раба Божого і надія Дитини Отця Небесного… Якби ж то кожен із нас дозволив судити себе виключно за своїми справами, не ховаючись за завісою самопіару або фейсбучної псевдокритики «друзів», то тоді, можливо, і література наша була б повнокровною та відображала б реальну картину духовного буття сучасної людини.
Перш за все, дякую автору за Правду! У світі фальші, підлабузництва, заздрості, лукавства та відвертої брехні його Слово Правди – як життєдайна волога для спраглих…
Але завершує свою книгу Євген Баран (що є знаково!) словами Томи Кемпійського: «Сину, тримайся кріпко і уповай на Мене. Бо слова не що інше, як тільки слова. Летять у повітрі, а каменеві не шкодять»…
Камінь – це Віра. (Вона у людині повинна бути тверда, мов камінь.) Так, віра (яка у серці автора, безперечно, є) – сильніша за будь-які слова… Євген Баран лишає нам вагому причину для роздумів…
Юлія Сільчук,
письменниця, філологиня
14.06.2021
P.S. А тепер декілька слів щодо недоліків книги. Проте, підкреслюю, це моя субʼєктивна думка і читач має повне право її не приймати…
По-перше, книжку тяжкувато читати, так як різні і за обʼємом, і за тематикою щоденникові записи автора зібрані воєдино (я так розумію, що принцип упорядкування тут хронологічний, або зовсім відсутній). Якби автор розділив свої щоденникові медитації на різні тематичні блоки, читачам було б значно зручніше.
По-друге, на фоні доволі світлої особи автора (про що дозволяє судити глибокий (не поверхневий) аналіз його одкровень) і на тлі потужного, яскравого й позитивного враження від книги дуже вже контрастують та впадають в очі, привертаючи до себе зайву увагу, окремі надто емоційні (нехай навіть виправдані життєвими ситуаціями) вислови Євгена Барана на кшталт: «словесний «пронос», «проносики», «до с. с.» і подібні. Ну не личить пану Євгену бути роздратованим чи «опускатися» до рівня пересічного читача! Він подобається мені (впевнена: і не тільки мені) як автор і літературний критик тоді, коли «його рукою керує ангел» (послуговуюся його ж висловлюванням). Тим більше, що вся книжка витримана у доброзичливо тактовному або злегка іронічному мʼякому тоні. А вибухи гніву або «ходіння на межі» з використанням сучасної «міцної» лексики хоча і є виправданими, однак вибиваються з контексту загальної «правильної картинки». А ще, впевнена, вони запамʼятовуються деяким читачам більше, аніж десятки (а то й сотні!) високих світоглядно-естетичних умовиводів пана Євгена – і саме тому, що їх, цих показових авторських слабкостей, на всю книгу – тільки декілька…
Так, на тлі потужного і чистого Світла Правди, яке несе в світ літератури та читача Євген Баран, будь-які дрібні (нехай навіть зовсім малесенькі) темні деталі є надто помітними…
І знову ж таки, дякую автору за Світло і Живе Слово! Адже навіть запитання пана Євгена із «З «Книги Живих» (ті, які він лишає нам начебто без відповідей) насправді привідкривають перед нами завісу буденної суєти і вказують на Світло Пізнання, навіть якщо воно для більшості з нас аж наприкінці тунелю…
Юлія Сільчук,
письменниця, філологиня
14.06.2021