У найважчі, найтрагічніші і найепохальніші віхи останнього півтора століття свого існування українська нація не проминала нагоди звернутись до Тараса Шевченка. Не буду говорити за весь народ, бо не маю на те морального права, не вартий його дещиці. Скажу про себе.
Як звичайний українець, намагався по-своєму осмислити і зрозуміти Кобзаря, його велич – як Людини і Митця, жертовність і пророчу силу. І коли занурився у космічну глибінь нашого Пророка, зрозумів, що мені не вистачить ні потуг, ні талану, ні, врешті, власного життя, щоб сповнити задумане. Благо, інші це зробили.
Юрій Бойко-Блохин, вчений славіст, професор, колишній ректор вільного українського університету в Мюнхені, писав: “Шевченко здобув собі виключне місце в українській духовності. Своїми образами владно опанував свідомість мільйонів українців, а в своєму національному й соціальному патосі став для них великим пророком. Його світовідчування й ідеї перетворилися в могутнє живуче джерело, з якого невпинно черпала духовну снагу українська національно-визвольна боротьба”.
Не буду говорити розумні речі, оперувати вченими дефініціями, бо я не науковець. Просто хочу сказати, хто для мене Шевченко?
Найперше – поет. Глибоко національний, народний, геніальний. У цьому переконався, коли на початку 80-х років минулого століття виступав зі своїми однолітками-студентами у школах і селах Поділля, декламуючи поезії Шевченка. Пам’ятаю, як після зустрічей до нас підходили звичайні селяни і зі сльозами на очах дякували за Кобзареві вірші, навіть самі цитували поета. Так, то були вихолощені і рецензовані поезії, але в них жила душа Шевченкова, яка будила український дух та українську свідомість.
Кохайтеся, чорноброві,
Та не з москалями,
Бо москалі чужі люди,
Роблять лихо з вами.
Декламуючи ці рядки, ми не знали, що в них уже закладено засади націоналістичної етики.
Діяльність великих людей часто має провідну лінію. Ідею, якій вони вірні до останку своїх днів. Центральним стержнем життя і творчості Шевченка була любов до України і воля. Перша стала його Голгофою, друга – хрестом. Наскільки він любив свою Україну, бажав бачити її вільною, настільки ненавидів її поневолювачів. І насамперед Москву. Цими мотивами просякнуті більшість його творів. Згадаймо:
Ляхи були, усе взяли,
Кров повипивали!..
А москалі і світ Божий
В пута закували.
Хто для мене Шевченко?
Чверть віку тому, на зорі своє журналістської діяльності, навідався до звичайної оселі на Тлумаччині, котра тонула в зелені й цвіту, над якими, як писав поет, “хрущі над вишнями гули”. Вдова учасника національно-визвольної боротьби на завершення нашої розмови винесла з другої кімнати портрет Шевченка, прострілений більшовицької кулею в 1939 році. Вона зберегла його з того часу. Портрет висів у хаті, коли “визволителі” увірвалися до оселі і не знайшовши господаря, члена ОУН, вистрілили у портрет Кобзаря, наказавши “убрать націоналіста”.
Перечитуючи цими днями “Журнал”, чи то пак російською “Днєвнік” Шевченка, писаний ним на засланні, звернув увагу на зіставлення, а точніше протиставлення українського російському, зокрема на побутовому рівні села. “Там (в Україні), – пише він, – село і навіть місто заховали свої білі привітні хати в тіні черешневих і вишневих садів. Там бідний неусміхнений селянин оповив себе пишною вічно усміхненою природою і співає свою понуру, задушевну пісню, в надії на краще існування”.
І зовсім інший, контрастовий образ московського села, крізь який прозирає протилежний українському психічний тип людини:
“… в московській людині, – наголошує Кобзар, – є вроджена антипатія до зелені, цієї живої, блискучої ризи усміхненої матері природи. Московське село це, як висловився Гоголь, накидані купи сірих колод, з чорними отворами замість вікон, вічний бруд, вічна зима!”.
“Україна і Росія — антиподи духовно й культурно. Шевченко прекрасно розуміє цю істину і підкреслює її в “Журналі”, – зазначає згаданий вище науковець.
Хто для мене Шевченко?
Брунилися дерева, нуртуючи соками, і витягували свої віття до сонця, що вбиралося в міць.
У мого сина, солдата 101-ї окремої київської бригади, учасника оборони Дебальцевого, двадцятирічного юнака, котрий повернувся із зони АТО, завершувалася відпустка. Завтра він мав відбути у свою військову частину.
- Хочу вам щось показати, – промовив ніяково до нас з дружиною, заходячи до кімнати з вулиці, на ходу знімаючи з себе камуфляжну жовто-коричневу військову куртку.
Перш, ніж сісти за маленький ламінований кухонний столик, засукав по лікоть рукав зеленого светра і показав ліву руку, котра де-не-де кровоточила, вкриваючись червоними краплями роси, і на якій виднілося татуювання – постать українського солдата, який іде дорогою, що губиться за обрієм. А перед малюнком, котрий втілила в задум місцева художниця, рівно лягли поетичні рядки Тараса Шевченка, написані Пророком 9 лютого 1858 року у Нижньому Новгороді:
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
Син наступного дня поїхав у свою військову частину. З Шевченком у душі і в серці. Поїхав до своїх друзів, котрі з іменем Кобзаря і під прапором волі в окопах донецьких і луганських степів захистили від московської орди не лише Україну, але й заможну і ситу Європу.
І як тут не погодитися з визначним вченим-славістом Юрієм Бойко-Блохиним,котрий наголошує: “Духовна спадщина нашого національного пророка і великого генія залишається для нас і тепер невичерпним джерелом наснаги в нашій боротьбі проти одвічного московського імперіалізму”.
Михайло Батіг.
м.Тлумач.