Гордій біля воріт сидів на лавці, очікував свою Юстину. Вона, як завше, подалася до містечка базарувати.
«Щодня туди преться… Усе з городу провадить, хоча шлях неблизький. Видно, звикла. Навіть хизується: «Діду! Без мене там ніщо не освятиться». Але своїм – не поступиться й на копійку. Страх, яка пожадлива. Свіжого огірка не дає з’їсти, усе на базар волочить. А мені кришить жовтяки-перебірки. Кислиці й ті скрізь повизбирує, висушить і на торговицю. Каже: «Моя сушня найліпша». Беруть, бо хто ниньки пробує на смак. Усі кудись квапляться, як підпалені, якби розжували, аж би писок перекосило.
І звідки це в неї на старість? Господь нам дітей не послав. То й онуків нема. Скільки треба на двох? Буханця – вистачає на тиждень. Інколи прикупить цукру чи круп, назад усю дорогу гризе себе, наче короїд мисник: «Диви, як втратилася».
Гордій повів очима по вулиці. Пусто. Ніхто не швендяє без діла. Цілісінький день немає з ким перекинутися словом. «Так і в писку може засмердітися», – подумав і підвівся, розправив крижі, аж хруснула якась кісточка, пішов на подвір’я: «Може, котиська надибаю. Хоч до нього зголосюся».
Обійшов обійстя, а кіт теж не сидів удома, полюбляв тинятися по сусідських обійстях.
«Піду, хоч вип’ю чаю», – вирішив. Нагрів кип’ятку, а цукру не знайшов. – «От клята баба, таки заникала. Постійно дорікає: «Ти до солодкого, як мала дитина. А воно шкодить. Сама чула по радіву».
Гордій давно мусів змиритися щодо харчів. Але мав одну проблему: калоші. Старі стали діряві, протер у кількох місцях. Через те у відлигу не виходив на двір, аби не застудити ноги.
Тому щодня наказував:
– Юстино! Купи нові калоші.
Баба відповідала:
– Таких глибоких, як ти хочеш, – нема. Мабуть, уже не виробляють.
Хоча не раз виділа, та було жаль грошей. Ходила рядами, де підторговували старою взувачкою. Тільки такі, як треба, не попадалися.
Але сьогодні таки натрапила. Один чоловік продавав старі глибокі калоші. Вони доброго слова не вартують, а продавець уперся, як віл.
– Вони незносимі. Твій дід буде їх терти до самої смерти. Ще совдепівські. Навіть знак якості зберігся.
Баба вертіла калошами, як циган сонцем. Одягла окуляри і напирала:
– Покажи мені той знак. Де він? То не знак, а якась пляма. Чого мені преш тумана?
– Бабо! Залиште їх у спокої. Кожний товар має свого покупця. А ви – не мій. – І хапав їх з бабиних рук.
Юстина відходила далі, невдовзі поверталася.
– Чоловіче! Я твій найліпший покупець. Кажи, за скільки віддаси.
Продавець казав. Баба ойкала.
– Чого так правиш? Нові оно дешевші.
– То візьміть там, а мені не морочте голову.
За годину таки сторгувалися. Йшла на зупинку, раділа: «Таки вийшло по- моєму. І не переплатила, і дід зрадіє». В одній руці несла корзину, скупилася, що замовили сусіди: «Теж набіжить якась копійчина, не буде Домна їхати за дріжджами, а Килина – за отрутою для жука, бо втратять удвічі більше на дорогу, чим воно вартує».
У другій руці затиснула калоші. Але нести було незручно. Міркувала: «Якби в крамниці вициганити якусь коробчину». І зирила обіч, а їх катма – залишилися в центрі. Коли очі натрапили на аптеку – прямцем туди.
– Чи не дасте якусь коробку, хочу калоші впхнути.
Аптекарка винесла. Баба спакувалася і подалася на автостанцію. Невдовзі підійшов автобус. Зайшла першою і вмостилася біля вікна. Поруч присів якийсь чоловік.
Він бабі зразу не сподобався. Тільки сів і почав озиратися на всі боки, потім перевів очі на коробку (вона її тримала на своїх колінах).
«Чого він так вилупив свої очиська? Яке йому діло до калош?».
І крайцем лівого ока почала слідкувати за чоловіком. «Якийсь непевний. Чи задумав украсти їх? Хто його знає?» – і притисла коробчину до себе.
Вже минули третє село, а сусід наче прикипів очима до коробки. Бабі стало аж мулько: «Бачиш, як втупився».
Звідки вона знала, чого зирить? А він свердлив очима напис на коробці, виписаний великими і жирними літерами: «Презервативи. 1000 штук».
Автобус наближався до бабиного села. Вона засовгалася. В одну руку взяла кошик, у другу коробку, збиралася на вихід.
Чоловік міркував: «Зараз вона вийде, а цікавість не дає спокою. То як бути?» – і таки наважився.
– Дозвольте вас запитати.
– Чому ж ні. Питайте.
– А надовго вам вистачить цього добра? – і показав очима на коробку.
Баба й не туди собі, відповіла:
– Так, як мій дідисько човгає цілісінький день, то, мабуть, – на два місяці…
Геннадій Щипківський.