Мова йде про документальну повість закарпатського письменника Антона Копинця “Кротон (Іван Сила)”, яка побачила світ в ужгородському видавництві “Карпати” 1972 року. Значимість її полягає в тому, що вона написана із розповідей головного героя, відомого карпатського богатиря, циркового атлета, чемпіона Чехословаччини з рукопашного бою та важкої атлетики Івана Фірцака-Кротона і побудована на фактичних матеріалах про нього. Мало хто тоді відав із земляків, що сина простого верховинського бідняка вітали тривалими і нестихаючими оплесками в 64 країнах світу, він подолав у двобоях найсильніших людей трьох континентів та був визнаний наймогутнішою людиною планети. Ним захоплювалися в США, Бразилії, Канаді, Великобританії, Франції, Німеччині, Іспанії…
В анотації до книги написано, що взятися за перо автора спонукало життя цікавої людини. Повість виповнена такими епізодами, які б не підказала, мабуть, найбагатша фантазія, – настільки своєрідна доля героя твору. Богатир Карпат Іван Фірцак (відомий під прізвиськами Іван Сила та Кротон) дивував світ своєю могутньою силою. Йому аплодували в багатьох країнах світу. Зазнавши тортур та поневірянь жорстокого світу капіталу, на схилі літ, богатир Карпат повернувся в рідне село, де радісно зустрів ту днину, про яку мріяв з молодих літ. Він залишився сином тієї землі, яка виплекала в ньому незбориму силу.
У ті часи Антон Копинець уже був досить відомим письменником і журналістом, а його вірші друкувалися на сторінках обласних газет, в альманахах “Радянське Закарпаття”, “Карпати” та збірнику “Весняні мелодії”. Відгуки про книжку свого часу написали журналіст Олександр Коробко (“Легенда і правда поруч”) і письменник Володимир Ладижець (“Наш Іван Сила”), які були надруковані в обласних газетах “Молодь Закарпаття” і “Закарпатська правда”.
Про Івана Фірцака, напевне, тодішня комуністична влада замовчувала тому, бо його старший син, Іван, вісім років відсидів у таборах за “український буржуазний націоналізм”. У немилість, мабуть, потрапив і автор книжки, бо про неї на повний голос заговорили лише напередодні відзначення 100-річчя всесвітньо відомого силача. Але й це були в основному публікації про Кротона. Переконаний, що про Антона Михайловича обов’язково ще напишуть, перевидадуть його не тільки тепер уже славнозвісну повість, а й вірші, які побачили світ окремими збірками – “Моя весна”, “Василина” та “За тебе в тривозі”. До речі, переднє слово “І колосом, і голосом…” написав лауреат Шевченківської премії Петро Скунць.
Треба віддати належне і колишньому спортивному організатору багатьох хороших починань у районі Андрію Савку та журналісту Василю Гаджезі, які зробили вагомий вклад у відзначення ювілею Кротона. Саме завдяки їм в одному із київських видавництв було перевидано книжку Антона Копинця, і про неї вже заговорили сповна. До речі, тут було вміщено і відгуки про неї тих, хто знав і про автора, і про героя повісті. Вона одразу стала раритетом, бо із-за браку коштів вийшла мізерним накладом. Крім того, Андрій Савко виступив організатором проведення обласних змагань з важкої атлетики на приз імені Івана Фірцака-Кротона.
Відрадно те, що і Антон Копинець, і Іван Фірцак-Кротон – наші земляки. Народилися у сусідніх селах – письменник в Імстичові, силач – у Білках. Напевне, Антона Михайловича зацікавила доля Івана Федоровича, і він вирішив написати про нього те, що про себе говорив сам герой майбутньої книжки. А його розповіді були просто вражаючі. Не кожному в житті щастило зустрічатися з англійською королевою, перемагати на престижних змаганнях світового рівня. А саме це випало на долю простого сільського юнака.
Іван Фірцак, звісно, у своєму житті спілкувався із багатьма відомими журналістами, давав інтерв’ю славнозвісним радіокомпаніям, та щирість і відкритість земляка взяли верх. Перечитуючи сторінки повісті, вкотре доходиш висновку, що Антон Копинець вимогливо ставився до друкованого слова, намагався точно передати розповіді свого напрочуд цікавого співрозмовника. З усього видно, що зустрічалися вони часто, бо Антон Михайлович скурпульозно описує кожен епізод із життя славнозвісного земляка. Називає не тільки міста, де проходили бійцівські турніри, а й імена іменитих спортсменів, із ким доводилося змагатися.
Познайомився письменник із силачем, коли той виступав у їхньому селі. Ось як він описує цей епізод у передмові до книжки: “Вперше я побачив його – кремезного, із сталевими м’язами, широкоплечого, з дещо зажуреними очима – понад три десятиріччя тому. Він виступав у нашому селі на прохання своєї сестри, що проживала з нами через межу. Деякі номери виконувала й дружина Івана Федоровича – Ружена Франтішеківна та син Іван. Коли скінчилися виступи, Фірцака оточило кілька чоловік. Один з них запропонував:
– От коли б ви ще одного дуба-виверненика зрушили з місця, тоді б ми повірили, що від природи маєте силу.
– Зрушу! Давайте мотуз!..
Необавці під здивування та вигуки натовпу величезний дуб разом із кроною та кореневищем потягнувся за Іваном з города на вулицю”.
З того часу вони й стали знайомими з Іваном Кротоном, який охоче розповідав про свої мандрівки по світу, показував нагороди, відзнаки, документи, фотографії, вирізки з газет, афіші.
До речі, на одному із знімків неважко розпізнати і тезку Фірцака – світознаного богатиря Івана Піддубного…
Антон Копинець майстерно володів пером. Будучи школярем, постійно дописував до обласних і всеукраїнських газет. Після закінчення семирічки у Великому Раківці, куди переїхали з Імстичова жити його батьки, продовжив навчання в Білківській середній школі. У Великий Раковець повернувся працювати вже вчителем. Тут з радістю сприйняли його не тільки учні і вчителі, а й батьки, бо знали його як талановитого юнака, який заявив про себе гарними поетичними текстами, які охоче вміщувала на своїх сторінках тодішня преса.
Спеціальну освіту здобув в Ужгородському педучилищі, а вищу – в Ужгородському державному університеті. Певний час працював вихователем дитячого будинку в с. Нижні Ворота, потім запросили на журналістську роботу в рахівську районну газету. Звідси життєва стежка повела його до Закарпатського обласного комітету радіомовлення, де завідував редакцією літературно-мистецьких передач. Це дало можливість розширити свій творчий діапазон. Тут познайомився із письменниками Михайлом Томчанієм, Федором Потушняком, Іваном Чендеєм, Василем Вовчком, Василем Коханом, Василем Попом. Така дружба і спілкування із молодими поетами і прозаїками дали можливість більш сповна заявити про себе, ще більше прикипіти до пера і написати щось вагоме. Зрештою, кожен письменник торує свою стежку у літературу, прагне бути не схожим на іншого.
Чому написав повість про Кротона, Антон Копинець зізнався вже після того, як книжка побачила світ: “Дні спливають бурхливо і швидко, мов ті весняні потоки. Вони відносять у забуття пам’ять про цікаву людину…Це й спонукало мене взятися за перо”. Просто, зрозуміло і доступно. Краще не скажеш.
Тільки підступна хвороба не дала можливість реалізувати задумане. Серце талановитого письменника і журналіста перестало битися на 50 році життя…
Його доля склалася майже так, як доля героя його повісті Івана Кротона. Про нього заговорили тільки вже після смерті.
Вивченням творчості Антона Копинця зайнявся відомий крайовий журналіст Олександр Гаврош. У газетній публікації “Книжка, яка зберегла для нас Кротона”, він пише: “По суті повість (“Кротон (Іван Сила) – В.Ш.) стала єдиним джерелом про життя відомого силача. Усі ті легенди, які кочують тепер із публікацій в публікацію або передаються усно, взяті з книжки Антона Копинця. Вони навіть залишилися на тому рівні белетризації, а не реального факту, як би мало бути: тоді-то, там-то Кротон зробив таке-то. Достовірно зафіксованих біографічних фактів про дивовижні пригоди нашого земляка тепер не зустрічаємо. А що би ми нині розповідали про Івана Силу, якби не вийшла ця книжка? Антон Копинець зміфологізував Кротона. І зробив це талановито. Його повість цікава не тільки документальною основою, але й як літературний твір. Вона сучасна за формою: має невеликий обсяг і динамічний сюжет”.
А ще повість читається легко і невимушено. Вона досить інтригуюча, завжди чекаєш на щось цікаве і несподіване. Тут немає зайвих слів. Відчувається рука талановитого і здібного письменника і журналіста. Кожна розповідь розгортається навколо якоїсь конкретної події, до якої так чи інакше причетний Кротон. І як подобає головному герою, він завжди виходить переможцем, йому усміхається фортуна. Радіємо за нього і ми – читачі. Книжка надихає на те, що кожен – господар своєї долі. Крім того, вона засвідчує, що А. Копинець був обдарованим і талановитим педагогом, мудрим філософом, мав глибокі знання з історії і географії, широкий кругозір і високу ерудицію. У всіх, хто спілкувався з ним, залишились хороші спогади про нього.
Напевне, Антон Копинець одним з перших в українській літературі написав книжку про супер-героя, який своєю силою дивував світ, якому аплодували майже на всіх континентах. І Іван Кротон не вигаданий, а справжній, якому можна було подати руку, привітатися і поспілкуватися з ним. Сучасники на власні очі бачили його виступи не тільки в населених пунктах Іршавщини, а й Закарпаття та України. Найбільше публіці подобався номер із використанням дубової дошки і цвяха. Іван Кротон брав дошку, робив на ній розмітку, далі ставив в зуби хустку, а між ними цвяха. Тоді однією рукою давив голову, а іншою держав дошку, забиваючи цвях у дошку зубами, а потім ними ж і виймав його. Чудовим номером також було вигинання з цвяха серця. Далі він прикладав його до свого і казав: “Я публіці дарую своє серце!” Дивовижним також був виступ із підніманням однією рукою п’ятьох глядачів вагою до 100 кілограмів. Виступав силач із своєю донькою Зіркою, якій тоді було 16 років. Вона лягала на бите скло, а він ставав їй на груди.
Книжка Антона Копинця ще за його життя стала українським бестселером. Відрадно зазначити, що його онука Еліна Дехтярьова-Копинець продовжила справу дідуся – 2014 року у мистецькій агенції “Наш формат” вона перевидала книгу під назвою “Іван Сила на прізвисько “Кротон”. У передньому слові до неї вона написала: “Герой, який був легендою для всього світу, в себе вдома, на Батьківщині, на жаль, так і не отримав від влади належного визнання та шани”.
А літературний пам’ятник, який Антон Копинець створив своєму героєві, дав поштовх для нових творів та легенд про Івана Силу.
Василь ШКІРЯ,
м. Іршава, Закарпатська область
Leave a Reply