Микола Петренко «Коливо». – Львів: «Сполом», 2017 р. – 480 с.
«Коливо» – нова книжка патріарха української літератури Миколи Петренка, яка побачила світ наприкінці 2017 року. В анотації зазначено, що це книга про тих, чиє життя було призначене високій справі витворення етичних і моральних світоглядних засад своїх сучасників. Попри все вони віддавали свій талант, духовні сили цій благородній справі – за неї потерпали і спокутували, зазнавали свавілля імперських можновладців, відступали і зачаювалися – але знову знаходили сили вершити справу, якій посвятили себе.
Багатьом із них довелося пройти через тюрми й заслання, приниження і замовчування, але це не зупинило їх.
Світло любові надихнуло автора на цю потужну працю. «Друзі, учителі імена, постаті, символи…». Коливо – поминальна кутя.
Ця книга в усій повноті розкриває щиру українську душу самого Миколи Євгеновича, бо про кожного писав з великою любов’ю, показуючи багатогранність його таланту, моральні засади, високу культуру. В основі їхнього життя і праці був духовний поступ. Книга наповнена світлом і теплом.
Письменник вималював характери, нанизуючи слова, мов намистини, гостро відчуваючи присутність кожного. Ці люди були особливими – незламними борцями й тонкими ліриками, філософами, науковцями, мрійниками і відчайдухами.
«В тринадцять років я вивчила напам’ять поему «Кавказ» і декламувала на шкільному вечорі… О, як я раділа, промовляючи слова: «Встане правда, встане воля!» (із записів Лідії Лемик).
«Його знали, ним майже що захоплювалися, його вчили – однак він посідав своє осібне місце в письменницькому середовищі: виходець із гуцульської глибинки, мав душу, збагачену скарбами неповторних традицій і вірувань, звичаїв і забобон, позірної легковажності і непоступливої впертості водночас (про Павла Федюка).
У книзі відтворено політичні події, подані через призму життя письменників, їхнє світобачення, історичні мотиви рішень і дій, єднання народної пам’яті, життєву правду й індивідуальність кожного.
«Маємо повно свідчень чи не найважчої долі молодих вродливих дівчат у північних таборах» (про Марію Хоросницьку).
Вони рятували світ, більшості з них була притаманна непереможна духовна сила в пошуку справедливості. Вони були носіями високого світла.
Микола Петренко показав гармонію духовного світу відомих людей, їх пориви, мрії і сподівання, людей, що кинули виклик неправді, жорстокості, брехні, багато з них пройшли крізь незгоди й лихоліття, загинули, але не скорилися. В анотації зазначено, що із більшістю з них автор мав щастя на співжиття, із деким зустрічався лишень на творчих небосхилах…
21 травня 1946 року в лісі над річкою Таньвою відбувся останній бій повстанського командира і поета. Бо саме вони, Петро Василенко і Петро Дзьоба перекрили шлях карателям, даючи змогу втікачам, а то були переважно жінки з дітьми, відійти в безпечніше місце.
Побратими не поривалися відступати, про підкорення не було й мови. Вони першими відкрили прицільний вогонь по совіцько-польських чекістах, що наступали. Так і загинули…
Пізніше засвідчать: земля довкруж їхніх тіл була покрита автоматними гільзами, опеченою гранатними вибухами, залита кров’ю…(про Петра Василенка).
Книга Миколи Петренка переповнена життєдайною силою утвердження непроминальних істин та людських цінностей, уславлення людських почуттів, високих звершень і перемог. Зібравши всю силу і волю своєї душі, Микола Євгенович пом’янув тих, чиї талановиті душі відлетіли в заобрійні світи, показав їхнє прагнення до утвердження торжества добра.
Насправді ж я беззахисне пташа,
Я зранена, нетямна, я в полоні.
Я – серце. Те, що вічно поспіша
Розквітнути на люблячій долоні. (Євгенії Божик).
Дуже потрібною є ця книга для сучасного українського світу, що погруз у корупції, нещирості та гострому протистоянні. Вона народилася з любові й віртуозності досвідченого майстра, тому є великим стимулятором у становленні сучасних молодих письменників, що повинні взяти собі за закон жити за найвищими правилами честі і чесності.
Микола Петренко – представник найсильнішої когорти українського письменницького світу, це письменник, який, пронісши свій хрест, залишився морально чистою, великодушною і духовно високою Людиною.
У книзі «Коливо» поєднуються біль і смуток, радість і високі пориви крилатих душ, окремі епізоди відтворення певної епохи. Автор у свій час був редактором першої поетичної збірки письменника-дисидента, довголітнього каторжанина Михайла Осадчого.
Пізніше товариш по невільничій долі Василь Барладяну відзначить, що «М. Осадчий одним із перших «шістдесятників» зрозумів, що нива народного життя занедбується і народ знову віддається на поталу кривді. І тоді, скаже він згодом,
Схопивши чепіги часу,
Вів я борозну – скільки сил!
Що то світ – я не знав одразу.
… Лиш спізнав під обвалами брил…»
Доволі того, що коли із друкарні до видавництва принесли звичних авторських вісім примірників – Осадчий за ними не з’явився, був щойно заарештований: доля любить влаштовувати подібні збіги, має від того якесь задоволення. (про Михайла Осадчого).
Про Василя Стуса: Ото був єдиний раз, коли я з ним бачився, коли пив разом не те щоб щедро, але веселу й привітну чарку, коли разом заспівували стародавню колядку про Бога Предвічного, про його радісне для світу народження…
У книзі немає повторів, автор ставить наголос на значущості кожної особистості.
Із ста «Героїнь світу» – одна львів’янка (про Ірину Сеник).
Стеляться світлом письменницькі долі, їхні дороги, що закінчуються дорогою у Вічність. І рухаються вони на високій духовній хвилі, народжуючи справжню літературу.
Ще вчора була світла і усміхнена, привітна до всіх, уважна й сердечна у спілкуванні. Ще вчора прийшла до редакції із макетом останнього номера своєї газети «Діти Марії», ще вчора повідомляла – переконувала своїх колег писати для дітей – бо то найуважніші учні великої науки християнської любові, відкривачі нових доріг, які мають вести український народ до вершинних просторів.
Вона відійшла від нас у день напрочуд світлий і сонячний, аж до осяяння (про Оксану Сенатович).
В небі зорі зійшлись – на орбіті Юпітер,
На мистецькім шляху – непролазні завали:
Якщо дівчина – буря, якщо дівчина – вітер,
Роздери свою пісню на дикі хорали.
Любила себе вродливою від роду, любила себе як витворену мистецьку особистість, любила свій псевдонім – Рута Вітер (про Руту Вітер).
Є у книжці спогад і про Івана Гнатюка, довголітнього в’язня сталінських тюрем та концтаборів, якому багато років не давали можливості сказати правду нашому народові.
Гнатюкові шлях до друкування було перекрито на кілька довгих років. Його не тільки не видавали, а й навіть згадувати його прізвище не рекомендувалося. Та відболену і перестраждану ним Хресну Дорогу він пройшов гідно. (про Івана Гнатюка).
З болем і любов’ю згадує Микола Петренко замордованого молодого композитора Володимира Івасюка, яким разом творили пісні і одна з них залишилася непроспіваною.
Можновладці не хотіли, щоб пісні загиблого творця продовжували жити.Та це не зменшувало всенародної любові до них – вони проривали шори облуди, воскресали в устах нових виконавців, знову і знову торжествуюче лунали над світом.
Залишилася недоспіваною і досі і наша з Володимиром друга пісня-реквієм до вистави «Суд пам’яті» (може, ще десь розшифрується в його архівах…) – з такими словами, які надавалися бути озвученими до прощання із самим композитором:
Прощайте, прощайте,
Про нас пам’ятайте –
І доли, і гори, і ріки!
І сонце, і зливи,
І люди щасливі,
Що прийдуть навіки, навіки!.. (про Володимира Івасюка)
У книзі «Коливо» зібрано й узагальнено великий фактичний матеріал – сто сорок п’ять розповідей про творчий цвіт України. Невблаганно збігли роки, митці відійшли в інші світи. Це – неминуче. Але пам’ять, мов веселка, з’єднує нас із ними. Я переконана, що багато читачів із радістю зустрінуть вихід книги, яка пронизана щирістю, нетлінною любов’ю і відтворює всеперемагаючу правду життя.
Ольга Яворська, Львівщина.
