(Мельничук Б. І., Фроленков В. М. Земні пригоди Ультрика, або Кому співає веселка: казка / Б.І. Мельничук, В. М. Фроленков. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2020. – 36 с.)
«Земні пригоди Ультрика» розпочинаються як фантастика: міжзоряний корабель, який прямує до якоїсь планети. Кожен уявить собі її інакше, та більшість опише цю планету як небачену і фантастичну, віддалену від звичних уявлень. І тут міститься родзинка казки: планета і справді незвична для маленького мандрівника, бо він інопланетянин. Але для більшості з нас вона не здається такою, бо ми на ній живемо.
Земля… Більшість із нас – особливо дорослих – уже, на жаль, не відчуває життя як «земні пригоди». Немає на них часу, та й не прагне особливо, бо живе «запрограмованим» життям: обраховує кольори, лічить кроки, затискає життя у дорожню карту (нехай це і карта міжзоряної мандрівки). І тільки диваки з душею (дитини? мудреця?) мають відвагу відхилитися від накресленого маршруту.
Таким диваком у тексті постає дідусь хлопчика – постать «мудрого старого», що типова для казки. Коли він вітає кожну рослинку на землі, – виникає враження: перед нами колишній землянин, який опинився на іншій планеті, але не забув про свій дім. Версія не така вже і фантастична в часі розмов про політ людини на Марс.
Те припущення читацьке ніби і розвіюється, коли доходимо до рядків: «А колись і наша планета була такою. Уявляєш? … Колись і на нашій планеті зеленіла трава, милували серце квіти… Співали од вітру дерева. І вітер співав… І серце співало…».
Та десь у підтексті все ж звучить засторога: те, що сталося там, – колись може статися і тут, на Землі. Звісно, ми ще не сягнули того, аби всю Землю залити асфальтом і бетоном, спустивши усі міста під землю, але розмах забудов таки суттєво шкодить природі, та й підземні міста – давно не вигадка письменників-фантастів.
Навчити бачити і слухати диво – те, чого прагнуть автори казки «Земні пригоди Ультрика…». Як і належить казці, її центральні персонажі – Ультрик і Михайлик – долають низку випробувань: вибратися з ями, відв’язатися від дерева, перейти річку надпиляним мостом, аби зустрітися з друзями, що чекають їх на тому боці. Випробування ті походять від казкових лиходіїв – інопланетних агентів на ім’я Перший і Другий. Але лиходії, що чинять зло зі стороннього наказу, виявляються слабшими за персонажів, які діють, керуючись власним серцем.
Щоправда, іноді воно може ввести в оману. Коли схильні судити когось дуже різко (в стилі «ультра»), не замислюючись, чи могла ця людина повестися так насправді. І, як тільки один із двох починає бачити в іншому джерело підступу, – мети лиходіїв досягнуто, недовіру посіяно, дружбу зруйновано… Веселка не співає. Власне, веселка просто не з’являється: адже вона є знаком єднання, «мостом» між небом і землею. А яке єднання, коли нема довіри?
Зовнішність оманлива – важливо помічати те, що глибше. Так, дідусь бачить у хлопчику не тільки дитя своєї планети, а і того, хто має в собі потенціал до змін. І справді: спершу, аби слухати, Ультрик потребує навушників; щоб пам’ятати – касети пам’яті (чим не сьогочасне технізоване суспільство, що відірвалося від живої природи і не відчуває її?), але згодом – таки пам’ятає серцем усіх друзів, яких залишає на Землі: Михайлика, Костика, Андрійка, Софійку. І всю красу, яку тут побачив і відчув, – квіти, дерева, птахів, вітер, вірші і казки…
Казки – не просто особливий простір, що захищає від нищівної реальності. Казки моделюють цю реальність і ненав’язливо вчать дітей взаємодіяти з нею. Тож показово, що Б. Мельничук і В. Фроленков залучають у казку «Земні пригоди Ультрика, або Кому співає веселка» фрагменти казок «Котигорошко» (модель сильного героя), «Івасик-Телесик» (модель кмітливого героя) та «Попелюшка» (модель шляхетного героя). Очевидно, всі перелічені казки вже знайомі маленьким читачам, а через відоме легше зрозуміти те, чого ще не знаєш.
Тернопільські письменники не просто дають на сторінках книжки «сплав жанрів»: фантастика, пригоди, вистава (українські народні казки, що їх розігрують на галявині земні діти[1]), вони розмикають текст на рівень притчі. Фразу «Жодні біноклі, жодні навушники не допоможуть, якщо… серце сліпе і глухе» вже читач середнього шкільного віку зможе зіставити зі словами з «Маленького принца» А. де Сент-Екзюпері: «Добре бачить тільки серце. Найголовнішого очима не побачиш». Хоча «Земні пригоди Ультрика» дарують справжню насолоду очам завдяки яскравим ілюстраціям Оксани Козевич.
Та головне: казка пробуджує в дітях думки і почуття. Що зовсім не зайве та анітрохи не шкідливе. Та і дорослих вона може поставити перед багатьма непростими питаннями, зокрема і цим: «Чому ти мовчав, коли не хотів мовчати»?
Надія Гаврилюк
[1] Та і казка Б. Мельничука і В. Фроленкова «Земні пригоди Ультрика, або Кому співає веселка» стала виставою Тернопільського академічного театру актора і ляльки та була відзначена другою премією на Всеукраїнському конкурсі.