Микола Савчук. Збудусь криницею білою: поезії. – Житомир:
Вид. Бук – Друк. 2024. – 180 с.
Не заперечуватиму того, що існує коло авторів, на книги яких люблю відгукуватися.
І трапляється це тоді, коли зустрічаюся з небуденністю висловлення думки. Й нерідко ловлю себе на думці, що така неординарність характеризує письмаків з глибинки, котрі географічно є на узбіччі літературного життя, але за рівнем письма та стильовими особливостями помітно й потужно впливають на нього.
Як на мене, то саме до подібних римотворців належить і Микола Савчук з подільського містечка Віньківці. Коли його запитують, приміром, читальники чи співавтори літератур- них часописів та антологій, що собою являє це містечко, він із властивою йому легкою іронією відповідає: “…звісно, що трохи менше за Париж, але самобутнє, проукраїнське, – і головне – майже містично римостимулююче!” (Давайте залишимо за кадром сучасні топонімічні новації, бо це – тема окремої розмови. Більше цікавить те, що географія по -своєму стає джерельницею натхнення поета: “Те селище-надскелище -моїх віршів оселище”.)
Невипадково звертаю увагу на ці рядки. Література не буває космополітичною, хоч деякі письмовці ратують за це, вдаючи, що не розуміють очевидного: письмо тих, на кого вони закликають орієнтуватися, виграє перш за все, за рахунок уваги до національного.
Тому й так приваблюють рядки на кшталт: “Вкраїна – божа месниця, історії похресни-ця”, “цвітіння верб, осонь теплінь не заримуй – заукраїнь”, “мене козацький гордий спів впокорює, зве за Вкраїну стать до бою в грізний час!”
Але припадання до рідності – лише один з виявів громадянськості лірики Миколи Савчука. Бо побутує чимало підстав говорити про пірнання думкування віршника у проминуле, омивання поривань душі у зцілющій водиці сучасності. Чимало цікавих, приємних нюансиків виникає й тоді, коли зір натрапляє на взірці філософської, пейзажної чи любовної лірики.
Та не бачу необхідності конкретизувати ці темарійні обрії. Вже хоча б через те, вони часто-густо переплітаються між собою. Тому й вважаю за доцільніше зробити наголос на виражальництві. Адже через призму образності, слововиявності, згадок про “населення” книги, кольорові екстраполяції ліпше бачиться темарійність. Безумовно, що “масла у вогонь”сприймання “підливають” богошукальництва і смакування культурологією. А хіба можуть залишитися поза увагою поетові зразки формовираження?
І перш за все варто, либонь, повести мову про літературні тропи, про котрі так багато промовляють поетові метафори, епітети та порівняння. (Зауважу, що кожен підвид явища має чимало прикладів. І, звісно, неможливо згадати про всі. Тому й не бачу нічого дивно- го, що окремі цитації позначені суб’єктивністю власного сприймання. Переконаний, що в цьому немає нічого негативного, якщо відгукувач враховує традиційність літературознав- чих вимірів.)
Саме про це думається, коли у книзі “Збудусь криницею білою” бачу такі поетичні ряд- ки, як “осінь підхопила гепатит і пішли у даль тривожні вісті”, “серце віршем освятилось”, “словом відмикаймо день”, “світ понеділком розтижнюю”… Про ці та інші зразки метафо- ричності можна чимало говорити, але в кожному випадку постає сув’язь реальності та уяви. До речі, щось подібне існує й в епітетах. Іноді навіть можна почути про метафорич- ність цього підвиду літературних тропів. Принаймні, мені таке мислиться, коли читаю про “медалі печалі”, “румби долі”, “тканина часу”, “ниви болезгарищ”, “світлиці беріз”…
Дехто скаже, що поряд з ними на авансцену сприймання виходять такі вислови я: «світла доля», «зоряний дощ», «білі птиці». Згоден! Але не варто бештати автора за вживання звичнос- тей. Бо суть полягає в доречності їх використання. А вона у віршах Миколи Савчука є першочерговою. “Циганці Азі правиться весілля – вона за Час виходить врешті заміж” – про осінь. “То жаб болотних подоїти, то йти за щучим молоком” – в поезії про вимріяну долю та її фатум. “В тиші зеленій вплетуся у промені” – вірш про лижну їзду-політ сосно- вим бором.
Якщо епітети умовно можна поділити на дві частини, то порівняння мають більший поділ, адже цей підвид виражальних засобів характеризується присутністю та відсутністю сполучників, їх поєднанням. Ще, мабуть, варто згадати про сув’язь іменників з іменника- ми чи прислівниками.
Конкретизую ці узагальнення. І, зрозуміло, наведу кілька висловів зі сполучниками типу “як”, “мов”,”ніби”, “наче” і т. п. “А промінь останній стримить, наче ніж”. “І квітла думка, мов стокротка”. “Тепер в лісах така світлінь, немовби в світовій світлиці”.
Цей ряд гарнот по своєму продовжують словосполуки без сполучників. “Первісні стихії – дароване свято”. “Краса – таїна безадресна”. “Те селище-надскелище – моїх тривог оселище”.
Ці два підвиди літературотропності народжують ще один, поєднуючи присутність та відсутність сполучників. “Я дні ловлю у сіті власних справ – вони ж дірявлять сіть, як риба в морі”. “О, як повільно покидає тінь планетоньку – як привид чорнолісся”. “Як тривалий похід – відпочинку привілля”…
Чарами лексичності повіває від словосполучень типу “півень-співень”, “перехрестя-розбіжності”, “вулиця-викривулиця”, “шиї-дуги”, “прапор-оберіг”, “люди-смолоскипи”…
Коли вдуматися, то деякі з цих порівняльностей дуже точно говорять про суть явища навіть тоді, коли вони перебувають у так званому “самостійному плаванні”.
А що вже казати про існування небуденної образності у численних згадках про “насе –лення” книги, де серед “оквартирених” бачимо рослини і дерева, звірів і птахів, зірки, небесні світила. “В проталинах прихований підсніжник”. “Таке святе цвітіння верб”. “А день шалів, немов закланний бик”. “Бо суддя, як чорний ворон кряче”. “Мудрою зорею пророковані”. “Кожен має сонце особливе”…
Та не тільки такі цитації характеризують це виражальницьке явище. Адже не поодино- кими на поетичному тлі є моменти співіснування різних представників “населення” в одній строфі. “Прудкіша за храпливого коня, за ластівку – пустунку планетарну – весна моєї крові обганя на віражах весноньку календарну”. “Сідаєм на древню вербу, як гарбу, щоби проворонити межі та буї”. “Синиць питають молоді дружини, в майбутнє віщо зорями зорять”.
Сув’язі барв часто-густо існують і в кольорових екстраполяціях. “У чорній чи білесенькій хустині прийде весна у наш родинний сад”. “Ось чорножнивний мій халат і досі білий”. “Єдина, синьоока, русокоса”…
Поетична барвистість приваблює: “Промінь думки золотостержневий”. “Ти – нявка із червоними ковтками”. “Чорні хмари накрешуть вогонь блискавиць”.
Познайомившись з цими та іншими взірцями літературних тропів, згадок про “населен- ня”, кольорових екстраполяцій, чи не кожен читальник може висновкувати про привабли- вість поезомовлення автора. Але було б помилкою скидати з рахунку той факт, що ці сло- восполуки спроможні прожити без неординарності слововиявів, на які позитивно впливає існування неологізмів, рідковживаностей та діалектизмів. Зосібна, на творчість познакова- ні такі слів’ята, як “негостєзвана”, “єдиновласниця”, “сміхопенсія”, “надскелище”, “підбо- жень”, “синіада”, “неперевіршені”, “зірколицевий”, “денники – нескінченники”… Виста- чає у виданні й буквосполук, котрі вряди-годи вживаються у мовленні: “позир”, “перелун- ня”, “перелета”, “сокоплин”. Уважний сприймач віршованого твору безумовно зверне увагу на ряд говірковостей, що органічно вплетені в живу тканину поезій, типу “фертик”, “збрій”, “скокоїжиться”, “сарака”, “бомбони”, “колиба”, “порекло”, “дівчинище”…
Коли вже зайшла мова про слововияви, то не стане перебільшенням увага ще до кіль- кох аспектиків. Скажімо, не залишається поза увагою те, що автор часто-густо використо- товує медичну термінологію, віддаючи данину середовищу, з яким зріднився. Правда, тут не все є таким однозначним, як здається на перший погляд, бо існує небезпека “перебор- щити” у слововживанні. Мені видається, що в даному випадку цього немає. І значною мірою цьому сприяє іронічність взорування автора: “зупинім автівковий тромбоз, даймо місту дихати і жити”, “у медінституті не мед – муляжі”, “синдром осінньої утоми”, “студентка у лівій трима пиріжок, а в правій оскалений череп”, “і слів нетримання, і дум діарея”…
Про неповторність слововиявів чимало говорить й алітераційність. “Штовхни шансонну шушваль Шуфутинського”. “Трояка троянда історії – Троя”. “Данцювати б данець дужих! Дайте дримбу в Данин дар!” “Будь-буяй, буковинський бук”. “Ще ерги енергії вергне мені АТФ”. “Буйно бубнявіють бруньки беріз”…
По-своєму вражає і наявність богошукальницьких мотивів. Й насамперед через органіч- ність звучання. “Не сокоплин, а Божа благодать”. “Танець стрімкий замовляв чи не бог”. “З якого такого ми, Боже, нуля”. “Славлю тиху українську мову ту, якою з Богом розмов- ляти”… На існування такої цитати наголошую невипадково. З одного боку є певна орієн- тація на декларативність. А з другого: хіба не говорять слова про важливість і гостроту мовного питання для України, особливо нині?
Тобто поет сам говорить про необхідність культурологічних акцентів. Вони, між іншим, мають кілька напрямів. По-перше, існують твори, які присвячені Ліні Костенко, Петру Шкраб’юку, незабутнім Степану Пушику, Петру Сороці. По-друге, віршник вдало вико- ристовує усталені вислови. “За пенсію цю підкувать би блоху”. “Оса покинула мій ніс і залишилася із … носом”. “Чи варт на п’яти наступати світилам, що загальмували”. Тут, мабуть, треба говорити про те, що подібна словоорієнтація народжує власне крилатослі- в’я. “Без жалісних музик всім було б добре”. “Прискорю ту реакцію, що об’єднає націю”. “Чиясь присутність – холод порожнеч, чиясь відсутність зрима і присутня”. “Не будем, браття, продавать ні душ святих, ні скарб серцевий”. “Іду рівнять горбатого, а треба – цілу націю!!”
Окремої розмови потребує формовираження. Адже під однією обкладинкою зібрані балади, паліндроми, каламбури, триптих і диптих… А ще не можна не помітити, що мис- тець наполегливо шукає себе у творчих різностях. Бо перед всіма постають дактильний римоексклюзив, медитації, бездієслівність… І варто, безперечно, зауважити, що версифі-катор досяг успіху на цьому шляху. Про це свідчать такі твори, як “Ковані-дієприкметни-ковані рядки”, “Слово-олені”, “Балада про писану торбу”, “Присерцене”, “Паліндромон-24”…
Якщо згадати перелік питань на початку цього відгуку, то чи не кожен ствердить, що їх зачеплено. Але один момент ще не потрапляв у поле зору. Мова – про наймення. Автор назвав своє твориво “Збудусь криницею білою”. Маємо підстави балакати про традицій- ність (у хорошому розумінні цього означення) у висловлюванні думки через назву книги. Вчитаймося у Савчукові “Світло свічок далеких”, “Скарбниця подільського буковинця”, “Огневерги арканів родинних”, “Ружа трояка”. Якщо, скажімо, мати на увазі “День народ- ження дня” Миколи Сидорчука, “Янголи відкритих почуттів” Омеляна Мацьопи, “Зворот- ний шлях” Богдана Манюка (і це – лише частинка прикладів), то думка підтверджується.
Очевидно, потребує пояснень і назва нотаток літературного критика. Можливо, вона і здасться комусь незрозумілою. Мовляв, про яку колосерцевість говорить рецензент, коли він й сам про неї не згадує. Погоджуюся, що є реальні зернинки у такому міркуванні. І все ж… Наймення “спровоковане” поетом. У його творі “Присерцене” натрапив на рядок: “Я теж свій вірш колосерцево вигрію”. І подумалося: а чи не можна мовити про колосерцеве вигрівання творів у цій книзі? Тим паче, що воно якось містично перегукується з назвою книги.
А завершити ці розмисли про поетичну книгу хотів би ще одним узагальненням. Й сам поет не може однозначно мовити про те, якою буде його наступна книга. Безумовно, він прагне, як і кожен літератор, аби вона була ліпшою за попередні. І живе помежи вічних сумнівів, в миттєвостях яких і народжується справжня поезія. Віриться, що й майбутні книги поета нестимуть неординарність, яка схвилює усіх.
Ігор Фарина