Василь Лило. А я люблю, лише тебе люблю!: поезії. – Львів: Сполом, 2023. – 116 с. : іл.
Читаю збірку Пана Василя, яка випромінює сонячне світло єдиного її вічного кахання, якого так мало в сучасному зіпсутому світі…
Струмок співає,
квіти розлились
Над водограєм,
з щирим привітанням.
До ніг твоїх упав
карпатський цвіт,
І віття так хилилося
до тебе!
В очах твоїх засяяв цілий світ,
Й пʼянкі меди
нам дарувало небо!..
Небеса дарують правдиве щастя вічності. Пригадую, що писав сльозою серця про зболене, пережите, єдине дароване Богом кохання, роздуми про долю-недолю: «…о! де ж це мистецтво справжнього кохання! …бо що ж та жінка варта без любові чоловіка, адже з нелюбові народжується нелюбов (сама сахнулася цих слів своїх…)» (Жанна Юзва, «Тече вода»).
То що ж таке кохання? Професор еволюційної антропології Оксфорського університету в своїй нижці «Наука любові та зради» (К.: Темпора, 2014. – 346 с.) стверджує, що «Насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися…».
Відомий німецько-американський психолог та філософ Еріх Фромм, визнаний мислитель та гуманіст, в основі наукової зацікавленості якого була людина, у своїй книжці «Мистецтво любові» вважав, що загадку кохання можна осмислити в контексті навіть однієї фрази: «Якщо б кохання було тільки почуттям, то не було б підстави обіцяти кохати одне одного вічно»: «Для мене ти єдина, тільки ти!» Щойно на Фейсбуці прочитав вірш Івана Потія (цитую фрагмент):
Вроджена любов та, чи набута,
Слава Богу, є! Одним одна…
Інший світ, який би він не був там,
Все одно для мене – чужина.
Якими ж думками ділитися з нами автор поетичної збірки? Свідомо чи несвідомо, але якесь чуття змусило його стверджувати вічно живі думки: «Коли з тобою я зустрівся, / В повітрі ткалося теплом»; «Щоб позбирати з зір плоди, / Нам вітер пише сни любовні»; «І пристрасті горіли спішно, / І так єднались береги»; «А ти мене узяв, немов пірʼїну, / І так поніс у доленьку свою»; «Хоч осінь вже срібляста на долоні, / Та ми в душі в весняному полоні»; «…А я люблю лише тебе! / Тебе, тебе! І більш нікого!»; «О мій Боже, мій Боже! За що Ти даруєш мені / Те кохання…»
Приходимо до початкової думки: «Кохання – це все! І це все, що ми знаємо про нього».* На питання про кохання і «На питання про Бога можна відповісти, лише зважаючи на екзистенційний досвід свого життя. Через те докази існування Бога є не природничо-науковими, а чимось значно більшим. Докази існування Бога такі самі, як і докази кохання» (Манфред Лютц, «Блеф! Фальсифікація світу»)…
Я пʼю тебе, мов з келиха вино,
Мов юну памʼять вечора зі школи.
Дай Бог, щоб так лилось, лилось воно,
І не кінчався цей нектар ніколи.
І щоб цей нектар життя вічності, який споріднений з істиною і невидимою енергією Духу «не кінчався», бо «Бог – інтеграл вічного» (Юрій Олійник, «Живі й мертві»). Побажаймо авторові, щоб його книга інтимної лірики ніжного і думного серцю знайшла дорогу до читача…
————————————————
*Дікінсон Емілі (1830–1886) – американська поетеса.
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів