Писати про критика справа не проста. Зрозуміло чому, бо критик пильно стежить за літературним процесом, авторами, розкладає наголоси. Тому я розгорнув нову книжку відомого критика, літературознавця, есеїста Євгена Барана з певною осторогою.
Та й як інакше, коли сама назва «Говорить Євген Баран» («Золота пектораль», Чортків, 2018) інтригуюча, кличе до пізнання творчих граней письменника і людини.
Як і попередні книжки «Недописана книга» (2016) і «Недописана книга. Частина инча» (2017), нове видання наповнене щоденниковими медитаціями і афоризмами або, як я помітив, просто висловами, штрихами, анотаціями, шкіцами, ба навіть віршами в прозі, мініатюрами, замітками, про що автор і не здогадується. А може, і знає, та не показує цього, хоче бути несподіваним, цікавим, але не переходити межі відкритості й сповідальності, зокрема, там, де щемливо бринить біографічна струна.
Нарешті критик нам розповів про себе, про незабутніх батьків, що перегукується з медитаціями незабутнього майстра слова, критика, літературознавця, поета, прозаїка, есеїста, дослідника Петра Сороки, який відновив жанр літературного денника.
Не без хвилювання Євген Баран шукає взаєморозуміння з читачем, намагаючись залишитися самим собою. Йому це, не зважаючи на випадкові фрази, вдається. Хоча є тут виправдання: щоденник дозволяє все, залучивши форму медитації. Він аналізує твори, участь знаних і незнаних авторів, медитує, щоправда, не завжди повносилі медитація чи афоризм, але все одно ця літературна грань робить погоду. Читаємо: «Будь-який коментар має пам’ятати про межу. Інакше – се не коментарі, а проституція».
Він автор понад десяти книжок, як реаліст, любить гірку правду, що, за його висловом, переходить в крайність «порнографічної». Отож, за силою правди з майстрів слова найвищий у нього володар дум селянських Василь Стефаник. А про слово каже: «Слово не збагачує, слово очищує». А про себе: «Сказав би щось про літературу, мовчав би щось за особисте. Ото, між словом і мовчанням – я».
У книзі ставляться запитання, на які нема однозначних відповідей. Для автора сенс писання, сказано в анотації, полягає у постійній потребі запитань. Намагання вийти за рамці літератури приводить автора у коло тієї ж літератури. Однак він не здається, і далі наївно вірить, що вільний від неї.
Будучи нагороджений багатьма відзнаками, Євген Баран стверджує: «Премії – це не обрубування верхів, аби не виокремлювалися. Це підживлення росту, аби не всихали. Будь-який інший підхід – вбивчий, як для естетики, так і для людини, яка прагне бачити себе в естетичному полі».
Гортаю книжку і помічаю: його інтелект не приглушує, а підсвічує імена, факти, явища, події. Він не переобтяжує текст цитатами, вистачає двох-трьох слів, щоб охарактеризувати того чи іншого літератора всеукраїнського і світового масштабів. В позитиві сприймає багатьох майстрів слова, яких приземлено називає добрими ремісниками, без яких літературі не обійтись, на їхнім тлі видно геніальних.
А як сприймають колеги? Заздрять чи радіють активній позиції? Здивував незабутній Сорока: «Я не критик і не літературознавець, я – письменник, закоханий у щоденниковий дискурс. Літературні денники передбачають деяке критичне осмислення прочитаного. Справжній критик в моїй уяві – Євген Баран. Нутряний. Принциповий. Непоступливий. Незручний. Він може пожертвувати ради істини чи якихось принципів багаторічною дружбою, як ось у нашому випадку. Я так не зміг би».
Погоджуватися з такою думкою чи ні справа індивідуальна. У такому випадку Євген переходить на іронію, бо це найкращий вихід зі становища. А для роздумів кличуть вислови: «Жодна книжка не здатна відтворити людське життя», «Той, хто вирішує людську долю, ніколи не дивиться на контекст, а завжди на підтекст», «Якось зрозумів одну просту річ: світ наскільки безмежний, що тебе у ньому просто нема», «Література – не перший поцілунок закоханої дівчинки. Се останнє пробач жінці, яку любив і ненавидів усе життя, так і не зумівши визначити, що переважало».
За звичкою хочеться дещо змінити в тексті, додавши краплю оптимізму, щоб не було песимізму. Але ж тоді це хтось буде інший, не натуральний, без помилок, переживань, розчарування. Три книжки засвідчили, що Євген Баран не просто критик, він – мислитель, який пізнає, осмислює бутя і людину, ділиться враженнями, думками, щоб зберегти гармонію у світі речей, хоча як це не важко: «Люди думають, що мені потрібний діалог чи провокація. Смішні. Мені потрібна нитка, яка веде. І тільки».
Контроверсійний Євген Баран, не терпить застарілих понять, шаблонів, вважає, що «Книжка – це завжди провокація і завжди надія, що її герой зігріє тебе людським теплом». Прочитавши це, можна й полемізувати в живому русі думок на дорозі до істини. Бо у кожного своя правда: «Бараняче: проблема людського спілкування в тому, що не всі барани знають своє ім’я».
Автоіронія. Та хто хоче знати справжнього Євгена Барана, має читати не тільки чергову його книжку. Він пояснює свій творчий стан: «Завершити ці фрагменти міркувань хочу з того, чим почав: книжечка під такою претензійною назвою не планувалася. Це не значить, що вона небажана». «Міг би ставити крапку. У чому? Формат мого літературного вибалакування безкінечний».
Василь Рябий, м.Коломия
Прочитав від першої до останньої букви: «Якщо першим було слово, то звалось воно праця» (с. 150). Таки так… «На початку Бог створив Небо та землю» (Буття 1:1). Слово – Ісус Христос, духовна істота, вже був створений до того… Розмислюймо, бо «Роздумуючи, набираємося мудрості» (Публілій Сір). Читайте, що ще говорить Євген Баран.