Що чекає поціновувач красного письменства, беручи до рук нову поетичну книжку? Важко однозначно відповісти, бо версії можуть бути різними. Та одне зрозуміло достеменно: зустрічі з дивовижею. На рівні сердечних почувань. Саме про це подумалося, коли почали перечитувати віршовану збірку «Я поділюсь краплинкою тепла» козівчанки Ганни Назарків, яку недавно випустило знане видавництво «Джура» з Тернополя завдяки фінансовій підтримці голови фермерського господарства «Вікторія-92» Петра Пеляка.
Насамперед мовимо про наступне. Авторка не належить до дебютанток на версифікаторському полі. Її перу належать дві книжки віршів та збірка творів для дітей. За словами тих, хто бачив їх, видання отримали хорошу оцінку шанувальників поезії.
Сприймаємо ці слова на віру. І жалкуємо, що самі не маємо змоги переконатися в цьому. Що вдієш, коли такою є невблаганність життєплину? Та ствердимо: якщо вони були на такому ж високому художньому рівні, то оцінювачі, безперечно, не погрішили супроти істини.
Чому так гадаємо? Та можна багато балакати. Про громадянськість, філософічність, пейзажність й інтимність поезій козівчанки, наводячи вдатні приклади. Але цей темарій, либонь, не діяв би магічно, якби не вміння авторки пропустити уздріте через призму особистісного сприймання.
Власне це ми побачили уже в першому вірші нової книжки. «Де вигода в поезії?» — запитує Ганна Назарків на початку твору. І далі безхитрісними словами розповідає про хитроспритність тих, хто садить картопельку в квітнику. І пафосно вигукує: «Я і надалі сіятиму квіти».
Якщо вдуматися, то чогось надзвичайного тут немає. Згадаймо про троянди і виноград Максима Рильського. Наведемо також прозорі аналогії з давніми творами Павла Гірника та Юрія Андруховича.
До чого все це? На нашу думку, тут є дві причини. По-перше, поетка наочно ствердила, що неможливо відшукати нові тематичні обрії. Все у цьому світі повторюється в тих чи інших варіаціях. І головне полягає не в темі твору, а в меті висвітлення. По-друге, вірш нагадав про давню дуель між «сповідальниками» та «метафористами», що є дуже важливим при подихах постмодернових вітрів.
За щось подібне агітують також вірші «Про зайчика і щастя», «На хуторі», «Роздуми Тузика». Це ж, напевно, стосується творів «Заплакане сонце», «Лелеча драма», «Пані, ви чому такі сумні?» Зрештою, перелік вдатностей, очевидно, можна продовжити, бо склалося враження, що поетка сама заохочує до такої реакції своїми текстами.
Чому так гадаємо? Та є дві причини. Авторка вибирає для свого висвітлення звичні теми, намагаючись небуденно це зробити. Щось подібне спало на думку, коли читали «Переселенку», «Наодинці із музою», «Риму». Не могли також не привабити образні висловлювання на зразок: «спекотного літа солодкі краплини», «плаче спориш», «заплакане сонце» та інші. Водночас розуміємо, що чогось надзвичайного тут немає, але вже від присутності особистісності змушує читальників радіти.
Як і різноформ’я у поетичній книжці. Дуже часто надибуємо поетичні мініатюри і пісенні тексти, які мирно сусідують з великоформатними римованими віршами та верлібрами. Схвилював і монолог лелеки з двох тривіршів. Подібний хід Ганна Назарків використала і у творі «Ще серпень лагідний такий». Увага до застосування різних форм в одному жанрі мимоволі вказує на те, що авторка продовжує наполегливо шукати методи вираження думки. Отже, цілком можлива еволюція до сонета, ронделя чи акровірша. Принаймні нам цього дуже хотілося б.
Нова книжка підштовхує не лише до вищезгаданих думок, а й порушує деякі інші непрості питання. Усвідомлюємо, звісно, що дехто сприйме їх із негативним присмаком. Але ця категоричність не є доречною. Вже те, що книжка порушує проблему, говорить, що вона відбулася. Бо скільки існує видань, після знайомства з якими про щось таке балакати не доводиться. Пріснуваті вони якісь. Через графоманську обмеженість римувальників.
Два питання. Спершу зачепимо тему літературної освіченості. Не бачимо нічого поганого у філологізації. Адже вона тільки допомагає талановитій людині вільніше орієнтуватися в мистецькому бурхоплині. Зрозумійте нас правильно: справа не у наявності того чи іншого гуманітарного диплома, а в налаштованості душі. Без неї не стали б політичними фігурами в літературному процесі лікарі Степан Руданський та Юрій Щербак. Зрештою, маємо і свої тернопільські приклади. Свого часу випускниками місцевого медуніверситету були Ганна Костів-Гуска, Степан Бабій, Йосип Свіжак. А письменники Петро Сорока і Володимир Кравчук, як і авторка, теж свого часу студіювали у Кременецькому медучилищі.
Літературне редагування теж є непростістю. До певної міри обурює те, що в окремих видавництвах літредактори існують номінально чи в кращому випадку беруть на себе функцію коректорів. Хоча саме вони, знайомлячись із рукописом, мали б порадити авторові не включати до книжки ті чи інші твори чи відредагувати окремі строфи. Пора вже затямити, що позиція невтручання принижує їх зокрема і літературу в цілому.
…Думки, думки. Вони, на наше переконання, ніколи б не вгніздилися б в голови, якби не зустріч із літературною справжністю, виявом якої є нова книжка Ганни Назарків.
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
головний редактор журналу «Літературний Тернопіль».
Ігор ФАРИНА,
член редакційної ради цього журналу.