Нам хочеться вірити і ми постійно шукаємо якісь зачіпки чи підстави для своєї віри. Нам хочеться сподіватися на краще і ми вигадуємо собі химерні перспективи чи піддаємося оманливій пропаганді різного штибу. Нам хочеться твердо стояти на ногах і відчувати силу власної землі та ментальну підтримку предків. Ми прагнемо відчувати захист янголів-охоронців, але найперше воліємо бути під захистом власної держави, яку з таким трудом виборювали.
Коли у кінці вісімдесятих років ми повстали проти совєцької системи, об’єднавшись спочатку в УГС, а відтак у НРУ, то нас була жменька. Та ми любили, вірили, сподівались і робили свою справу. З віддалі часу це виглядає як безумство героя, що із пляшкою коктейлю Молотова іде проти сучасного танка. Потужна каральна система московської комуністичної системи могла розчавити нас легко. Але величезна махіна не встигала реагувати – нас ставало все більше і більше. І ми перемогли.
25 лютого 2022 року на всіх віськоматах були величезні черги бажаючих іти вбивати кацапського ворога-окупанта. Того дня у Івано-Франківську ми з Тарасом Майстришиним стояли перед входом у другій чи в третій сотні. Тепер ТЦК з поліцією виловлює чоловіків на вулицях, а вони тікають, ховаються у квартирах, виїжджають нелегально за кордон. Бо влада не об’єднує українців, а краде нашу віру, вбиває сподівання, розпинає надію. У результаті нас стає менше. І не тільки тому, що із тих лютневих черг 2022 року дуже багато патріотів полягло на фронті.
Поет Любомир Стринаглюк був у перших рядах борців за Незалежність. Націоналіст вищої проби, інтелігент та інтелектуал, системно мислячий патріот аналізує десятиліття нашої новітньої історії та тривожне сьогодення і передає свої висновки та видіння у художній формі читачеві. Його книга «Докричатися до живих» (Львів, ВСЛ, 2025) зіткана із любові та болю. Інколи здається, що болю в книзі більше. Але якби не було всеохопної любові до Вітчизни – не було би і болю.
Та нас із нашими болями оточує стіна байдужості. Нам здається, що перехожі – це не люди, а тіні людей. Мало того, вони не чують крику пораненої віри, підстреленої надії, покалічених сподівань. Таке враження, що довкола глухі. Тобто, духовно мертві. І от ліричний герой книги уявляє себе на полі бою (хоча війна – це не тільки передова), уявляє себе після шалених обстрілів посеред безмежжя обгорілого ландшафту. Довкола було багато побратимів, воїнів світла, борців проти нечисті, а тепер лежать усі. І невідомо, чи хтось узагалі вижив, чи ти посеред трупів.
мене ж оплутують тенета.
немає наслідків, причин
в ріки, якій наймення Лета,
тому благаю: не мовчи,
кричи, щоб я побачив, де ти.
У кожного з нас своя війна. Незалежно від того, наскільки ми фізично віддалені від лінії зіткнення, наскільки часто у нас повітряні тривоги, наскільки близько розриваються ракети і бомби, що б’ють по всій території України і цілять у серце нації, ми переживаємо однаково боляче кожну втрату, кожну гірку новину, кожну сльозу. Досвід війни накладається на наші особисті травми, на наш досвід боротьби за Незалежність, за Правду, за Справедливість. Цей досвід резонує із нашим внутрішнім світом і вибухає криком. Часто криком відчаю, розпачу, зневіри, прокльонів.
не думай про себе – війна як війна,
невидимі чаші наповнює злом
дивися у вічі: улюблену лють
підсвічує тихий, святий супокій.
і байдуже, що нам у чаші наллють,
на іншому березі вітер п’янкий.
Втрати і розчарування не вбивають нас. Вони доливають у чаші люті, вони загартовують, ведуть у черговий бій. Хочеться вірити – до Перемоги.
розпачливі пройми старих камяниць,
на диво вцілілі віконниць скелети.
судинки потріскані, відблиск зіниць.
питаємо в синяви: Господи, де Ти?
А синява мовчить. І мовчить Господь. І Всесвіт мовчки спостерігає як гине цвіт української нації. Кричать тільки поети. І це крик розпачу, крик зневіри, болю, відчаю… Крик із прірви, із безодні, із-за межі… Це «Крик» Едварда Мунка у словесному втіленні – отак би я сказав коротко про книгу Любомира Стринаглюка.
Три розділи книги – це три різні тональності крику, який раз-у-раз зривається на фальцет. Але і тоді не всі його чують, бо живих душ серед полеглих у боях із буденністю та в гонитві за багатством не так уже і багато. Більше тих, що обросли товстою шкірою байдужості та лоском дріб’язковості. Вони не несуть у світ ні тепла, ні світла.
майже постійно зволожені очі:
жити несила – роздертий на клоччя.
у многогрішності розум втрачаю,
пробую випити сік молочаю.
Довкола нас багато людей, які живуть у іншому вимірі, поза часом. Вони навіть не встають при вшануванні полеглих Героїв загальнонаціональною хвилиною мовчання. Для багатьох із них війна – це шанс збагатитися, підняти ціни, приховати прибутки від податків, уникнути мобілізації будь-якою ціною. А є люди, які настільки тонко відчувають небезпеку і загрози з боку московітів, настільки глибоко знають історію і відчувають її циклічний пульс, що не думати про війну вони не можуть жодної хвилини. Вони живуть постійно на передовій, навіть якщо фізично знаходяться далеко від лінії зіткнення. Вони настільки заглибилися у трагедію війни, що війна оселилася всередину них і живе поруч із серцем. Таким є Любомир Стринаглюк. Він передає не очевидне, а розкриває природу війни, говорить про її сутність. Любомир не просто говорить – він кричить. Кричить його біль.
вийшов на ганок, розпачливий –
холод у розум заходить, як тать.
глянув на небо вибачливо –
зорі на божих зубах хрускотять.
Поезія Любомира Стринаглюка усіяна яскравими образами, які підсилюють тривогу незалежно від того, про що він говорить із читачем. Оці зорі, що хрускотять на божих зубах, вражають підсвідомість і викочують нагора стільки емоцій, що ти буквально завмираєш, як комаха в бурштині, шокований і просвітлений одночасно.
у незвіданім сяйві опинитися – лячно –
передбачити форму майбутнього шляху.
я – шульга перевчений, тому необачний,
в бурштиновім полоні застигла комаха.
Наскрізними символами, що проходять через усю збірку, є ріка та груші. Назвичайно талановита художниця Світлана Фесенко, яка робила оформлення книги, виловила ці символи і спробувала поєднати їх у ілюстраціях. Груші у Любомира Стринаглюка символізують юність. Вони солодкі, соковиті, стиглі та важкі. Сік не просто тече по губах і бороді – він стікає по руці і затікає в рукав. І цей рукав часом видається казковим – махнеш рукою і юність повернеться. Та ми вже виросли із казки і наші груші падають на землю. Хіба одна ще залишилася десь на верховітті і бринить там, як останній листок О.Генрі.
У інтерпретації художниці поетових візій – груші юності упали в ріку. Ріка, що для всіх символізує життя, у баченні Світлани перетворюється на галузки дерева, на плетиво коріння, на дивовижні хвилясті візерунки із ниток чи мотузок, серед яких плаває кілька рибин. І ці струги-форелі, це візуальні втілення образів настільки органічно доповнюють книгу, що складається враження, ніби рукою художниці водив поет. А, може, руками обох творців водив сам Творець-Бог.
Творець, який створив усі ріки, передбачив, що кожна ріка має інший берег. По кожній ріці пливуть човни, як пише Любомир, «із тілами і без тіл». На ті, що з тілами, дивишся зі смутком, на інші – з тривогою і страхом. Дивишся зі своєї вежі, зі своєї висоти розуміння, зі свого райського саду. З саду, що його садив, леліяв, доглядав, збирав урожай… І він дійсно нагадував рай. Але прийшла війна. Вона прийшла не тільки на нашу землю, але і в наші родини, і в наші душі. Сади почали гинути, як люди. Поет описує цю трагедію так:
коли впаде на пелюстки зола,
зрубаймо сад безжалісно під корінь,
хай стовбури нагадують тіла,
поєднані у радості і горі.
Та це тільки крик, тільки заклик. У жодного поета не підніметься рука зрубати хоча б одне дерево у саду, який він посадив. А Любомир Стринаглюк посадив чудовий сад, у яком у можна не тільки насолоджуватися життям і кохатися, у якому можна не тільки кричати, але і докричатися до живих. І вони тебе почують.
Василь Кузан
Leave a Reply