Автобіографічний жанр не є чимсь новим в літературі. Найдавніший його зразок відомий ще із IV-го століття нашого часу — це тринадцять книг під назвою «Сповідь» Блаженного Августина Аврелія про його життя й прийняття християнства, роздуми про добро і зло та безсмертя душі.
Типовим зразком автобіографічної повісті є й «Сповідь» Ж.-Ж.Руссо (1770).
В українській літературі традиція автобіографізму знайшла втілення в повісті «Зачарована Десна» О.Довженка, романах «Дума про тебе», «Гуси-лебеді летять» М.Стельмаха, «Чайка» Д.Бузька, «Волинь» У.Самчука та інших, в яких автори виступають головними персонажами своїх творів, розповідають про достеменні події власного життя.
Повість Аделі Григорук (Гавриш) «У долі на долоні» — також за жанром автобіографічний твір. Однак не лише розповідь про саму себе визначає зміст цієї книги. В ній розкривається яскрава картина життя, соціальної дійсності, побуту, звичаїв середини XX-го – першої чверті XXI-го століть.
Крізь призму часу письменниця відтворює власне дитинство, поєднуючи розповідь зі спогадами батька і матері та сімейними переказами, студентську юність із першими серйозними уроками життя, роки викладацької та письменницької праці, образи близьких людей, друзів, сучасників, з якими пліч-о-пліч ішла й іде дорогами долі. Але авторка аж ніяк не обмежує себе рамками спогадів: вона надає сторінкам повісті та людям, про яких пише, ту глибину узагальнення і типізації, які характерні для творів художньої словесності.
У повісті вимальовується широка картина української дійсності — колгоспне село з його безпросвітньою працею, агресивна комуністична та антирелігійна ідеологія, система тотального стеження за виявами найменшого інакодумання, крах Радянського Союзу, формування національної свідомості в молодого покоління, мітинги на підтримку української державності — й доводить свою розповідь до теперішньої повномасштабної війни із Росією.
А.Григорук із симпатією та повагою показує людей, які її оточують — однокурсників, колег по роботі, депутатській і громадській діяльності, художн – иків, журналістів, письменників, з якими співпрацює довгі роки. Вона вміло проникає в таїну людської душі і розкриває її з такою переконливою наочністю, глибиною життєвої правди, що здається, нібито й сам давно знаєш цю людину, віриш в її порядність, чесність і надійність.
Найбільше уваги в повісті відведено сім’ї письменниці, правдивість зображення якої, психологізацію образів, місткість соціального змісту із повним правом можна вважати її творчою удачею.
Подібним чином вона малює й інших своїх персонажів, які є не вигаданими, а реальними людьми, тому так важливо у цьому випадку витримати баланс між правдою факту та його белетризацією. Авторка зуміла передати людські вчинки і почуття, сімейні й дружні зв’язки у такий спосіб, що в них бачиш живу, а не придуману людину.
Батьківська та власна сім’ї Аделі Григорук за характером сформованих морально-психологічних стосунків описані як такі, в яких панують повага й любов, відповідальність один за одного, духовний зв’язок між рідними — риси, властиві типовій українській сім’ї, які, на наш погляд, й дають українському народові необхідну міць і силу, що тримає нас на світі навіть у час найжорстокіших випробувань.
І хоч письменниця веде розповідь від першої особи, що є прикметним для автобіографічного твору, внутрішня логіка художнього відтворення дійсності, – а вона правдива і глибока — розсуває межі, поставлені в мистецтві суб’єктивною позицією оповідача.
При цьому А.Григорук удалося знайти правильне художнє співвідношення між власним «Я» та «Я-наратором», які органічно співіснують у повісті, коректно ведучи розповідь і вчасно уступаючи слово одне одному. І хоч мовна партія оповідача триваліша в часі, — там, де це необхідно, з’являється Авторка — для роздумів, коментарів, рефлексій або композиційно-організаційного структурування тексту.
Багато сторінок твору присвячено навчанню в університеті. Неповторна аура науки, освіченості, культури, яку творили наставники-викладачі, назавжди закарбувалася в серці. Рідній alma mater адресовані схвильовані рядки авторської розповіді, захоплення та пієтет героїні повісті, а імена професорів і доцентів — Ф.С.Арвата, В.М.Лесина, К.М.Лук’янюка, І.І.Слинька, Н.Д.Бабич, Б.І.Мельничука, В.Т.Косяченка, О.С.Романця, К.Ф.Германа, С.І.Дігтяра, О.Ю.Романенка, М.Т.Нефьодова та інших — як вогонь на жертовному алтарі – ніколи не гаснуть у вдячній пам’яті їх вихованки.
Увагу викликають ті роздуми повісті, що змальовують національне пробудження України, мітинги, акції непокори, революції, що випали на 90-ті та 2000-ні роки. Вони не абстраговані, не знеособлені, не відчужені від суб’єктивного світу А.Григорук, — адже вона сама брала в них безпосередню участь. Змальовуючи їх, авторка зігріває ці картини й образи власним душевним досвідом, власним хвилюванням, власним теплом, крізь які все більше проступає її персональна біографія.
Романтика і реальність тих безмежно напружених подій виявляє себе через імена конкретних людей, виведених у повісті з великою повагою і любов’ю, революційних рухів, які, мов повінь, затопили Україну. Вони були пов’язані з небезпекою, потребували мужності та стійкості й перевіряли людей «на справжність». Саме такі обставини дали А.Григорук можливість розпізнавати людей, їх характери (переважно не схильні до афектації), а водночас зрозуміти й саму себе і своє покоління, — яке вперше доторкнулося до вогню національно-визвольної революції й запалилося ним на все життя.
Ці буремні роки були для письменниці «розпізнаванням історії в обличчя», які поставили найперше завдання — визначити людей, які втілюють в собі її новітній рух. І те, що ці люди — І.А.Пелипейко, Б.І.Радиш, В.Ю.Курищук, І.В.Кабин, С.М.Кіндра, Н.Й.Осічна, О.М.Довгун, О.П.Мацьоцький, Р.В.Кабин, І.М.Парипа — свого часу опинилися поруч так близько, що можна було розгледіти в їх серцях жертовну любов до України, — стало великим щастям для неї, адже — і це цілком очевидно — всі вони й були творцями сучасної епохи.
Зрозуміло тепер, чому в автобіографічній повісті авторка звертається насамперед до людей, які дали їй це вигострене чуття історії й усвідомлення національного ідеалу.
«Моменти історичного напруження, — зазначає А.Григорук, — мають для всіх нас вирішальне значення, вони, наче лакмус, здатні виявляти сміливість і боягузство, вірність і зрадливість, щирість і віроломство. Часто, показавшись не з найкращого боку, дехто каже: «Обставини так склалися».
Але саме «обставини» й оприявнюють справжність людську».
Варто зазначити, що у повісті «У долі на долоні» чітко виражені моральні оцінки та судження. «Етичний кодекс» А.Григорук сформульований тут гранично виразно, але без прямолінійного засудження реальних людей.
У творі читач знайде цікаві спостереження, деталі, міркування, зокрема про руйнування духовних святинь, виклик на співбесіду із працівником КДБ або тотальну русифікацію навчального процесу.
Авторку засмучують такі події, як і найменші прояви несправедливості чи нездатність людей до емпатії — в таких епізодах повісті відчувається висота її моральної позиції.
«У долі на долоні» — не лише художній твір, він має ще одну суттєву особливість: повість виступає й своєрідним «історичним документом» сучасної епохи, де відтворено конкретні події та конкретних героїв, без непотрібного «антуражу», придуманих схем героїзації одних та дегероїзації інших. Такі твори розширюють сферу аналізу людської душі, розкривають її мовби зсередини і водночас співвідносять її з подіями, фактами, які допомагають зрозуміти соціальну та історичну зумовленість поведінки людей.
Автобіографічна основа повісті не заважає сприймати її як художній твір. А розповідь про зустрічі та стосунки з відомими людьми надають оповіді відчуття масштабності, повноти та багатогранності у відтворенні подій. Діалоги, описи, авторські відступи лише підсилюють художність тексту.
І це велика мистецька удача письменниці, адже вона переконала читача повірити, що все, описане в повісті, стосується не лише людини з реальним іменем та місцем праці й проживання, і заставила ні на йоту не засумніватися, що перед ним — читачем — художній твір, який відтворює наш час ємко та виразно, надаючи, здавалося б, випадковим подробицям побуту чи дрібним деталям значення дивовижно правдивих та узагальнених ознак епохи.
Так через призму часу нетривале і скороминуще перетворюється на вічне й необхідне, а пам’ять окремої людини, переломившись в його оптиці, стає пам’яттю поколінь, історією, написаною життям. Саме про це й веде мову Аделя Григорук у своїй повісті «У долі на долоні».
Омелян Лупул,
м.Чернівці