Практикуючи «паралельне» читання кількох авторів (за браком часу), я дочитав книгу лірики Ігоря Павлюка «Чорний льон» (Харків, 2019) – 209 віршів, написаних у 2007 – 2011 роках.
Знаю, що цього чудового поета часто називають українським Єсеніним, але я бачу, що Ігор Зиновійович вже давно пережив і фізично, і творчо російський еталон! Ще напрошуються порівняння даної збірки з іншою, прочитаною раніше – «Перевізник мрій». Подумалося: навіщо порівнювати дві чудові книги одного і того ж автора? І там, і там – «мезозойська» пам’ять і гаряче серце Поета. Артезіанські глибини його української крові перетворюються на мистецькі вулкани поезії, прози, публіцистики тощо.
Якби мене хто запитав (на умовах лаконічності), яким є Павлюк – митець, я би коротко відповів: «Справжній!» Його мінор настільки оптимістичний, його біль настільки цілющий, його роздуми про смерть настільки безсмертні, мов у того легендарного козака Мамая зі старовинних картин…
Вічний мандрівник духу, І.Павлюк незмінний у своїй чутливості, відвертості, стійкості до буття:
«Манять колючі дроти доріг,
Хлібом твердим, як ножик,
Краю життя своє – не на рік,
А на усмішки Божі.»
Мужність поета – не солодке диво, а гіркі ліки:
«Насправді все просто:
Фатально подібні труна і колиска.»
«Чорний льон» поезії І.Павлюка – це не тільки архетип нашого драматичного часу, не тільки органічний символ рідного автору Полісся, але й потужне джерело натхнення для читачів, коли з темних ниточок-поезій сплітається-народжується біла сорочка-вишиванка незламного українського Духу і Божого благословення!
(04.10.2020)
Юрій Хмелевський.
м. Тульчин.