Я люблю дивитися, як грає о.Іоанн. Неможливо, кажуть, відвести погляд від пломеніючого вогню чи стрімкої води. Так само безконечно хочеться стежити за живою зміною міміки одухотвореного обличчя помазаника, за благородною пластикою рук, за всією його фігурою, межово напруженою, як бездоганно настроєна струна, повністю захопленою вільною течією мелодії. Просто слухати гру о.Іоанна – блаженство і диво. Але варто навіч побачити, як виникає це диво, як в тиші скромного кабінету за клавіатурою «Блютнера» народжується Музика.
Обличчя о.Іоанна в момент виконання нагадує море. У яку погоду ви б не дивилися на море, воно завжди сповнене динаміки і чистоти, величі і тайни. Порівняно з ликом о.Іонна обличчя інших музикантів навіть найвидатніших, нагадують дерев’яні маски. Це обличчя самої музики. Повністю перевтілюючись у кожний вивільнений звук, о.Іоанн переживає його як життя. На обличчі, як на екрані, глибока скорбота змінюється позамежовим блаженством, напруження страсного – надгорним спокоєм. Очі то ескатично напівзакриваються, то по-орлиному зірко спалахують з-під зведених брів, то зволожуються розчуленими слізьми… Іноді він змушений переривати виконання: плач не дає грати дальше. Сльози помазаника за всіх стражденних на землі, за мучеників любові, за покійничків, які потребують втіхи… Фортепіанна лакримоза.
Змінюється тональність музики – знак того, що змінилась концепція. Отець Іоанн ніколи не йде у фарватері мелодії, навпаки, мелодійний малюнок випливає з концептуально осмисленого і пережитого, прочитаного згори нотного тексту. Навіть граючи з листка, помазаник глибоко входить у зміст. Дух, особистість виконавця – первинні. Грати, напучує о.Іоанн, годиться не ноти, а те, що за ними. Вслухається у містичний музикальний Логос, який постійно оновлюється. Колись він надиктовував композиторові, але завдання музиканта – відчути, що звучить зараз.
Скорботна лакримоза поступається місцем радісному хороводу, заспокійливому адажіо чи енергійному алегрето. За алегрето іде величний хорал… Усе це яскраво відбивається на обличчі-екрані. Його хочеться читати як сувій, що безмовно коментує музикальні картини, вглибати зором, як у дзеркальні зблиски іконостасу, як у таїнні божества, що приходять послухати іоанову орфеєву ліру.
Іноді, між іншим, о.Іоанн відволікається від виконання, щоб прокоментувати його по-справжньому. Концептуальна гра легко переходить в коротку концептуальну лекцію, блискучу музикознавчу або філософську імпровізацію. Утім, з традиційним експромтом оповідача-віртуоза типу Іраклія Андроннікова музикальні коментарі помазаника не мають нічого спільного. Це таїнство, містичне посвячення, пророче прозріння у понадгорні сфери, в які тільки що на крилах музики злітав виконавець разом зі слухачами. А також сповідь, освідчення в любові – слухачам чи композитору, партнеру, інструменту – чи Божій Матері, яка завжди незримо осіняє і благословляє його фортепіанний вівтар.
Любов і є тим основним мотивом, що наповнює музику о.Іоанна, її головною рушійною силою, суттю і смислом. В цьому він нагадує свого улюбленця Моцарта, який вигукував: «Любов, любов, любов – ось душа генія!»
При настільки великій заглибленості в музику, іносвіття та іномірність виконавця – ні йоти медіумічного трансу. При винятковій чутливості, чуйності слухача («я чую аудиторію буквально спиною») – ні найменшої гри на публіку. Отцю Іоанові нітрохи не властиві ні звичайний артистичний аффект, ні гіпертрофізована емоційність Гаврилова, ні романтична відстороненість Ріхтера. Теплота, яка підкуповає і роззброює, ніжність, мудрість, довірливість його виконання не пов’язані з людською чутливістю, сентиментальністю. Вони іншої природи, даровані згори. Задушевна інтонація гри – плід серця, що багато страждало, вогненних молитов, тривалих роздумів, високої духовності, подвижницької чистоти.
Музика – пісня страстної любові. Так любити людину і божество може тільки дівственно чиста і велика душа, що відкинула брудні спокуси світу, що пройшла безодні скорботи і висоти сліпучої радості, що здатна глибоко співпереживати і щиро захоплюватися… Здатна чути Бога і розмовляти з Богом.
Грі о.Іоанна властива висока духовність, старчеська тверезість ума і серця, межова вимогливість до себе і до ансамблістів. І в той же час – цілковита свобода, розкріпаченість, дитяча простота. Надвисокий рівень виконавської техніки поєднується з повною зневагою до музикального фарисейства, диктату букви, стилю і прийому. «Співай, соловейку! – з усмішкою підгуджує він партнера, що грає надто мляво. – Не перебирай клавіші, а співай». А після завершення успішного виконання не шкодує похвал, дякує і радіє разом з партнерами і аудиторією.
Особливої уваги заслуговують руки о.Іоанна. Як м’яко, делікатно, лагідно торкаються його пальці чутливих блютнерівських клавіш, який танцювальний малюнок тчуть його долоні, зап’ястя, передпліччя! Ось правою рукою він веде партію, а вільна ліва рука в цю мить «диригує», ніби здійснюючи пластичну молитву, готова в слушний момент прийти на допомогу правій. Тіло, одначе, рухається вельми скупо, воно завжди повністю зібране. І при цьому … співає, вібрує, озвучує, оприявнює музику.
Тайна виконання о.Іоанна: він грає в інших тілах. Фізичний план – лиш проекція. Музицирування відбувається у просторі божественного світу, куди допущені тільки помазаники, звідки родом ці блаженні обертони, недоступні для найбільш віртуозних «технарів», що перевершують, здавалось би, фізичні можливості самого інструменту, але так легко і натхненно підвладні руці серафічного майстра.
Виконанню передує серйозна внутрішня робота. Музика повинна відкритися. Отець Іоанн стверджує: не гоже наближатися до інструменту, якщо тобі нічого сказати. Гра заради гри – злочин, профанація, зневага музики. Не раз і не двічі доводиться підходити до клавіра, поки не зійде одкровення, і невимовний музикологічний логос не втілиться в думку, що наповнює кожний звук життям і змістом.
Трапляється, що отець Іоанн повертається до давніше зіграних тем і п’єс – але заново переживає їх. В музику, як в гераклітову річку, не можна увійти двічі.
Отець грає, і навколо нього хмарка свідків. З портретів, що на стінах, дивляться Бетховен і Моцарт, Гайдн і Лев Толстой, Рахманінов і Чайковський. Строгий виконавець допускає у своє коло тільки вибраних композиторів – тих, хто особливо близький йому за духом, причетний до високого архетипу, в котрих проявлено аполонівське чи діоніське божество, що дає право називати людину не просто генієм, а музикальним христом. А на іншій стіні – милі ближні, брати і сестри, кожен з яких живе у серці.
Отець Іоанн не просто грає – промовляє. Не виконує нотний текст Гайдна чи Бетховена – виспівує безконечний мадригал чистої закоханості, якою наділені тільки божества. У якому стані не сідав би він за клавіші – навіть у немощах чи скорботах – при перших звуках музики перевтілюється. Проявляє свою всепереможну силу любов, яка попирає смерть.
Останній раз рука торкається клавіш… Твір зіграно. А музика продовжує звучати. Отець Іоанн не просто виконав сонату чи концерт для фортепіано на чотири руки – він здійснив помазання, передав священний Грааль, зронив божественну іскру на сердечний вівтар слухачів. Хмарка музикальної купини, що зійшла згори, не поспішає розвіятися. Зціляються душевні травми, глибокий спокій розливається у душах. І неможливо розійтися – благодать стоїть така густа, як після дванадцятигодинної молитви. Таке диво музикального консоламентуму блаженного Іоанна.
Переклав українською Петро Сорока.