Вірші Ігоря Павлюка… Свіжі. Новонароджені, ще навіть не сповиті пелюшками книжкової сторінки. Ще пульсує рвучко й нервово ниточка, що пов’язує рядки з автором, а тому так страшно й солодко читати. Наче проникаєш туди, куди не кожного кликано.
Та кликано ж, бо так звабливо в’ється стежина рядків, так візерунково складаються у вишиванку образів слова, так відверто й приховано зашифрована у літерах спокуса меду й полину… Ступаєш довірливо й необережно – бо легко й манливо мліє маревом «тиша усіх монастирських дзвонів», «моря й золоті пустелі», «легенди старих соборів, стогін жінки і журавля»… Зупиняєшся надовго, пронизаний «історичними вітрами», шукаєш «місце на вічність у небі трави», та прискорюєш крок, бо ж «у кінці тунелю – чорний вихід, а у кінці ствола – моя душа». Прискорюєш – і каєшся, бо вже наступний рядок звихрюється мертвою петлею, збиваючи з ніг:
«Заблудився історичний вітер
У законі бунту і ножа».
І розумієш – вдалося! От він, той Павлюк, в якому нуртує бунтівна душа його пращура – Павлюка Бута, от він – справжній – чоловік, зрілий у слові, глибокий у помислах своїх, золотий наш хлопчик із посивілою завчасу душею княжого ратника, козацького сотника, лицаря, ченця, бандуриста. Суттю своєю, витоками чоловіцтва він залишився десь там, в історії, де татари, де «обри до обрію синього бігли», де все було реальним, жорстко-жорстоким, де щеміли вечоровою втомою пошрамовані, загрубілі від шаблі та чаші долоні, у часі хижому, де набивали на палі та палили у мідних биках, де носив вітер слово слави, подзвін леза, хрип прохромлених грудей, де бриніли бандури відчаєм і пам’яттю, де рубали руки бандуристам, і де високо-високо, зачепивши гаком рваної раною розпачу струни ребро вселюдського горя, гостро тремтить, замираючи, та не затихаючи – Ігорррррр…
«Десь із ядер клітин проростали шаблі, наче крила»…
Він уміє пливти «серцем проти течії Лети», і «втомлена офіціантка» з дивним іменам Історія принесе-таки, хоч як довго довелося її чекати, на засмальцьованій совітській таці зовсім не совітські страви: фаршированого синім Місяцем диявола, підсмажений вогнем дешевої слави шматок глини – майстерно виліплене, та недолуго уживане тіло, а на десерт – золоту орду зір у сметанковому соусі садів та снігів, що «забіліли-заболіли».
«Пуповина відрізана. Ера відходить, як води,
І змиває усе на невічній спіральній путі».
Пуповина відрізана. Пуповина пульсує. Скільки не обтинай, її биття несе поета туди, де «смута, сум і сон», де «зоря убита кулею-сльозою», туди, де тріщиною по непрозорому склі нашої історії отверзається схрон УПА, а там – усе через рисочку, так близько – життя і смерть. Ця яма – не в землі, вона – в душі, і спалахує:
«Моїх казок нема уже у світі,
Цей час не мій і правда не моя,
А вірш мій гріє, та іще не світить
Над болем вічним злих душевних ям».
І мусиш не погодитися – такі рядки і гріють, і світять, і промовляють по обидва боки грані часу й короткої рисочки між датами, бо несуть біль, любов і пам’ять.
Отак і перегукуються на нашій тісній, скутій у просторі й часі планеті поети з динозаврами. А на планеті усього чимало – «гроші, влада», зрада, «моделі, дуелі, медалі», педалі, а далі? Далі – кулі.
«Нехай стріляють.
Але не в спину», –
уже не крик душі, так, побіжне зауваження. Ані сліду віри у можливість людського чину в світі, де «уже років зо сто не живем за законами честі».
І чому його так переклинило на бажанні-необхідності «спокутувати предківський гріх»? Навіщо нормальній людині «слухати голос ранкової зірки»? Ну, який, скажіть, йому зиск «від гітари вертатись до кобзи, від хреста – до меча, до бабів кам’яних, перунів»? Кому вони нині, ті баби й перуни, потрібні? Хіба їх продаси кому оптом? Служи собі, чоловіче, «за гріш», пиши дисертацію, надимай щоки, за це хоч яка-не-яка копійчина на старість капатиме. А він – «я повстану один проти всіх»!
Та куди тобі проти зграї. Схаменися! – хочеться гукнути. А вже не чує, вже ген-ген «за шеломянєм»… І копит не чутно. Так не верхи ж навіть – полетів. І крила – не з фанери лобзиком, і навіть не воском зліплені, бо не Ікар – Ігор.
«Слово поетів падає у ціні».
Ігор ствердно ставить крапку. Ікар – знак запитання. Вічність регоче в очі обом.
Вічність регоче словом і з тронів, «низьких, мов плахи», і з конкістадорського «окей», «вау», «куль», якими нині так модно присмачувати порожнечу, та пролунає «чисте і ясне слово чиєсь» оддалеки – і «кров сколихне».
А вічність усміхнеться.