Горак Р., Масляник О. Місія: есеї про політика, правника, державного і релігійного діяча Віктора Бедь. – К: Дніпро. 2024. – 668 с.
До багатьох розмірковувань спонукає ця книга. І чи не серед перших опиняються думкування про літературні тандеми, про які доводиться висловлювати неодновимірні думки. Скажімо, знаємо про творчі подружжя Василя Кузана і Тані П’янкової, Віктора Неборака і Ярини Сенчишин, Володимира Лиса і Надії Гуменюк, Петра Ходанича і Лідії Повх… Існують також такі двоїння, як Юрій Андрухович та його донька Софія, мама і донька Гайворонські… Але ніхто і ніколи не скаже про їхні спільні твори. А водномить знаємо чимало про такі тексти братів Капранових, Сергія і Марини Дяченків, Генрі Лайона Олді…
Щось таке ми мали, коли одна за одною з’являлися книги про Івана Франка і Миколу Устияновича, які написали Ярослав Гнатів та Роман Горак. Ці видання, до речі, здобули популярність завдяки дохідливості написаного й чисельності невідомих досі фактів. Та потім сталося так, що плідна співпраця вимушено перервалася, бо пан Ярослав несподівано пішов у засвіти.
Зрозуміло, що це стало шоком для співавтора. Але зовсім не означало, що він перестав творчо працювати. Адже ж до того не раз оприлюднював самостійні видання про Василя Стефаника, Леся Мартовича, Стефана Коваліва, Богдана Лепкого…. Та й пізніше не раз з’являлися пошукові матеріали про Квітку Цісик, Ярослава Павуляка, інших діячів літератури й мистецтва.
Залишалося своєрідною інтригою питання про те, чи повернеться він до тандемності, хоч й нерідко чути, що важко або неможливо увійти в одну й ткуж річку та перемогти. Але «Місія» таки заперечила це.
Правда, тут не все є таким однозначним. Не будемо говорити про різність стилів письма Романа Горака і Олександра Масляника, бо очевидно, співставлення не має особливого значення для поціновувачів слова, а більше хвилює самих літераторів. Це – з одного боку. А з другого? Кожен, хто знає доробок пана Романа, скаже, що він здебільшого «танцює» навколо Львова і Галичини. І раптом перед нами з’являється товстезний фоліант про… закарпатські реалії: несподіванка? Так! Але… коли врахувати, що його співавтор – письменник Олександр Масляник – народився на Закарпатті, то все стає зрозумілим. Отже, можна ствердити, що тема по-своєму об’єднала авторів.
Про що ж пишуть вони у книзі, котра має 14 розділів, наче 14 станцій на страдницькому шляху Спасителя на Голгофу? Якщо відштовхуватися від того, що головний герой книги Віктор Бедь є відомим релігійним діячем, то такий хід співавторів можна вважати виправданим. Зрештою, чи не можна поділпроектувати на все суспільне життя в нашій державі після проголошення незалежності в серпні 1991 року?
Підштовхують до такої гадки розділи книги. Скажімо, перший з них, маючи назву «Давнина», розповідає про історію краю, яку галицький поет Василь Пачовський назвав Срібною Землею. Побутує тут і згадка про три політичні табори – українофіли, москвофіли, мадярони, – кожна з яких по-своєму впливала на перебіг подій. Зрозуміло, що про більшість питань доводилося й раніше чути. Але є тут і моменти, споминання про які оприлюднено чи не вперше. Скажімо, саме така думка виникає, коли дізнаюся про священника і письменника Анатолія Кралицького, який листувався з Іваном Франком. Це ж, напевно, стосується згадок про першого губернатора Підкарпатськї Русі Григорія–Ігнація Жатковича, зведеннявУжгороді пам’ятника австрійській імператриці Марії-Терезії, яким зруйновано пам’ятник національності (сумно, звісно, що до цього доклалася українська влада, вважаючи себе дуже демократичною:(такими є реалії життя і нікуди від них, на жаль, не подінемося!)
Продовжить цю думку і наступний розділ «Початок», де робиться передусім наголос на генеалогії роду, з якого походить Віктор Бедь. Є тут одна цікавинка – уточнення про курців, учасників антигабсбурських повстань 1761–1771 років, серед учасників яких були українці Срібної Землі. Чимало цікавинок з життя головного героя зустрічаємо і на подальших сторінках книги. І якими доречними в даному контексті посилання на поетичні рядки Тараса Шевченка, Олександра Олеся та Атени Пашко.
Далі у розділі «Досвітні вогні» співавтори розповідають, як Віктор Бедь після закінчення юридичного факультету Львівського університету стає адвокатом у Тячеві і відмовляється стати членом КПРС й прихиляється до Народного Руху України. Згодом він стає головою організації на Тячівщині та Закарпатті. У цьому і наступних розділах (зосібна, у «Початку битви») йдеться про складнощі, які тоді доводилося переживати.
Тут, як на мою думку, автори чимало уваги приділяють роботі закарпатця як депутата Верховної Ради України першого скликання у складі радикального крила «Народної Ради», не бачу потреби розповідати про конкретності того часу, бо про них уже написано-переписано. Варто, либонь, наголосити на іншому: Віктор Бедь після закінчення депутатських повноважень повернувся у рідні краї, хоч міг би скористатися законним правом замешкати у столиці, адже деякі його колеги з демократичного оточення вчинили по-іншому. От багатьом не дає спокою думка, що така поведінка деяких осіб негативно вплинула на прихильників нового, бо вони переконалися на цьому прикладі, що окремі їхні лідери лише прикриваються вигідними для себе гаслами.
Однак давайте зосередимося ще й на інших моментах. Зокрема у розділах «Опісля» та «Вибір» автори ведуть мову про обставини, в яких опинився Віктор Бедь в середині 90-х років минулого століття, коли влада у Закарпатті намагалася повернутись у комуністичне минуле, незважаючи на віяння часу. Чи не може тут бути ілюстрацією концерн «Срібна Земля» та однойменна газета, які перестали діяти через підступи можновладців пробільшовицького штибу?
Читаю ці розділи й думаю про два аспекти. По-перше, дехто може сказати, що вони (як і вся книга) перевантажені списками та цитуванням різних документів. Можливо, якщо дивитися на все з нинішньої «дзвіниці». Але чи не варто враховувати ту обставину, що з плином часу вартісність таких документальних свідчень тільки зростає. По-друге, мені приємно у таких виданнях натрапляти на згадки про знайомців. Знайшов їх у списках колишніх працівників газети «Срібна Земля», уздрів Василя Бедзіра, Мирослава Дочинця, Віталія Ящищака. З першими двома в одні роки студіював на факультеті журналістики Львівського університету, а з третім понад піввіку тому школярував у Заліщиках колишнього Зборівського району на Тернопіллі.
Далі маємо есей про те, як Віктор Бедь став на священничу стезю і згодом очолив Мукачісько-Карпатську єпархію ПЦУ. Тут зосібна цікавим здасться есей «Вибір», про який вже йшлося, бо тут автори приділяють чимало уваги першим крокам спілкування з Блаженнішим Володимиром (Сабоданом). Цікавинки маємо у розділі «Духовний фронт», з якого можна дізнатися про життєву позицію духівника у боротьбі з московитськими ординцями. Віктор Бедь був і нані залишається патріотом рідної землі.
Тут, напевно, треба зробити ще один наголос. Майже всі частини книги містять примітки-розмисли про різних діячів. Зрозуміло, що ці нотатки містять неоднорідність. Скажімо, поціновувачі документалістики мають сякі-такі відомості про знаних богословів та релігійних відомців: архієрея Макарія (Миколу Малетича), митрополита Мефодія (Валерія Кудрякова), патріархів Володимира (Василя Романюка) та Діонісія (Костянтина Валединського). Але цього не скажеш про чеського єпископа Саватія (Антоніна Врабеця), ієрарха Православної церкви Еллади та Константинопольського патріархату Іонніса Тассіаса, архієпископа Даниїла (Володимира Зелінського), єпископа Іларіона (Романа Рудника), митрополита Михаїла (Тимофія Зінкевича)… Інколи, між іншим, це пояснюється тим, що той чи інший діяч залишається відомим лише у закарпатському регіоні. Це, безперечно стосується секретаря Мукачівсько-Карпатської єпархії ПЦУ Юрія Гала, єпископа Досифея (Феодоровича), політика Івана Герца, науковця Петра Гаврилика, депутата Сойму Карпатської України Василя Шобея. Маємо ще одну цікавинку у таких нотатках: часто-густо тут з’являється пояснення термінів, котрі були маловідомими: еклезіологія, цесія, літія, куруци, бокори…
Ще таке. Ті, хто вже тримає в руках цей об’ємний фоліант, безперечно, зауважили, що в книзі окремо зібрано висловлювання головного героя книги. Дехто, звісно, скаже, що авторам не варто було виокремлювати їх таким чином. Мовляв, доцільніше їх вмонтувати в есеї, які є тематично близькими. Будемові двертими, певні підстави для такого міркування існують. Але, либонь, не варто скидати з рахунку того, що фрази, зібрані воєдино, допомагають зосередити увагу на них. Отже, маємо справу з дилемою, котру спроможні вирішити тільки автори.
Це – думкування щодо викладу літературосплетень. Зауважу й інше. Серед отих висловлювань є чимало неординальностей: «У сповідуванні віри надзвичайно важливо не перетнути межу, за якою духовне може перетворитися у безрозсудність і божевілля». «Найменше переймайтеся думкою тих, які за вас взагалі не думають». «Ми живемо в світі координат людської глупості, виставлених самими людьми, які при чомусь вважають себе істотами розумними». «Якщо храму духовності, любові та істини не має у вашій душі, то і молитва й ходіння ваші до земних храмів не мають жодного значення», «Неуцтво, примітивізм та підступність завжди приховуються за гучним популізмом і показовим фанатизмом».
Якщо оцінювати ці фрази, то не буде перебільшенням, що чогось надзвичайного у них немає. Одкровення людини, котра прошкує за вимогами часу. І за ними почуття людини, яка не уявляє себе без пірнання у болі рідного народу. Відчувається це й тоді, коли автори оповідають, як Віктор Бедь ледь не втопився у річці коло рідного села, але якийсь молодий чоловік врятував його. Втішно, що згадку про цей епізод бачимо не тільки на початку книги, а й на інших сторінках видання. Чи не можна ствердити, що отой порятунок породив відвертості останнього часу?
… Мають право на існування й інші думки про цю книгу, бо скільки є людей, то й стільки маємо гадкувань. Але думається не тільки про це. «Місія» підштовхує (все більше і більше) до розмірковувань про ваговитість доробку творчих тандемів. Сумніваюся, що без них стануть зрозумілішими постаті Федора Потушняка, Степана–Олександра Сабола (Зореслава), Степана Клочурака. Вже не кажу про Анатолія Кралицького, Юрія Венеліна (Георгія Гуца), про яких майже нічого не знаємо.
Ігор Фарина, смт. Шумськ на Тернопіллі