Українська мова слову “лукавий” присвоїла немало значень. Так, це людина, здатна на різноманітні хитрощі чи жарти (Хитрить лукавая Ютурна, Яким би побитом їй Турна Спасти од смертного ножа. Іван Котляревський). Як бачимо, семантика тут позитивна.
А друге значення виражає стовідсотковий негатив – Здатний на нещирість, брехню; єхидний. (Лукавий чоловік в очі світить, а поза очі душу тягне. Народне прислів’я).
“Який має злі, ворожі наміри; підступний” – таке третє семантичне навантаження слова “лукавий” (Троянці в кріпості сидять, Забилися, мов миші в нору, Лукаву кішку як уздрять. Іван Котляревський).
Ще одне значення – грішний, нечестивий. Лукавий рабе! Знаєш, які то видива тебе морочать? То навождення злого духа! Леся Українка).
Слово “лукавий” утворює таке семантичне гніздо: брехли́вий, дволи́кий, дволи́ций, дволи́чний, криводу́шний, кривоприся́жний, круті́йський, лицемі́рний, нещи́рий, облу́дливий, облу́дний, слизьки́й,фальши́вий.
Лукавство людину очорнює, не допускає до неї Святого Духа.
У притчі про трьох слуг один із них був лукавим, бо саме в слові «лукавий» треба шукати причину подібного ставлення. А щоб краще зрозуміти закладений у цій притчі сенс, у ситуацію, в якій опинилися три слуги, треба поставити… особисто себе, адже виходячи з контексту притчі, де господарем виступає Христос, то слугами (добрими чи лінивими) – є всі ми, тобто люди, які називають себе християнами.
«Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й спитають» (Лк. 12:48), – ці слова в повній мірі стосуються всіх християн, адже Творець всесвіту дозволив усім нам називати Його своїм Богом, користуватися Його благами та просити Його про допомогу. У відповідь ми повинні любити ближніх за Його заповіддю: «Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас» і, відповідно, зростати в цій любові: «Так і ви любіть один одного. З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:34,35). Ось це і є примноження даних Богом талантів – дари любові ближнім: будемо зростати в любові до Бога і ближніх – «увійдемо в радість Господа свого» (див. Мф. 25:21,23), якщо ж залишимо Божі дари, таланти при собі, тобто просто змарнуємо їх, «закапаємо в землю» – відправимось «у пітьму непроглядну», де «плач і скрегіт зубів» (Мф. 25:30).
І подібний акт є не проявом жорстокості, а лише підсумком життя конкретної людини, яка отримала те, на що заслужила: «Не обманюйтесь: Бог зневаженим не буває. Що посіє людина, те й пожне. Хто сіє для плоті своєї, від плоті пожне тління, а хто сіє для духа, від духа пожне життя вічне» (Гал. 6:7,8).
А лукавство завжди веде до сумного житейського кінця.
Зиновій Бичко