В. П.: «Україна – понад усе!» – для тебе не просто гасло: це твоя життєва позиція. І час для тебе – категорія справді відносна. Це підтверджує твій життєпис: біографія енергійної, різнобічно діяльної жінки. Здається, доба для тебе – не звична двадцятичотирьохгодинна, а значно триваліша. Це засвідчують безліч справ, якими опікуєшся. Ти завше попереду тих, хто не байдужий до суспільно-політичного життя в Україні, ти надихаєш і гуртуєш інших. Любов до рідного слова, до України ти, мов світоч, несла, працюючи вчителькою рідної словесности, кореспондентом, несеш і тепер, пропагує своїми поетичними та прозовими творами, публіцистичними статтями, які сповнені просвітництва і високих почуттів. У твоєму життєписі чимало посад, громадських обов’язків та заходів. Для читачів додам: Любов Андріївна – подолянка, колишня кореспондентка районної (на Старосинявщині Хмельницької області та обласних (на Хмельниччині) газет, авторка і ведуча просвітницьких програм на обласному радіо: «До рідних витоків», «У нас є все своє» та «Культура. Криниця мовлення». Громада обирала її депутаткою Старосинявської селищної та районної рад, вона очолює районний осередок патріотичної партії, трьох громадських та двох творчих організацій, волонтерка з 1995 року, а з початку війни – ще й воєнне волонтерство. Учасниця двох українських революцій, очільниця райоб’єднання ветеранів (ВОВ) та районного осередку «Просвіти», організаторка і голова районного літоб’єднання для дорослих, керівниця районної літстудії для дітей. А ще – авторка 26 власних різножанрових збірок і понад 15 колективних, кількох сотень краєзнавчих праць, лавреатка, переможниця літературних премій та конкурсів. Понад сотні віршам поетки дали пісенні крила відомі композитори.
– Любове Андріївно (звернуся сьогодні так до тебе, бо наша розмова буде і для читачів). Ми так давно знайомі: ще з кінця 1990-их років, коли ти вперше прийшла у Хмільницький літературно-мистецький клуб «Золота Троянда», тоді я, почувши тебе, втішилася, що мені буде до кого тягнутись… Давно знайомі, а одна про одну мало знаємо. Розкажи про себе. Гадаю, це й читачам буде цікаво.
– Я просто живу у слові і живу словом: поетичним, публіцистичним… Тому вважаю слово невід’ємною частиною свого єства. Як писав Хведір Сологуб (був такий поет у 1930-і роки), «беру шматок життя, брудний і сірий, і творю з нього солодку легенду, бо я – поет». Принаймні прагну творити «солодку легенду», за висловом Хв. Сологуба, себто писати красно.
.
– Ти пишеш і прозу, й поезію. Що було першим? Ким вважаєш себе: прозаїкинею чи поеткою?
– Писати вірші я почала ще у шкільні роки. Згодом, десь у 16 років, – ще й прозу. І першим прозовим твором була повість. Але більше тяжію до віршування. Хоча пишу роман і маю велику за обсягом збірку прози «Перука для Оленки», видала кілька збірок, де оприлюднено й прозові твори, проте частіше тягне до віршів. Мені легше написати вірш, аніж прозу. За 5 хвилин створити поему, кажучи образно і гіперболічно, – це про мене.
.
– Чи є хтось, кому ти завдячуєш за своє становлення як письменниці?
– Я ніколи не прошу допомоги. Ну, може, майже ніколи. Але життя звело з гарними людьми, які нерідко підтримують мене порадою або й матеріально, зокрема на видання книг. Все своє життя буду вдячна Сергієві Вікторовичу Цушкові (світлої пам’яти!) за його добре серце, чуйність, людяність, допомогу у вдосконаленні моїх творів, за надану мені рекомендацію у Національну спілку письменників України. Багато й инших письменників та друзів по фейсбуку всіляко підтримують моє письменництво і книговидання.
.
– Уточни, скільки всього книжок ти видала.
– Якщо рахувати тільки мої власні, то поки що їх – 26. А якщо додати ще колективні, які ініціювала, редагувала, видавала, то це близько 15. Отже, разом – не менше, як 41. Тобто наближаюся до пів сотні.
.
– Це велика і клопітка праця, тому, мабуть, треба завдячувати й самій собі…
– Так, я багато працюю. Тим паче, що маю багато крил, які сприяють тому, аби бути в русі і в тонусі. Це – письменництво, краєзнавство, просвітництво, дослідження голодоморів, фольклористика. І це ще не все…
.
– Знаю, що ти багатьом допомагаєш у шліфуванні слова, в редагуванні книжок, у їх виданні. Важко це? І чому звалила на себе цю ношу? Адже тим часом можна писати своє…
– Комусь же треба й таке робити. А беруся за це насамперед тому, що щиро вболіваю, яким побачить слово читач. Адже, чого гріха замовчувати: нерідко книги в нас видаються з численними помилками. Тим паче, що в багатьох видавництвах, особливо на периферії, нема редакторів. І коли читаєш таку книгу, то… або вона залишається недочитаною і йде в макулатуру, або читаєш із олівцем і правиш, аби той, хто читатиме її після мене, не сприйняв неправильне слово за правильне. Прикро, коли деякі автори не працюють зі словом, не читають задля власної освіти й розвитку, а просто римують, а якщо й читають, то – щоб поцупити тему, образ або риму (знаю й таких). Росту там нема, розвитку теж, жодної просвіти для читача, все банальне й нецікаве. Тому й берусь і сприяю вдосконаленню, наскільки це можливо. Роблю те, що в моїх силах. Бо критикувати «графоманів» може кожен, а от допомогти – на жаль, мало хто.
.
– Чи є тема, на яку найбільше любиш писати? Які твої улюблені жанри і які переважають у твоїх творах?
– Дуже люблю українську мову. У моєму творчому доробку, крім патріотичної і пейзажної, є й інтимна, філософська лірика, вірші для дітей, проза… Люблю експериментувати зі словом. Знову ж таки, не для того, аби якось здивувати читача власною майстерністю, а щоб не зайвий раз засвідчити дивовижні можливості української мови. З-поміж таких моїх творів – паліндроми, зорова поезія, алітераційні твори, телевірші, цифрові вірші, вірші з підтекстом, твори на одну букву, які пишу давно і маю вже майже на кожну букву абетки, та багато инших жанрів. Тож якщо коротко, то це різножанрові вірші і проза.
.
– А як сучасна війна вплинула на твоє життя і творчість?
– Ще на її початку, десь 2016 року, долучилася до волонтерства: збирала допомогу нашим воякам, возила її на схід України (тоді – «АТО»), долучалася до різних віртуальних та реальних акцій у підтримку воїнів… А тепер мої діти в ЗСУ, тому допомагаю і їхнім бригадам. Звісно, війна не може не позначитись на творчості. Протягом 10-ох її років я написала багато як прозових, так і поетичних творів про війну на основі того, що бачила у поїздках на буремний схід і того, що переживаю. Ці твори увійшли до кількох моїх збірок та до багатьох колективних, оприлюднені у пресі, на багатьох сайтах і в соцмережах.
.
– Які риси в людині цінуєш?
– Найбільше ціную українськість у всьому і щирість душі та слова. Щирість справжню, яка йде від серця. Не терплю дволикости. На жаль, вона – пошесть наших днів, чому сприяє чужий світогляд.
.
– Як це: «українськість у всьому»?
– Ми називаємо себе українцями, а зодягнені, як англійці, китайці чи французи; розмовляємо, як московити; прізвища, топоніми маємо спотворені – змосковщені; імена (свої, дітей, онуків) – грецькі, жидівські, італійські, латинські, але не українські; міркуємо, як манкурти-перевертні, чужинці; культура насмикана з усіх-усід; релігія – різна, але не рідна; звірокола (гороскопи) – теж чужі, нав’язані нам (східні, японські); поводирі – чужинці, масони або манкурти… То хто ж ми насправді? Чи ж не дивно, що нині так мало в Україні тих, хто почувається українцем? Особливо злободенна проблема власної ідентичности для України, де чимало людей досі ідентифікують себе то з московитським підґрунтям, то з радянським, то, у кращому випадку, з трипільською культурою. Буває, вишиванка на тілі, а в голові й у душі – нічого українського.
.
– На твою думку, що для поезії важливіше: твори помірковані, де все розмірено, чітко, чи такі, як повінь бурхливої ріки, коли емоції вихлюпують? Ти математик у поезії чи твої вірші – це повінь, яка несе тебе сама не знаєш куди з розміреного життя в тихій заводі?
– Це залежить від теми і злободенности. Наприклад, мої вірші, спричинені широкомасштабним вторгненням фашистів московщини в Україну, народжені у перші його дні, були саме такими: ріка була переповнена й емоції вихлюпували. Це були не просто обурення, бо я знала, що таке мацьква. Ті мої твори – це була наснага для українців, аби не панікували й піднімалися на боротьбу. Саме з такою метою й народився в ті дні цілий цикл антивоєнних віршів. І це була потреба часу. Та й більшість моїх віршів і прози – це таки ота повінь, яка, виписавшись, довго лежить, аби колись побачити її иншими очима і… видалити або вдосконалювати.
.
– Коли ти відчула себе поеткою, письменницею? Чи не було розчарування? Чи не було запитання: а може, я взялася за справу, за яку не варто було братися?
– Я й досі боюся цих слів: поет, поетка, письменниця. Це щодо себе… Сама себе не називаю так. А писати вірші почала ще у шкільні роки. Згодом і прозу, але більше тяжію до віршування. Ні, розчарування не було. Поки що… А чи варто було братися за творчість? Це може сказати лише читач.
.
– Як ти вважаєш, вірші на злобу дня потрібні? Чи треба зачекати, аби відбувся осад публіцистики і залишилася чиста поезія? Адже ми не присвячуємо вірші якійсь події, а пишемо томý, що є такий стан душі.
– Чому ж «не присвячуємо»?.. Стільки є віршів, присвячених або приурочених тій чи иншій події і людям… Тож вірші потрібні й на злобу дня. І цю мою думку ще зо сто років тому підтвердив Євген Маланюк, сказавши: «Гріх писати про квіточки і любов, якщо у твоїй країні тривога». Цим і керуюся давно, тож своє палке просвітницьке слово громадянки, патріотки несу до людей. У моїх творах – протистояння зла й добра, щирости і людської підлости. А ще – філософія життя, поєднана з ліризмом. Не кожен сприймає відвертість слова, але в мене вона – доповнення образу ліричної героїні, а отже – й самої мене, власного світу і світогляду.
.
– Публіцистичний вірш і художній. Яка між ними різниця? Чóму надаєш перевагу?
– Частково я вже відповіла на це запитання. Хоча переваги особливої не надаю, однак ми живемо в такий час, що вважаю за потрібне писати саме такі твори, які просвітлювали б, сприяли міркуванню, формували активну життєву і громадську позицію. Бо в час, коли треба виборювати державність і нашу незалежність, потрібне публіцистичне слово: не залежно, поетичне чи прозове. Коли говорять гармати, слова не повинні мовчати» (це з мого вірша). І слова повинні не просто говорити, а бути зброєю.
.
– Отже, не даремно твою діяльність високо оцінили держава й навіть закордон. Серед численних нагород якими пишаєшся найбільше?
– Це орден «За заслуги» ІІІ ступеня за особливі заслуги перед українським народом, медаль «Будівничий України» за вагомий особистий внесок у справу українського національного відродження, розбудову та зміцнення Української держави, «Золота Відзнака» Фундації «Українська Наука і Освіта, Інк.» (США. За довголітній особистий вклад у розвиток української освіти та державності у цілому, за плекання української мови та дбання про наступні покоління Українців у власній державі» (2018 р.). Дорожу й численними дипломами, грамотами, подяками…
.
– Як багато я сьогодні дізналася про тебе! Хай таланить нашій Україні на таких щирих, відкритих, одержимих українською ідеєю, як ти, людей! А тобі хай щастить на гідне пошанування твоєї різнобічної діяльності та творчості! Дякую за цікаву розмову!
Валентина Павленко,членкиня НСПУ, НСЖУ, Вінниччина
Leave a Reply